Виклик на роботу за такої ситуації означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна ігнорувати, навіть коли брати до уваги складні для Князевича обставини. Це могло означати або несподіваний та вигідний для нього поворот подій, або вирок, списання в архів, усунення від активної результативної праці.

Секретарка завжди щось знала. Та по її очах, як і по всьому вигляду, Ігор зараз не міг прочитати свою долю. Тож підвівся, коли та кивком показала йому на двері.

І зробив крок у невідоме.

– Можеш без церемоній сьогодні, – відразу попередив Бурков.

Князевич навіть зі свого місця, від оббитих важким дерматином дверей, скоріше відчув, ніж побачив: його начальник зараз не злий, стурбований чи роздратований, яким він звик його бачити найчастіше. Усім своїм виглядом господар кабінету показував кепсько приховану розгубленість, помножену на незвичну для нього знервованість. Він навіть говорив, не підносячи голосу, хоча підвищений тон лякав лише новачків.

Начальник слідчого відділу Главку недочував. У дитинстві серйозно застудився, а оскільки народився в якомусь віддаленому поліському селі, батьки вправилися привезти його до нормального лікаря надто пізно. Хвороба відступила, глухота на ліве вухо лишилася назавжди, як побічний ефект. Хлопець старанно це приховував, бо не хотів косити від фронту – саме почалася війна. Зрештою, коли вада спливла у військкоматі, там сказали буквально таке-от: цілитися вухами не треба, стріляти теж, наступати на фашистів треба не вухами, а ногами, старшина так гаркне – мертвий почує. Без фронту не було б для Буркова і міліції, гвардії старшого сержанта з медалями на грудях ніхто не смів забракувати для служби в органах: іншого застосування після війни фронтовик собі не знайшов.

– Бачу, що з’явився, – провадив підполковник, по-своєму реагуючи на мовчання Князевича. – Відпочиваєш?

Зі стіни по-доброму дивився великий чорно-білий Леонід Ілліч Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС. Поруч, на чітко визначеній відстані, висів такий самий за розміром портрет Щербицького. Цей, як здавалося Князевичу, дивився з докором нещасного батька.

– Ага, – бовкнув Ігор, миттєво виправившись: – Так точно.

– Ну, ти не рапортуй. Не допоможе.

– Що – не допоможе? – не зрозумів Князевич. – Кому?

– А, не звертай уваги. – Бурков відмахнувся, відкинувся на спинку стільця з високою спинкою, майже відразу підвівся, рвучко відсунувши його, перетнув кабінет, коротко потиснув Ігореву руку, по ходу скривився: – Хоч би листом лавровим зажував.

– Я…

– Ти, ти, – знову відмахнувся Бурков, зовсім уже не приховуючи свого розбалансованого стану і того, що не може знайти якихось потрібних та обов’язкових слів. – Хто знає, може, ти й правий… у світлі останніх подій.

– А що там?

– Я не про те. Схоже, серйозне щось закручується. Або дурне. Невідомо поки. Ти ж розберешся, скажи?

– В чому? – Ігор розумів начальника дедалі менше.

– Аби ж я знав. Ніхто не знає. Ну, так… Нема в нас часу на дурні теревені, давай відразу до справи. Тим паче що справа серйозна як ніколи. Повір мені, Ігоре… ти ж Степанович? – Той кивнув. – Значить, повір мені, Ігоре Степановичу, тут мало хто щось зміг розібрати. Давай по порядку.

Постоявши кілька секунд мовчки, заклавши руки за спину та хитаючись із п’ятки на носок, Бурков легенько вдарив Князевича по плечу:

– Ходімо.

Князевич пройшов за начальником у невеличку, схожу за габаритами на великий шкільний пенал кімнатку, котра називалася тут «кімнатою відпочинку».

Часом Бурков справді там спав на оббитому штучною шкірою дивані, коли на роботі раптом починалася в зв’язку з якою-небудь справою гаряча пора. Ігор достоту знав: більшу половину минулого року, якраз до завершення Олімпіади, господар цього кабінету, як і більшість міліційних керівників у містах, де проходили змагання та приймалися спортсмени, частенько спав та їв просто поруч із робочим місцем. Крім дивана сюди вміщалися кольоровий телевізор «Електрон», встановлений на низеньку тумбочку, журнальний столик і стілець. Тильна стіна мала навіть прямокутне вузеньке віконце, для чогось забране ґратами: вони перетинали вікно ззовні навскоси, ніби виходили пучком із правого нижнього кута й розходилися вгорі, нагадуючи найбільш творчим натурам сонячні промені.

