«Ага-ага, отак сама взяла і прибилася. Без порад, без умовлянь, обіцянок», — це навіть не іронія, а сама гіркота. «Прибилася» — то в цій історії радше про мене. Іра таки не настільки дурна.

— Потім життя подарувало їй благородний шанс. Віддати непотрібне за щедру винагороду. Купа людей живе без душі, і нічого, задоволені. Та Ірка твоя, наче собака на сіні. Де і як використовувала оті сили душі, може, хоч ти їй порадиш? Якщо вже записалася в янголи-охоронці…

— Ви — великий злодій, Валерію Едуардовичу, — дуже впевнено промовляю, дивлячись йому простісінько в очі, — бо лише той, хто дарує душу, має право вирішувати, коли починати, а коли закінчувати коловорот людський. А ви — не Бог.

Говорю це з притиском, чітко карбуючи кожне слово та не відчуваю в глибині душі й десятої частки тої впевненості, яку б мусила мати.

— Не Бог? Хм, я б не був таким категоричним на твоєму місці, дорогенька. Зараз я для тебе якраз і є Богом. Ти знаєш, чим переможці відрізняються від переможених? Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога.

Його очі спалахують злістю, я це бачу і знаю, твердо знаю, що далі буде…

Проводжу рукою по розбитій губі й задумливо споглядаю темну кров. Давно помітила: у критичних ситуаціях майже не відчуваю болю, зате потім він накочує аж із лишком. Поряд чую глухе схлипування Іри. Цій ідіотці не тільки страшно — вона мене жаліє.

Мене? Жаліє? Бідна, адже вона не здогадується, що я от-от здамся. А що чекає на неї? Вічне забуття, смерть, а перед цим — немислимий жах і страшний нелюдський біль від процесу під назвою «видирання душі».

У мене нема жодного досвіду проведення подібних ритуалів, та про цей, звісно, дещо чула. То страшне видовище, якщо навіть жертва згідна… А що ж тоді відбувається, коли виривають силою? І що буде зі мною? На відміну від Валерія Едуардовича, я добре знаю: Ірка — не слабкодуха, буде боронитися до останнього, хоч і несвідомо. І себе покалічить, і мене. Я ж по всьому можу й не зализати рани. Ну, звісно, мене якраз палко рятуватимуть, навіть із того світу повернуть. Але ж потім доведеться вислужуватися незгірше продажних псів. Гарна перспектива, нічого сказати…

Секунди, відведені мені на роздуми, тануть стрімко, необачними сніжинками, що приземлилися на осонні.

Добре, припустимо, я відмовлюся. Хіба Ірці це допоможе? Цей сраний колекціонер — справжнісінький маніяк, коли чогось захоче — ні перед чим не зупиниться. Усе одно вже сьогодні частка Іренки потрапить до колекції цього хтивого збоченця, який отримує задоволення, катуючи чужі душі. От вам і чистилище, і пекло та передпокій раю — все в одному. Тьху ти, лишень щойно помітила: на письмовому столі скляна клітка. Приготувався, засранець. От чому наказав ще й Ірку сюди приволокти, простісінько до вольєра, щоб не паритися з переносом коштовного вантажу.

І чого він у мене вчепився, га?! То нісенітниці про батька плів, то тепер колекцією лякає. Звісно, мене саму до «Янгола» ніхто силою не тягнув. Не лише цікавість привела сюди. Мучило мене завжди, хто я така і чи є схожі на мене створіння. Ну, хотіла пересвідчитися, що вони існують. Так, я не вірила в бабусину передсмертну розповідь про моє походження від сірих янголів. Але… Але я пообіцяла бабусі, що, коли буду у великому місті, то постараюся знайти «своїх». А тут така нагода. І про Господаря «Янгола» всяке розповідали, що він «чужий для усіх, і для темних, і для сірих, а про світлих годі й мовити, ну й не смертний звичайний, зрозуміло…» Довго я придивлялася до Вікторовича. Тільки чомусь не бачила у ньому нічого: ані янгольського, ані демонічного. Як я так прорахувалася? Якби знаття, що до чого, то так по-дурному точно не спіймалася б і не витирала б зараз кров із губи, розмірковуючи, як далі бути.

От халепа, це ж треба дійти висновку, що ліпше бути офіціанткою, аніж отаким-от… янголом чокнутим. Але ж офіціанткою, а не покійницею!

