А через день, якраз у день народження Романа, коли з’їжджалися гості, зателефонувала бабусина сусідка і повідомила, що Ядвіга померла сьогодні уві сні. Сусідка вранці принесла бабусі свіжого, ще парного молочка, як то робить уже пя’тнадцять літ, та стала стукати у двері. Ядвіга не відповідала. Сусідка тоді давай обходити хатку та гримати в усі вікна. Тихо. Зрозуміла відразу: щось трапилося. Гукнула чоловіка. Той вліз до хати через незамкнену кватирку на кухні. Ядвіга померла уві сні від серцевого нападу — то констатували лікарі після розтину. Бо, звісно, викликали і «швидку», і міліцію. Адже всяке бува, мо’, то насильницька смерть? Та все виявилося дуже природним. Тож тіло Ядвіги слід забирати з моргу в райцентрі, там воно лежить і чекає на рідних. Ніколи не пробачу мамі, що вона мені і про смерть бабусі, і про дзвінок сусідки розповіла аж наступного дня. Вона, бачте, не хотіла сину Ромі та родині мужа Васі псувати свято. А життя доньки вона таки зіпсувала.

Боже, як я ревіла, коли побачила маленьке сухеньке тіло моєї бабусі в дерев’яній домовині. Вона лежала, зодягнута в чорну сукню, така спокійна й умиротворена. Я притулилася щокою до її скам’янілої холодної щоки. Мені все здавалося, що вона просто спить і от-от прокинеться. І все буде, як завжди: ніжні зеленаві очі, добрий усміх на устах і багато-багато тепла, яке випромінює її душа. Та хто-хто, а я добре знала: душі бабусиної уже тут нема. Посудина для душі, тобто тіло, яке ще вчора було моєю бабусею, і справді мертва. Та вбив бабусю не серцевий напад. Це я теж зуміла побачити. Зараз, як ніколи, я розумію, що до чого. Дивлячись в очі Валерію Едуардовичу, легко уявити, що серед сірих багато маніяків, і якщо хтось із батькових ворогів надумав відігратися за свої образи, то він вибрав собі найлегшу здобич, але найважчу втрату для сина. Я не знаю, чи приходив батько на похорон. Тепер, коли мені стало відомо, що він живий, це цілком імовірно. На похорон збіглося чи не всеньке село. Бабусю односельці любили. Тож у рясній юрбі доволі легко загубитися. Мені ж тоді було не до роззирань.

Після похорону мене до себе покликала сусідка. Сказала, що місяць тому Ядвіга прийшла до неї пізно ввечері, серйозна та заклопотана. Поскаржилася на здоров’я. Сусідка порадила звернутися до лікаря, бо в таких літах просто необхідно про тіло не забувати. Бабуся сказала, що неодмінно звернеться, а зараз вона просить Катерину, то сусідку так звати, потримати у себе дещо. І, якщо з нею — не приведи Господи, звісно, — щось страшне трапиться, передати пакунок онучці. «Та що може бути страшніше за смерть?» — риторично запитала мене пані Катерина та рвучко обняла. А тоді тицьнула мені до рук чималий пакунок, поцілувала та гаряче зашепотіла на вухо: «Тримайся, дитино! Бог добрий!»

Бог добрий? Можливо… Але тоді я так не вважала, бо… Я залишилася сама. І тільки медальйон на шиї, який я майже ніколи не знімаю і дуже ретельно ховаю від допитливих очей під високі комірці блуз, кофтинок та джемперів, завжди при мені. Частинка бабусі, частинка жінок із татової родини.

Я перебралася жити до мами у велике місто. І відразу ж зрозуміла, що воно таке — жити в нелюбові. Мати постійно нарікала, що дуже витратилася — і на похорон, і на поминки. Але вона мусила, бо покійниця — то її християнський обов’язок, і вона мусила через це пройти. Це тривало не один вечір, оте мамине схлипування та ремствування. І я одного разу не витримала. Моя мудра бабуся Ядвіга усе передбачила. У тому пакунку, який передала мені тітка Катерина, було дещо і для моєї мами. Я мовчки підійшла до неї посеред її багатослівного монологу про самаритянське ставлення до ближнього і кинула в руки пухкенький конвертик. Мати від несподіванки вмовкла, почала його відкривати, паралельно обдумуючи реакцію на мій такий нешанобливий випад у її бік. Та від побаченого в конверті їй відібрало мову. Там лежали гроші, грубі гроші. До них прикладалася записка. Чорним по білому було написано:

«Дорога Людо! Дякую тобі, що не відмовилася від мене, що дозволила опікуватися Аделаїдою. Дякую за все-все, що ти для мене зробила. Пробач мені, якщо чимсь образила чи принизила тебе. Пробач мені за сина. Пробач мені та пробач йому. Постарайся поруч з Василем стати щасливою. І, будь ласка, спробуй полюбити свою доньку. Принаймні не ображай її. Навіть янголи потребують любові.

