От тобі й навмання…

Озивається мобільний Віктора скорботною мелодією. Просила ж змінити її — чомусь вона мене дуже дратує, нагадуючи траурну заупокійну месу в римо-католицькій церкві. Я її називаю «реквієм за мрією». Віктор погоджується, та мелодію не змінює. Похапцем хапається за слухавку:

— Так. Доброго дня! — Кілька секунд він уважно слухає. За той час на його обличчі відбулася разюча переміна. Від зацікавленості тим, що я щойно розповідала про візит Інни, — і до фатальної розгубленості від почутого в слухавці. — Як це трапилося? Що? Так, уже виходжу. Негайно. Ви впевнені, що з дитиною все гаразд? За кілька хвилин буду.

Віктор аж перемінився. Пополотнів, очі мигнули недобрим вогнем. Навмання закинув телефон до кишені куртки і, випереджаючи моє запитання, випалив:

— То вихователька Христі, Елеонора Дмитрівна. Щойно була спроба викрасти малу з ігрового майданчика в дитсадку.

Я ошелешено дивлюся на Віктора. Мені стає зле, паморочиться в голові.

— Як Христинка?

— Усе гаразд. Вихователька почала плести якісь дурниці про чортівню, видно, отримала добрячий шок. Каже, начебто Христина спочатку якось раптово розчинилася в повітрі, а потім нізвідки взялася.

Я зітхаю. Сумно похитую головою. І чому мене це геть не дивує? Коли поруч маєш аж забагато химерного, то чудне вже перестає тебе дивувати.

— Поїхали, Вікторе. На місці все з’ясуємо.

Елеонора Дмитрівна — доволі привітна жіночка, з вигляду років сорок, із яскраво-рудим волоссям, стриженим під каре, та жвавими карими очима. Я її про себе називаю білкою. Чомусь вона мені аж надто нагадує вивірку. Така ж непосидюща та готова з’являтися одночасно в декількох місцях. А зараз Елеонора Дмитрівна з залишками макіяжу на почервонілому обличчі сидить за письмовим столом у кабінеті завідувачки садком та голосно шморгає носом. Віктор галантно спровадив завідувачку з кімнати, вона нібито має йому показати кабінет медсестри, куди зараз завели Христинку. Там начебто дитина оговтується від щойно пережитого шоку і її оглядає фахівець. Ой, хто б сумнівався. Звісно ж. Якщо чогось, що не вкладається в стандартні норми, пояснити не можуть, гукають дитячого психолога. Натякаючи, що проблемка виключно в голові пацієнта. А завідувачка садочка, пані передпенсійного віку, яка однаково нерівно дихає до всіх чоловіків, хоч трішки старших за її сина, радо погоджується супроводжувати Віктора. Особливо, коли почула, як я назвала його двоюрідним дядечком. Дядечко, щоправда, трішки скривився. Та я не зважала, потім поговоримо. Головне зараз — безпека Христі. Віктор відчиняє двері перед пані завідувачкою, чемно пропускаючи її вперед, та чарівливо всміхається. О, він уміє бути галантним із жінками.

Елеонора Дмитрівна двома руками вчепилася в горня. Здається, ще трохи — і від сніжно-білої порцеляни залишаться одні черепки. Вона втуплює напівбожевільний погляд кудись перед собою. Я вже таке зустрічала. Поки цей стан лишень межує з божевіллям. Він настає тоді, коли нормальна людина враз стискається з тим, що її логіка, логіка нормальності, відмовляється пояснювати.

Наступний крок — або прийняти побачене, бо пояснити його не вдається, або спробувати забути, зовсім викреслити з пам’яті, або… збожеволіти. Ще не зустрічала того, хто прийняв би побачене. Бо прийняти означає повірити в те, чого за логікою нормальності ні за яких обставин бути не може: люди не літають, вода не перетворюється на золото, чарівних паличок у реальності не існує, як і чаклунів, домовиків, вампірів, русалок і драконів. Хіба що тільки у книгах та фільмах. Але від усієї тієї чортівні ти захищена монітором компа, екраном телевізора чи сторінками книги. Бо то все лишень гарні вигадки письменників-фантастів, кінорежисерів або божевільних. І раптом неймовірне відбувається з тобою. Навіщо? Ти ж не просила. То що лишається тобі, звичайній людині, котрій несила забути? Очевидно, останнє — збожеволіти…

Хоча… Мені стає шкода зрештою непоганої людини та вихователя Елеонори Дмитрівни. Її люблять діти, поважають батьки, і вона також дітей любить. Єдиний притаманний їй недолік, який мені відомий і завжди очевидний — це її улюблений вислів «та менше з тим», який вона ліпить до теми й без теми. А загалом це доволі симпатична та розумна жінка. І я допоможу їй забути, тобто зовсім крапельку відкоригую пам’ять. Однак спочатку мушу з нею погомоніти, дізнатися правду.

