Тим більше – сьогодні, після несподіваного дзвінка підполковника Буркова.

Але в той самий час Ігор із усією відповідальністю міг сказати: в такому стані, як зараз, він до жодної серйозної розмови не готовий. Тож гастроном із невибагливою назвою «Продукти № 117» тягнув магнітом.

Докуривши до фільтра й вистріливши недопалком за кватирку, Князевич вирішив таки поголитися.

Коли глянув на себе в дзеркало після розмови з Бурковим, подумав – а отак, із триденною неголеністю, заявитися до начальства в кабінет у його становищі непогано. Зрештою, в нього відпустка, нехай навіть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що ніхто терміново не викликає. Навпаки – капітана Князевича, слідчого карного розшуку Головного управління внутрішніх справ, дуже швидко зафутболили у відпустку, згадавши: відгулів набралося на два тижні плюс торік не догуляв, укупі – чистий місяць, краще відсидітися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, від гріха подалі. Нехай усе, що він накоїв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язанні проблеми зацікавлені навіть у будинку на Орджонікідзе [1]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знає, куди переведуть працювати капітана міліції Князевича. Добре, якщо до київського Главку. Гірше – коли затасують у районний відділок. Чи взагалі кудись у Бровари чи Білу Церкву.

Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирішать його долю, то гостріше кортіло, аби справді перевели куди подалі. Попри свої тридцять три він уже встиг заморитися від усього цього: непомірні кар’єрні апетити колишньої, робота, де останнім часом частіше спускають вказівки ловити тільки «правильних» злочинців, тобто – жодним боком не пов’язаних із партійним та радянським керівництвом, країна, про невидиме життя якої знав більше, ніж треба знати пересічному радянському трудівникові…

І все ж таки Князевич вирішив поголитися. Правда, вдягнеться не як офіцер, викликаний керівництвом на напевне важливу розмову, а як вільний відпускник, якому не важить, що про нього подумає високе начальство. Ігореві вдалося цього разу навіть не порізатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освіживши лице одеколоном «Саша», він витяг із шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим коміром, критично оглянув її, рішуче повернув її на поличку, взяв сіру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-поміж брюк, які треба було ще прасувати, та куплених у перекупників джинсів, зроблених у Чернігові під фірмý, Ігор вибрав останні. Туфлі тернув щіткою, щедро наваксувавши її, і тісний передпокій відразу сповнився запахом мастики.

Свого зоряного часу на вішаку чекав іще один предмет одягу – піджак із натуральної м’якої шкіри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловіка перспективні плани. Та вирішив без піжонства, накинув легкий темно-синій плащ, підняв комір, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким він його бачив у фільмі «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторів ані французького, ані американського, ані польського, ані радянського кіно. Він узагалі не вирізнявся оригінальною зовнішністю, вважаючи себе подібним до сотень тисяч перехожих і, за великим рахунком, тішачись із цього: гадав, що людина його професії повинна зливатися з натовпом, вирізняючись зовсім іншими, професійними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотів мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись іноземні фільми. Хоча погоджувався: всі вони доходили до Союзу зі значним запізненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батьківщині стрічки це все вже давно проїхали.

А проте, Ігореві Князевичу просто подобалося, як кіношний Ален Делон носив довгий плащ.

По волоссю він пройшовся не гребінцем, а вологою п’ятірнею. Стригся зовсім недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачісці відносний лад. Живіт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, і Князевич поквапився в «Продукти»: там поєднає приємне з корисним.

А перед зустріччю з начальством упорядкувати своє загальне здоров’я набагато корисніше, ніж кинути до шлунка кілька сосисок.

Годинник показував по дев’ятій. Магазин уже благополучно відчинився.

Знайомі мужички в однаково заношених болонієвих куртках, один у синій, другий – у зеленій, привітались і чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, і Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синій куртці взяв цигарку, артистично підняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазині вантажником, його товариш – двірником у їхньому ЖЕКу, влаштувався через можливість жити в окремій малесенькій «готельці». Іншого виходу він не мав: рік як звільнився, відсидів за крадіжку, поки сидів – жінка виписала з квартири. Привела на його місце вчителя з інституту фізичної культури, і лиш особисте втручання Ігоря врятувало двірника від інвалідності, а педагога – від слідства та суду.

Поки пригощав мужиків цигаркою, привіталися ще кілька чоловіків. Князевич міг упевнено сказати: у мікрорайоні його впізнавали. Знали, де працює. Але не боялися, навпаки – поважали саме тому, що заходив у «Продукти» не з оперативної необхідності, як, наприклад, тутешній дільничний чи опери з райвідділку. Тут, у закутку, розмістився невеличкий відділ під назвою «Соки. Води». Поруч із ним альтернативно розташувався за ґратчастими дверима відділ з продажу алкогольних напоїв. І пересторога «Приносити та розпивати спиртні напої суворо заборонено» саме цього віддаленого закутка магазину не стосувалася. Бо приносити справді було не можна, зате ніхто не забороняв спраглим купити, попри наявність в асортименті марочних кримських вин, дешевого плодово-ягідного чи горілки, взяти по склянці соку, порцію тоненьких відварених сосисок із хлібом, котрий лиш недавно перестав бути безкоштовним додатком до них, та влаштуватися за грибоподібною стійкою в кутку.

Ще рік тому, до чергового і навіть звичного вже подорожчання горілки, з пияцтвом та алкоголізмом якось боролися, не надто вітаючи таке публічне, неприховане розпиття. Проте майже відразу після початку нового року й, відповідно, нового десятиліття звичайна пляшка «Русской» підскочила більше ніж на карбованець. І ставлення до цього процесу помітно змінилося.

Так, Ігор Князевич прекрасно знав: варто почати разом із соками продавати варені сосиски та «вокзальні» – шоколадні тістечка з глазур’ю на поверхні й промазані тонким шаром кислого варення – закуток «Соки. Води» вже перетворюється на кафе. Формально це означає: в кафе розпивати алкоголь дозволено. Якщо, звісно, купити його тут, поруч, а не приносити з собою.

Попит на горілку та інший міцніший за плодово-ягідне алкоголь не могла змінити навіть вкотре виросла ціна. Але факт, що можна пити не за найближчим рогом, на дитячому майданчику чи в підворітті, де сто відсотків замете міліційний наряд або налетять пильні дружинники, а в більш-менш цивілізованих та безпечних умовах, свою справу робив. Більше того: тут, у «Продуктах», віднедавна почали практику продавати в розлив. А це рятувало ті спраглі душі, котрі не в змозі були знайти таких самих, аби скинутися по два рублі і взяти на трьох. З появою напоїв у роздріб мужик, котрому вдома видали один карбованець на обід, міг собі дозволити, не чекаючи компанії, витратити ці гроші на поправлення здоров’я швидше, ніж колись.

Бар у «Продуктах» працював на межі легальності, фактично на грані фолу. Та його не закривали з простої причини: закуток «Соки. Води», як і загалом п’ятачок біля магазину, служив для довколишньої міліції безцінним місцем зі збору потрібної оперативної інформації. Князевич, оселившись у будинку навпроти, заходив сюди без жодної службової необхідності. У них на Богомольця [2] давно забули, що значить працювати «на землі». Цю роботу виконували працівники інших, нижчих ланок. Ігор завжди заходив сюди як приватна особа, мав ті самі потреби, що постійний контингент, за що місцеві аборигени його поважали. Зі свого боку, вони вкрай рідко зверталися до Князевича, щоб той допоміг вирішити своїми шляхами якусь проблему. Історія з двірником – швидше виняток, ніж правило, Ігор втрутився сам, за власним бажанням.