Мені сподобався вислів «хороші працівники». Ги-ги! У цьому місті стало замало офіціантів й охоронців? Авжеж, ми таки неповторні й незамінні.

Антон очікувально зазирає мені в очі. Хоче зчитати мою реакцію. Не так швидко, голубе, то тобі не вчорашню Адку залякувати та по писку лупити. Та, котра зараз перед тобою, трохи інша. Цій у душу без запросин не ввійдеш. І він перелякано відводить свій погляд, знічено хапається за печиво, запиває чаєм і давиться. Кашель терзає його зсередини. Чесне слово, я не навмисно. Ти ж сам, хто просив тебе братися за дріт електромережі? Там може бути 220В, а може і 500…

Відкашлюється і сидить з опущеною головою. Усе пішло не так, а нового сценарію Антон поки не вигадав.

Я ж мовчу. Гра у мовчанки — моя улюблена. Я можу перемовчати наймовчазнішого супротивника. До того ж не я, голубе, до тебе в гості припхалася. То ти сам до мене прийшов.

Гостинно запитую, чи Антон, бува, ще не хоче чаю, бачачи, що всю гарячу рідину він висьорбав. Він заперечливо хитає головою і врешті промовляє те, заради чого сюди причвалав.

— Пригадуєш, Адо, нашу вчорашню розмову? Ну, про те, що ти маєш тепер вибирати собі друзів, і про те, що коли будеш і далі самотньо маячити вільним спостерігачем, то тебе примусять діяти. І примусять силою.

Я ствердно киваю. Звичайно, я все пам’ятаю. І його вислужництво перед Валерієм теж. Він веде далі:

— Адо, ще раз щодо моєї вчорашньої поведінки. Вибач! Тобто робота така, розумієш, нічого особистого. Я ж старався і вдарив не надто сильно, бо і знаку на обличчі сьогодні нема. Не болить?

Я криво посміхаюся. Не буду ж, голубе, тобі розповідати, що якби ти отак ударив Ірину, то дівчина б щонайменше тиждень до тями приходила. Ага, до таких типу вибачень із боку Антона, очевидно, доведеться звикати. Блін, а нормальні серед сірих янголів є? Чи всі отакі… І знову ж, блін, ще трохи — і запитаю: а нормальні серед нас є?..

Він веде далі:

— Те, що вчора відбулося, дозволило мені подивитися на ситуацію по-іншому. Я мусив переспати зі своїми думками та емоціями, побути наодинці з собою. — Він робить паузу. Я уважно слухаю. — Ти відтепер — одна з нас. Приймаєш ти це чи ні. Байдуже! Ти такою народилася, і нема на то ради. І не зважаючи на те, що ти, Адо, — жінка (яке цінне зауваження! Ще трохи — і я точно феміністкою стану через такі закиди, наче бути жінкою — то моветон), сила і можливості в тобі з не зрозумілих поки причин зібрані такі, що багато хто з чоловіків відверто заздрить. Є, звичайно, ті, хто готовий підтримати тебе, але більшість — проти.

— Вау! Через те що я жінка? — Антон киває ствердно: — То ти прийшов мене попередити про небезпеку? Я зворушена.

Театрально заломлюю руки та з неприхованою цікавістю розглядаю Антона, ще вчора, як мені видавалося, такого небезпечного та самовпевненого господаря ситуації.

Антон мене боїться. Він учора після наших теревенів таки взявся допомагати Валерію Едуардовичу. Сам чесно зізнався. Відразу викликав «швидку». Щоправда, та їхала доволі довго, тому Антон зміг добре в деталях, так би мовити, роздивитися, що я випадково з його колишнім шефом та беушним володарем міста Лева зробила.

Антон розгублено кліпає.

— Не варто так хвилюватися, Антоне. Мені поки ваші нічого поганого не чинитимуть. Я це знаю. Сірі ніколи нічого не роблять без власної вигоди. Навіть якщо дуже захочуть нашкодити, то відкладуть це на потім. Бо король помер, а нового не призначено. Не призначено, не призначено, Антоне, не роби такої кислої міни.

Антон кривиться, видаючи це за посмішку, знизує плечима та мовчить. Іншої реакції я й не чекала, тому впевнено веду далі.

— Після того як Валерій Едуардович упав із престолу, гідного спадкоємця не знайшлося. Чи не так? То чому ти тут, Антоне? Я ж вам не підходжу в ролі нової господині. Ти не дурний і добре розумієш, що в мені нема того, що мусить мати кожен лідер «фракції сірих». По-перше, я — жінка. По-друге, навіть якщо цей факт ви «сховаєте», я надто юна і мої сили тільки розвиваються. А по-третє, і це найважливіше, Антоне. Я досі почуваюся людиною, а не янголом. Я досі не ваша і не знаю, чи хочу ставати однією з ваших.

