Проте жебраками подібні типи не ставали.

Бо Клим, почавши втілювати свій єдиний поки план для виконання прохань Магди Богданович, дуже швидко зрозумів, чим волоцюга й прохач зі львівського бруку відрізняється від прибитих життям невдах — трударів із передмість. Адже більшість жебраків, принаймні тих, із ким за останні дні довелося перетнутися Кошовому, або гралися, з усієї сили зображаючи шляхетність, або справді колись належали до поважного товариства.

Цього, здаля справді схожого на ломовика-заробітчанина, показав Йозеф Шацький. Відгукувався на прізвисько Фертик. Коди був тверезий — вдень пригощався дармовим борщем на Краківському, розважаючи за це базарувальників віршами власного творення. Їх ніхто ніколи не запам’ятовував, бо втримати у голові неримовані рядки завжди складно. Адже віршами Фертик називав погано пов’язані між собою фрази, котрі складалися в оди всякому, хто нагодує його цього разу, тим, хто годував раніше, добродіям, котрі ще не годували, але колись і в них прокинеться совість та співчуття. Також своє специфічне віршування присвячував погоді, релігійним святам, а особливо тішили кракідальських аборигенів Фертикові речитативи на політичні теми.

Щоправда, пригадав Шацький, не так давно жебрака поперли з базару копняками, бо пригостився десь домашньою горілкою й розводився на весь світ, як потрібна всім зараз добряча прочуханка. Спершу, як переповіла йому Естер, ніхто нічого не зрозумів. Та скоро стало ясно — Фертик голосно накликує війну. Бо інакше не зупиниться весь той Содом, котрий поступово охоплює Львів. Усі довкруж багатшають, втрачаючи від цього міру, розум та здоровий глузд. Варто як слід труснути світ, аби збити з людства небачену раніше пиху.

Пізніше, говорив Шацький, вдома дружина розказала про дивну поведінку Фертика. Й додала, як кілька міцних молодих євреїв уже крутили прикрого жебрака, аби волочити до криміналу. Відпустили, бо їй та ще кільком розважливим жіночкам удалося переконати найбільш обурених: не будуть поліціянти тягатися із жебраком, лиш матимуть через нього додатковий клопіт. Ще й перепаде найактивнішим — бач, розійшлися, краще б злодіїв ловили. Тоді Йозеф виголосив їй та дітям коротку повчальну промову: сам Фертик до такого 6 не додумався, то хтось його спершу напоїв, потім — накрутив, потім випустив серед людей, аби посіяв паніку. Естер відрізала — той жебрак просто дурний, не варто шукати в його діях вселенської змови. Й додала філософськи, як його фейгале часом уміла: типи з бруку відчувають певні настрої, чому б їх не озвучити.

Після того, завершив Шацький, розбишака не потикався на Краківський базар днів зо п’ять. Нарешті виринув, ніби нічого й не було. Йому нагадали — краще забратися звідси по-доброму. Після чого Фертик виконав чергову оду, якою каявся та навіть не просив — вимагав пробачити. Довго гніватися люди не мали бажання, тож відтоді жебрак знову став у єврейському передмісті частим гостем.

Ось чому Шацький спрямував Кошового саме до нього. Зубний лікар упізнавав багатьох міських жебраків, та особисто знав лише одного.

Й розгледівши Фертика зблизька, Клим побачив: напівпальто в нього подерте, штучний комір неакуратно, косо-криво пришитий грубими нитками, штани в латках, хіба черевики були міцними. Хоч нічого дивного саме в цьому не було. Жебраки дбайливо ставилися до взуття, бо проводили більшу частину свого часу на ногах, за будь-якої погоди. І, на відміну від тих, у кого просили, мали одні черевики на літо й на зиму.

— Ти отримаєш корону, коли ми матимемо від тебе обіцяне, — відрубав Клим, знічев’я граючись монетою, аби жебрак постійно бачив її перед собою.

Шацький стояв трохи позаду Клима, вирішивши поки не втручатися в розмову. Щойно заговорили з Фертиком, почали привертати увагу чим далі, тим більшої кількості різношерстої публіки з числа завсідників Ринку. Зазвичай пристойно вдягнуті добродії не балакають із жебраками з доброго дива, тим більше — не трусять гаманцями. Відчувши пильність шкірою, Йозеф утягнув голову в плечі, машинально насунувши при цьому крислатого капелюха глибше на лоба. Йому було незатишно, коли десятки пар босяцьких очей свердлять зусібіч. Руки навіть під одягом ураз взялися сиротами.

