— То релігія, по-вашому, — це одяг, тобто мода?

— Почасти так. Одяг для душі, так точніше.

— Тоді що під одягом, пане Олеже?

— По-різному. Але… хоч би як ти ховав вади чи чесноти душі від ближнього, від себе не заховаєшся. І від нього не заховаєшся теж, — пан Олег тицяє пальцем у небо.

— Цікаво! Але ж одяг, пане Олеже, можна випрати, попрасувати. Зрештою, буває ж, що мода на кльоші чи, от як зараз, на вишиванки повертається?

— Буває. Але випраний одяг — то не новий, правда ж? Коли надто часто прати, то й кольори вицвітають, навіть розлізтися тканина може. І хоч як прикрашай свою душу, це внутрішнього наповнення не змінить, аж доки не почнеш жити так, як кожна релігія велить. Бо всі релігії світу вчать однакового: не вбий, не вкради, не бажай чужого, люби ближнього і так далі… А якщо і знайдеш щось неоковирне в приписах, як ото, наприклад, війна з іновірцями, знай: ті правила надумані людьми і йдуть не від Бога.

А щодо вишиванок — це окрема історія, Адо. Знаєте, скільки років отому символу віри, який ми бачимо на всіх християнських церквах? Набагато більше, ніж християнству. Символ віри залишається, релігії змінюються…

Мовчимо якусь мить. Тоді пан Олег знову озивається:

— То що ви хочете знати про Світовида, голубонько? Ви ж за цим до мене прийшли, правда? За дохристиянськими віруваннями, за кілька днів, тобто 23 вересня, — його свято, і брама між світами — світом верхнім, світом нижнім та світом середнім — буде аж три дні відчинена. А через три дні сонце поверне на темний бік. День ставатиме меншим, ніч довшатиме. Бачите, як дивно влаштований світ. Коли день довгий, ми мало часу приділяємо роботі над душею, все поспішаємо: то з грядками пораємося, то із закрутками на зиму, то садимо навесні, то збираємо врожай улітку та восени. Дбаємо більше про тіло в ці дні. А тільки починає день меншати, холоднішає і сонце повертає на зиму — стається диво. Ночі довші та холодніші, й це змушує нас шукати тепла не лишень для тіла, а насамперед для душі.

— Я хочу знати, пане Олеже, яким богом був Світовид, світлим чи темним? Тобто добрим чи злим?

Пан Олег хитро прищурюється.

— Був? Та ні. Боги не помирають ніколи, Адо. До того ж, голубонько, не існує добрих чи злих богів. Усі боги справедливі, а ярлики на них ліпимо ми, люди.

Як ви вважаєте, смерть — це добре чи погано? Ніч — це зло чи добро? А стужа чи блискавка, злива, повінь, урагани, метеоритні дощі — вони потрібні чи ні? Знаєте, існує таке повір’я. В оці три дні, коли відчиняються брами між світами, можуть відбуватися дуже дивні речі. Наприклад, у той самий момент, коли відмикаються двері (час доби завжди різний, до речі), ви можете прийти на Світовидове поле і попросити у нього що вам заманеться — здоров’я, багатства, кохання… Але найкраще просити не для себе, бо можна втратити останнє.

— Не для себе? — перепитую напружено. — Еге ж! Тоді черг тут не буває точно. Як ви гадаєте, пане Олеже, чи це правда, це діє?

— Я не пробував, Адо, не знаю.

— Невже ви не маєте за кого просити?

— Не в тому річ, голубонько, маю чи не маю. Один мій близький приятель якось спробував. Він просив за свого сина, який мав саркому, і лікарі запевняли, що маля й місяця не протягне. А хлопчина досі живе. Десять літ минуло. Можливо, це лишень збіг чи просто сила віри. Як у Біблії: слово воскрешає і слово вбиває. Скажи горі перейти з місця на місце — і вона перейде, якщо, звісно, віриш.

— Хм. Цікаво. Невже одного разу достатньо, щоб допомогло?

— Якщо віриш, то, думаю, так. Він тричі це проробив. Очевидно, щоб уже напевне подіяло.

— І що, жодного разу він нікого з людей не зустрів там, на капищі?

— Угу. Таки нікого. Із людей.

— Тобто як? — Ой, не простий чоловік цей пан Олег. Може, таки варто залізти йому досередини та віддзеркалити душу? Пригальмовую себе. Тільки не зараз. Він мені теперечки при здоровому глузді потрібен. А моє навіювання трішки гальмує людину. Похапцем додаю: — Пане Олеже! Ви ж не обмовилися? Із людей нікого, а тоді кого чи що?

— Та ні, не обмовився. — Чоловік уважно вивчає мою реакцію. І чому мені видається, що він з мене трішки глузує?