Цих грошей має вистачити на багато що. Це і компенсація витрат на мій похорон, і на навчання Аделаїди, і на те, щоб поставити дитину на ноги».

Так, я грішна, бо не втрималася і прочитала того листа, адресованого мамі. Попри внутрішнє застереження, що чужі листи читати не годиться. Найгірше було від слів «спробуй полюбити свою доньку». Виходить, мене тепер ніхто не любив.

Мама після цього вечора дала мені спокій. Правда, вистачило її ненадовго. Мене, зрештою, теж. Бо через місяць я пішла з дому назавжди.

Струшую з себе родинні спогади, які неочікувано навалилися на мене. Згадую десятки почутих схожих чужих історій. Однокласниці, одногрупники, приятелі, випадкові супутники в електричках та потягах, співробітники — всі старалися виговоритися, позбутися зайвого болю чи просто полегшити його. Кожна історія — то чиєсь пережите життя, вона обов’язково відкладеться десь на денці душі, часто припадаючи пилом у закапелку пам’яті. Та вона нікуди не зникає і найпотрібнішої чи, навпаки, найнепотрібнішої миті виходить нагору. Он, Інна переконана, що я живлюся тими історіями, набираюся сил після таких сповідей. Дурниці. Мені це не потрібно. Хай я самовпевнена шмаркачка. Але у мене достатньо власних сил. І я ніколи не грабуватиму тих, хто прохає навіть не крихту хліба, а лишень дрібку уваги. Ви б здивувалися, дізнавшись, на що ладні звичайні люди заради того, аби їх вислухали…

Переконання, що світ схожий на головоломку, яку бачила у дитинстві, — там у більші візерунчасті кульки були вкладені менші, — приходить із часом. Як і щире обурення: чому інші не бачать цього? Дуже раділа, коли вперше довідалася, що потойбічних істот, яких мене навчила розпізнавати бабуся, бачу не тільки я і що всі вони мають свої назви: вампіри, перевертні, домовики, літавиці… І насправді вони зовсім не схожі на тих дивних подоб, своїх двійників із голлівудських стрічок. Із деким із них я навіть товаришую тепер. Здебільшого вони мене вважають «своєю», бо не вміють зазирати в душу, а можуть тільки відчувати. Тож я для них — новенька, якою можна опікуватися, навчати чи зневажати, — і таке трапляється, — але аж ніяк не їсти. Свій свого не їсть — закон істот.

Так, я жодного разу не втрапила до пастки. Завжди «своя», ну, може, трохи дивакувата. За це не вбивають. Принаймні ті, кого заведено кликати нечистю. Там своїх зазвичай бережуть.

Дещо незрозуміле й дивне я бачила на власні очі. Дещо навіть намагалася спробувати. Та ці мої «спроби» нагадували потуги малолітньої ідіотки, котра на вечірці дозволила себе переконати: від одного разу звикання не виникає. Авжеж, ніхто і гадки не має робити з неї наркоманку, але в житті треба спробувати все. Таки правда, пробувала я й капості чинити, хоч і дрібні. Та вчасно зупинилася. Не моє це. Жодного задоволення, навпаки — муки сумління.

Усе ж, я не одна з «них»…

То хто така Ада?! Тепер от з’ясовується, що донька сірого янгола? Онука матері сірого янгола? Донька людська, бо ж мати у мене людина? Дуже-дуже хочеться сказати: просто людина. Ну, зі своїми джмелями в голові, але ж бувають і гірші? Тільки чи мій сьогоднішній співрозмовник повірить у це, якщо я сама не впевнена у відповіді?

— Отже, вампіри там, перевертні й усі інші істоти, хоч і далекі родичі сірих, та за статусом нижчі за янголів?

Здається, Валерій Едуардович задоволений ходом моїх думок. Поблажливо посміхається.

— Ну, майже родичі. Є різні думки з цього приводу. — Валерій Едуардович хитро уникає прямої відповіді й додає: — Це не співвимірно, Адо. Вампір ніколи не стане янголом. Це як порівнювати Марс і Сонце. Сонце — зірка! Марс — кусень ґрунту. Усе.