Стиснувши зуби, Шацький повів плечима, прагнучи позбутись легенької сверблячки.

— Воші? — швидко запитав Фертик.

— Прошу? — не зрозумів Йозеф.

— Пан має воші? — Очі жебрака чомусь радісно блиснули. — Та де пан їх ся нахапав? Де можна у славному Львові підхопити комах цих прикрих? Бо воші хвороби розносять. Заразу вони ганяють, — говорячи так, жебрак явно заводився, театральним жестом виставив уперед ногу, тепер уже голосно декламував: — А знаєте, пане шановний, яку користь мають ті воші? Велика від них є користь! Бо всіх тії воші рівнєють! Хоч Фертика й такого, як Фертик — хоч пана, котрий має ванну. Й купелю щодня гор’ячу приймає, коли тут нам зимно. Та варто лиш вилізти з ванни, як воша…

— Досить! — грубо перервав Клим, ховаючи монету в кишеню пальта. — Про твої таланти тут хіба що я не знаю. Тепер, Богу дякувати, переконався на власні очі й вуха. Язик у тебе підвішений, Фертику. Тільки молотить не те, що треба.

— Йой! Та шо ж треба шановному панові?

Жебрак ступив ближче. Тепер густі випари дешевого угорського пійла обдали Кошового, мов жар із розпеченої груби. Навіть ступив мимоволі назад, зиркнув через плече на принишклого Шацького, прокашлявся.

— Я повторюю вдруге. Бо припускаю — не маючи, де взяти гарячу ванну, ти давно не мив свої вуха й міг погано почути. Адже сказано чітко: мені потрібен Рибка Павло. Скажеш, де його шукати, — матимеш корону. Її ти вже бачив.

Фертик зміряв Кошового поглядом, ніби побачив перед собою щойно оспівану вошу. Клим чекав на нову порцію складених на місці рядків. Тим більше, жебрак далі тримав театральну позу, напевне зібравшись продовжити виставу одного поганого актора для невибагливої, через те — вдячної публіки. Та враз передумав, міцніше примостив картуза на давно нечесаній голові, мовив через губу, наслідуючи личаківських батярів:

— Чи має пан гонорове куриво?

Замість відповіді Клим видобув із кишені портсигар, звідти — цигарку, простягнув. Фертик узяв двома пальцями, пом’яв, із виглядом гурмана понюхав, заклав собі за вухо, з якого вибивалися тонкі жмутики волосся.

— Файно подякував. Тепер давайте корону.

— Матимеш, коли я знатиму про Рибку Павла.

— А як мені це ніц не говорить?

— Кому говорить? Кажи, це так само коштує корону.

— Нє, — спокійно відповів жебрак.

Тут уже не витримав Шацький.

— Слухай, Фертику! Ти забираєш дуже багато нашого з паном часу! Коли так вправно гендлюєш, міг би давно займатися цим на базарах. А не канючити борщу, пляцків, цигарок та вина!

— Так я й гендлюю, прошу пана, — відповідаючи Шацькому, жебрак дивився на Клима, відчуваючи в ньому старшого. — Корону коштує моя добра воля вас вислухати. Я витрачаюсі на вас обох. Хоч маю ниньки багато справ.

— Які в тебе справи, халамиднику! — знову скипів Йозеф. — Які в тебе можуть бути справи!

— Важливі. Просто зараз, наприклад, я пропускаю через вас недільний обід у пані Кошацької. Ви знаєте пані Кошацьку? По неділях вона чекає мене на обід. І так триває вже кілька тижнів, бо пані має добру волю й намір її виявити.

Перехопивши незрозумілий Климів погляд, Шацький пояснив:

— Так у Львові водиться. Благочинні заможні містяни підгодовують тутешнє жебрацтво. Найбільші спритники навіть складають собі розклади на тиждень, де й коли харчуються. Умова — не вередувати, їсти на місці, нічого не викидати, не водити за собою цілий кагал бажаючих. Бачте, пане Кошовий, цей фацет аж надто спритний.

— Кажіть, шо хочте, але обід від пані Кошацької через вас нині втрачаю. Тому, перепрошую паньство, корону мусіте сплатити за те, що я ся витратив на вас, стою і слухаю. Тими брудними вухами, на які ви мені вказали! Такі є правила!

— Ніде нема таких правил! — уперто правив своє Шацький. — Зависоко числиш себе, Фертику!