Зараз тут, просто на широкій поверхні телевізора, лежав магнітофон із заправленою бобіною. Придивившись, Князевич вгледів на передній панелі напис «Электроника. Видео», запитально глянув на Буркова – раніше в цьому, як називав його сам підполковник, закапелку такої рідкісної апаратури не водилося.

– З Володимирської принесли, – коротко пояснив начальник, вмикаючи тим часом телевізор та налаштовуючи на порожній канал. – Сьогодні заберуть. Дивимося тільки з тобою, тільки раз. Я бачив уже, ще вчора. Але все одно – державна таємниця, такий гриф. Розписуватися ніде не треба, в твоїй ситуації патякати невигідно.

Князевич уже без зайвих нагадувань починав розуміти: саме його ситуація – причина всього, що відбувається з ними зараз і чого він так досі й не втямив. Замість укотре щось спитати Ігор мовчки вмостився на краєчку дивана, розуміючи: зараз усе пояснять. Підполковник, обережно натиснувши потрібну кнопку, буркнув швидше до себе, ніж до підлеглого:

– Сам би я хер розібрався. Прийшли, підключили, показали, де в нього тут що… Все, пішло кіно.

Відступивши від телевізора на кілька кроків, Бурков не сів поруч, лишився стояти, тепер схрестивши руки на грудях і далі перекочуючись із п’ятки на носок.

Тим часом на екрані пройшли горизонтальні смуги, перестало сніжити, з’явилося зображення: порожня кімната зі стінами, пофарбованими в ядучо-зелений колір. Майже відразу в кадр увійшов невисокий чоловік у розтягнутому сірому плетеному светрі, сів на табуретку, яку оператор не зафіксував об’єктивом, згорнув руки перед собою, втупився вперед. У Ігоря склалося враження – чоловік зараз поїдає очима його, і враз стало незатишно.

– Ви знаєте, де ви перебуваєте? – запитав хтось, кого камера не показувала, – молодий чоловічий голос.

– Знаю. – Голос чоловіка звучав монотонно.

– Запис зроблено два дні тому. Це психлікарня десь у Тернопільській області. Мені називали місце… Щось наче як камінь… Підкамінь, о, точно – Підкамінь! – пояснив Бурков. – До речі, мені сказали – цього типа там зараз уже нема, перевезли.

Князевич знизав плечима. Чоловік у кабінеті з зеленими стінами виглядав справді не надто здоровим.

– Пам’ятаєте, як вас звати, прізвище? – мовив невидимий.

– Не забув.

– Назвати можете?

– Григорів Яків Васильович.

– Якове Васильовичу, де ви почули те, про що вигукували на вулиці?

– Ось тут. – Чоловік торкнувся пальцем свого лоба, не зводячи очей із камери.

– Ви хочете сказати, що чуєте голоси?

– Я нічого не чую. Я не хворий. Ви приволокли мене сюди, але я не хворий.

– Ви ж чуєте голоси, як же ви не хворий?

– Нічого я не чую.

– Якове Васильовичу, ви тільки ж ось сказали: чуєте голоси в своїй голові. Хіба ні?

– Ви теж чуєте голоси в голові. Кожна людина, яка мислить, чує голоси в голові. А всяк, хто вірує, чує голос Божий.

– Значить, ви розмовляєте з Богом?

Мовчання.

– Громадянине Григорів, ви розмовляєте з Богом?

– Зараз я розмовляю з вами. А ви – не Бог. Ви взагалі не боги. Ваша влада не від Бога, а від Сатани. Ви слуги диявола, пекельне плем’я, ви безбожники та грішники. За це воздається вам уже на цьому світі.

– Ці голоси ви чуєте в голові, Григорів?

– Я не чую голосів. Ви не зробите з мене божевільного. – Очі чоловіка хворобливо блиснули, але він далі говорив монотонно, не підносячи голосу, ніби перебуваючи на своїй хвилі. – Головою я думаю. Усі здатні мислити люди думають головами. Ви забрали все, ви морили нас голодом та війнами, ви руйнуєте наші храми й виселяєте нас із наших земель. Ви забираєте в людей всі права. Тільки права думати в мислячої людини забрати ніхто не може.