І тоді його прориває на відвертість, і він починає говорити, навіть трохи злиться на мене чи на себе за слабкодухість:

— Адо! Так не можна про своїх. Ти всередині така ж, як ми. Нехай поки того не розумієш. Розуміння обов’язково прийде. Сірі янголи! Вони не знищують зло — це правда, але вони творять добро.

Відбиваю словесну тираду:

— Ага, звісно, творять, однак виключно для себе, і вчора я в цьому пересвідчилася. Яке таке добро у світі білому мала створити колекція душ, украдених Валерієм Едуардовичем у Бога? Чи ти теж вважаєш, що людські душі — то будівельний матеріал або сировина для колекції божевільного янгола?

Він утримується від коментаря мого закиду.

— Адо, все не так. Валерій Едуардович — це не всі. Як там кажуть у народі, в родині не без виродка? Насправді ж, сірі янголи зберігають спокій і рівновагу цього світу. Світу людей. Це — аксіома, якщо ти хоч трохи знайома з історією творення усього. А ти знайома. Я відчуваю це.

— Що це значить — сірі тримають рівновагу?! Дуже сумніваюся, Антоне. Світ тримається не завдяки нам, якщо тобі так хочеться мене вважати вашою, то най буде. Так от, світ тримається не завдяки нам, а, скоріше, всупереч. Яка вигода людству від вас, тьху, від нас тобто? Ми ж не остерігаємо людство від поганих вчинків. Скоріше, навпаки. Штовхаємо до провалля.

— Це неправда.

Антон учепився руками в горня і переходить мало не на крик. О! І я розійшлася не на жарт, і, схоже, Антон мене зараз навіть боїться. Однак чоловік ніяк не замовкне і втекти не має права, бо його місія не виконана. А мені навіть подобається його нервувати.

— Адо, ти не права. То справа темних — штовхати людство до злого. Ми геть інші! Так, ми — не люди і ніколи ними не станемо. У нас природа інша. Але ми не тримаємо людей у темниці. Так, ми не виправляємо помилки людей. У нас місія спостерігача. Але…

Я обриваю Антона дуже різко. Набрид.

— Але ми дуже-дуже любимо людських жінок і народжуємо від них дітей. То чиї діти, Антоне? Людські чи нелюдські? Це зараз я й про себе кажу, і про тебе, і про Едуардовича, і про свого батька. Антоне, це сумна розмова! На кожен твій аргумент у мене знайдеться контрольний словесний постріл у серце чи в голову. Зрадників, Антоне, ніхто не любить, байдужих — теж. І колір не має значення. Зрада є зрада. Сірі просто бояться сильнішого. Світлим і темним ми насправді до одного місця, поки не плутаємося під ногами. І ми можемо хоч до другого пришестя надувати щоки та переконувати Творця небесного у власній значущості — це не поможе. Бо значущими тут, тобто на землі, є виключно вони. — Я гнівно вказую пальцем на вікно. — Вони — смертні люди з безсмертними душами. От за душі отих «нікчемних» людей — це не я так думаю, це ви, сірі, так вважаєте — між темними та світлими і йде боротьба. Тож не треба мені співати про нашу сіру значущість, зрозумів мене?

— А ти, ти… — Антон лютує. Зривається на ноги. Таки добилася свого, вивела чоловіка з себе. — Ти знаєш хоч одного зі світлих і темних янголів? Ще ті екземпляри! Вони… вони… ще гірші.

— Гірші? Вах-вах! — розпачливо плескаю в долоні й додаю саркастично: — До речі, шановний, а що світлі та темні тут, тобто на грішній землі, забули? Це ж сірих Творець на землю заслав, до людей на перевиховання. А світлі та темні? Хм! Одні наче мали б стерегти пекло, а інші — рай.

Антон збараніло дивиться на мене. Аж рота роззявив після почутого. О, горіти мені в пеклі за сказане. Чи куди там відправляють по смерті на перевиховання сірих янголів? Розумію, що плету дурниці. Який там, до янголів, рай, яке там, до дідька, пекло?

— Не парся, Антоне, я шуткую. Бо ти мене дістав, — говорю майже примирливо. — Так, я не знаю жодного світлого і жодного темного янгола. Правда, донедавна якось жила і без товариства сірих, і жила не гірше, аніж тепер, коли довелося з вами познайомитися. Але я знаю людей. Дехто з тих, кого ви не дуже поважаєте, міг би стати взірцем для наслідування. Покидьків серед людей вистачає, але хороших, чудових світлих душ теж багатенько. Недарма Валерій колекціонував людські душі…