Валерій Едуардович урешті втрачає терпець.

— Аделаїдо, ну?

Я можу лишень міцно заплющитися, аби не стикатися з ним поглядом. Невже це єдине, на що я зараз здатна? Дідько з ним. І я не відводжу погляд від його очей. Думки ледь туманяться, сумніви відступають. Легке й елегантне розв’язання проблеми. Навіювання — наше все.

— Аделаїдо, люба! Зараз ти підійдеш до Ірини і розпочнеш ритуал. Зрозуміла?

— Так, я зрозуміла. — Кажу механічно. Голос спокійний і байдужий.

Ритуал. Не вбивство, не зрада, не грабунок. Ритуал. Таке вишукане слово!

— Повтори! — Щось у моєму тоні викликає недовіру?

— Я повинна підійти до Ірини… — Губи ворушаться самі собою. У кожному слові присмак власної крові.

Роблю перший крок до тремтячої жертви. Іду до Ірини.

Ірини чи Ірени? Щось тут не те: «Іра — то для „своїх“», — відлунює в скронях. Я для тебе, дівчинко, точно «не своя». А для кого тоді своя? Хто я? Це питання виводить мене з трансу.

Спотикаюся об килимове покриття. Про таке кажуть «перечепитися на рівному місці».

— Адо, Адко. — Мені доводилося чути благання, але не такі. — Ти ж не потвора. Ти хороша!

Ада хороша? Ада? Цікаво, сірого янгола можуть звати Адою? Чи «Аделаїда» пасує більше? Яка тут, під три чорти, Аделаїда?! Худе розпатлане дівча в розпанаханій кофтині. Ада-Адка-Адуся — та й по-всьому. Аделаїдою мене називала тільки бабуся і ще оцей збочений засранець. Ірині очі широко розплющені, я ще раз вдивляюся в них, бачачи там свій силует. І я згадую, як кілька годин тому вже отак дивилася в очі Ірини і бачила там себе. Господи! А це шанс! Один із мільйонів! І підказала мені рішення Ірка, навіть не здогадуючись про це.

— Дякую, Іро! — Це на одному подиху, але щиро.

Різко обертаюся. Нема чого стояти до ворога спиною.

У його очах — здивування і навіть захоплення. Певно, не через мій супротив. Хто я така? Комашка на тілі великого дракона. Він просто вважає мене хороброю божевільною. Ну що, Валерію Едуардовичу, ваше навіювання не подіяло? Не подіяло. І юний божевільний янгол не збирається здаватися без бою. Дурнувато всміхаюся сама собі розтерзаними губами.

Як там сказав Валерій Едуардович про переможців? «Переможець — це той, хто зважився на крок, який лякає навіть найзухвалішого ворога». Може, й правда. Та я знаю ще один вислів, який мені видається більш точним. Приречені —це ті, кого загнали у глухий кут, звідки нема відступу, і в кого не залишилося вибору — померти або вижити за будь-яку ціну.

— Ні-ні, Адо! Переможці — це ті, хто вижив… — говорю я поки пошепки, підбадьорюючи себе. Тьху ти. Звестися на рівні поки несила. Стою на колінах.

Та зараз це значення не має. Навіть якби надривала горлянку, супротивник мене не почув би. Про всяк випадок схиляюся над нерухомим тілом Едуардовича, втуплююся в його розплющені порожні очі, киваю своїм думкам. Не певна, що хотіла саме цього. Але інші варіанти були ще гірші.

— Ти… тобто ми його вбили, так? — машинально відзначаю оте дурне Ірчине «ми». Множина тут нібито ні до чого.

Ірина не зомліла, це вже добре. Хоча колір її обличчя захвату не викликає.

— Ні, Іро. Не вбили. Він житиме. От зараз його знайдуть, викличуть найкращих лікарів або завезуть у найдорожчу клініку і почнуть вичухувати, — зітхаю із щирим жалем. — Так що житиме, падло, довго, але не певна, що щасливо. Комфортабельна лікарняна палата, ввічливий персонал, якісна і, звісно, здорова їжа та всі необхідні пігулки… Однак навіть із серйозними грошима це таки перебування душі в майже повністю паралізованому тілі.

Замовкаю, відчувши, що останні слова звучать аж надміру цинічно. Та, погодьтеся, у мене є привід для злості.

— Іро, може, його добити, щоб уже напевне? — уточнюю без особливої надії.