— Отже, кажете, не було людей, а були… — затинаюся і різко додаю: — Хто?

— Аделаїдо, голубонько! Я жартую. А насправді, якщо серйозно, задарма ніколи нічого нікому не дається. Усе має свою вартість, як і цей ритуал.

— Ритуал, — відгукуюсь луною. І несподівано враз бачу те, що від початку лежало на поверхні. — Завжди потрібно щось віддати, щоб натомість отримати. Так?

— Розумниця. — Пан Олег майже сумно всміхається. — Так, дівчино. Здогадуєтеся, яка ціна?

Я ж розумниця, і я здогадуюся.

— Пане Олеже, а той ваш знайомий… він уже покійник, так?

Пан Олег промовчав. Я не втримуюся:

— Це — злий Бог. Я про Світовида. Коли просиш для когось здоров’я, мусиш віддати своє, коли просиш багатства, мусиш віддати власне, коли просиш кохання, то слід зректися власного, так? А коли ти смертельно хворий і просиш смерті для когось, то що?! Злий Бог. Злий.

— Ні, Адо, голубонько. Він справедливий. Ніколи ніщо просто так не дається. Хочеш отримати — плати. Завжди знайдеться купець, але… — Пан Олег починає порпатися у свої картатій торбинці. — Ось, я тут одну книжечку тобі приніс. Почитай. Це розумна книжка. Там і про Світовида багато.

Пан Олег дає мені книгу. Я автоматично беру, навіть не зауваживши, що завжди бездоганно ввічливий співрозмовник раптово починає мені «тикати», лише стиха бурмочу собі під ніс:

— Справедливий. Аякже. Добро має мати кулаки, так? А злу тоді що залишається? Відразу зброя чи…

— Крила, — пан Олег уважно вислуховує мене, а те єдине слово майже пошепки додає, а чи, може, то мені вже вчувається.

Віктор із тих чоловіків, про яких кажуть — надійний. Завжди і в усьому.

Мені досі такі не траплялися навіть серед знайомих, навіть тоді, коли я, здавалося, закохувалася. Та завше то було захопленням, і мене вистачало до першого проколу обранця. І байдуже, що це. Якась деталь, що впадала у вічі, кардинально змінювала все — брудні черевики, непопрасована сорочка, шморгання носом, сьорбання чаю, надто липкі руки… Список може бути безкінечним.

Так-так, я знаю, попри те, що я начебто нащадок янгола і мала б бути еталоном, я теж далеко не ідеал. Однак… Думаю, ці мої прискіпування — лишень привід для того, щоб позбутися залицяльника.

А Віктор? Він геть інший. Він ніколи не нав’язується, зате завше з’являється вчасно. Не встигаю й подумати про нього, як він або телефонує, або проявляється через есемеску. Найчастіше — останнє. Звісно ж, я можу бути зайнята, а так матиму час — прочитаю, відпишу чи передзвоню.

Наші графіки роботи зазвичай співпадають, я думаю, що Віктор домовився з головним менеджером. Але мене така опіка анітрохи не турбує. Навпаки — тішить. Про мене, крім бабусі, ніколи ніхто так не дбав. Ненав’язливо, але надійно. Я лаю себе за змішані почуття, бо починаю до цього чоловіка звикати. Розумію, що, коли довго не бачу, мені бракує його присутності поруч. Він завжди уважно та спокійно слухає. Не перебиває. Не робить дурнуватих коментарів, а коли щось і радить, то саме те, що я б хотіла сама зробити, лишень трішки вагалася.

От і сьогодні забрав мене після навчання. Привіталися. Він по-дружньому чмокнув у щічку. Не повірите, навіть найменшої спроби та натяків на більше. Сказав, що дуже голодний, і повіз мене в їдальню. Ми майже щодня буваємо в цьому місці. Це студентська їдальня від харчового коледжу. Тут працює кухарем його двоюрідна сестричка. Колоритна та дуже апетитна з вигляду пані — висока дівчина, яку природа не обділила нічим: ані вагою, ані принадами. Про таку кажуть «кров з молоком». Мені ж вона нагадує червонобоке стигле яблучко.

Пані Юля (так я до неї звертаюся) завжди привітна та усміхнена, жартує, старається нагодувати нас якнайбільшими порціями. Говорячи, що ми ще ті сухоребрики, від вітру скоро будемо падати. Віктора вона ніжно називає Тюшою, він її Люлькою. Поважна Люлька зовсім не ображається на молодшого братика. Каже, що він малим уперто називав її не Юля, а Люля. От і приліпилося. Тепер так усі домашні кличуть, навіть рідний чоловік і діти.