Беру Елеонору Дмитрівну за руки. Майже силоміць відриваю їх від горнятка. Руки холодні та липкі, дрібно тремтять та вислизають, мов риба. Вона переводить погляд на мене і враз заспокоюється. Тому що я вже завченим рухом зазираю їй в очі. Дзеркало відкривається. Її душа полохливо, забившись у куток, дивиться на мене.

Усміхаюся, стараюся повестися так, щоб мені повірили: я друг, не ворог, я хочу допомогти. І мені вірять. Мені завжди вірять. «Розповідай», — наказую подумки, і Елеонора починає говорити.

— Ми перед обідом з дітками вийшли погуляти на подвір’я. Це стандартна процедура у нас, тобто щоденна. Триває лишень годинку, та менше з тим. Дітки встигають гарно побавитися та повеселитися, після прогулянки охоче обідають і добре сплять. А сьогодні ще й погода, як на замовлення, — прекрасна. Рання осінь, досить тепло. А ваша Христя як завжди зі своєю лялькою Ядвігою почала бавитися. Відколи та лялька з’явилася, дитина її всюди за собою тягає. Та менше з тим, кому це заважає, хай. Діти часто розмовляють зі своїми іграшками. Так от… — Елеонора вмовкає, обережно висмикує праву руку з моїх, тягнеться до горнятка з чаєм, робить ковток.

Стан її значно поліпшився, навіть блиск в очах з’явився, руки перестали труситися, і голос трішки спокійніший.

— Гуляємо. Хлопці, як завжди, аж надто активні, бешкетують. Роман поліз на драбину, тобто на гірку, а Степанко собі. Почали штовхатися. Я за ними. Попадають ще. А ти відповідай. Поки знімала одного, поки сварила іншого, поки пояснювала, чим небезпечно штовхатися на висоті, та й узагалі навіщо це робити, потім заспокоювала, бо Степанко таки не втримався і боляче луснув Романа по голові… А там соплі витирала, сльози… Однак периферійним зором… Це майже професійне, знаєте, мати на спині очі, бо за тими маленятами тільки встигай. Та менше з тим. Периферійним зором помітила, як до бокових воріт під’їхала іномарка із затемненими вікнами. Я не дуже розбираюся в моделях, але, здається, то був «фольксваген». Та менше з тим. З автівки вийшов чоловік. Вилазив з місця, що біля водія. Тобто, так розумію, крім нього, в автівці як мінімум мав би бути ще хтось.

Вона знову робить паузу. П’є чай. Я продовжую тримати її руку. Жінка стає ще спокійнішою. Гаразд, тепер можна й уточнювати.

— Як той пан виглядає, можете пригадати, Елеоноро Дмитрівно?

Вона догідливо киває.

— Звісно, можу. Середній на зріст. Спортивної статури. У капелюсі. Брюнет, чорні брови і чорні вуса. Пристойно вбраний, у дорогому сірому костюмі під чорним розстебнутим плащем. Пан при краватці, білосніжна сорочка. Звичайний такий собі. Та менше з тим. Бо здивувало мене інше. Чоловік наче знав, куди йти, бо повернув не до парадного входу, як зазвичай буває, коли люди вперше до нас потрапляють. Майже рік тому частину загорожі з боку ігрового майданчика, який відділяє нас від велосипедної доріжки, бомжі вкрали, все ніяк не залатаємо. Ось чолов’яга в той прохід і завернув та простісінько до нас почимчикував. Я спочатку подумала, що то хтось із родичів малечі, і я просто людину не впізнала. Але всіх близьких-рідних маленят я знаю, як і те, хто кого і коли забирає. До того ж завжди мене попередньо батьки інформують, якщо якась оказія трапляється. Та менше з тим. «Пан явно заблукав», — подумала собі. Тож відразу кинулася до мужчини. Самі знаєте, за дітей я відповідаю головою. А пан поманив до себе рукою Христинку. Наче давній знайомий. Та вона замість того, щоб із цікавістю, як усі діти, розглядати незнайомця чи, навпаки, знайомого, раптом кинулася до мене і заховалася за моєю спідницею. Пан привітався чемно і представився, широко і привітно мені всміхаючись. Звати його Георгій. Сказав, що він рідний брат Христиної мами, тобто пані Софії, і що на прохання сестри має терміново забрати малу з садочка. Та менше з тим. Для підтвердження слів він вийняв із кишені плаща сенсорний телефон, заплямкав по ньому пальцем, приклав до вуха слухавку і заторохкотів, коли на тому краю майже відразу відповіли. «Софієчко-сестричко, я мушу мати підтвердження від тебе для пані виховательки. Так-так, для пані Елеонори. Яке підтвердження? Як це яке? Що я геть без злого наміру забираю Христинку додому». Весь той час, поки пан говорив по телефону, він мені чемно всміхався. Але, знаєте, Адо, мені від того усміху мурахи по тілі забігали й захотілося, щоб він якнайскоріше звідси забрався. А тим часом Христя, вчепившись у мою спідницю і притулившись до мене міцно, навіть обличчя сховала, трусилася всім тілом і шепотіла, щоб тільки я чула: «Не оцю, не оцю, не оцю. Він поганий». Та менше з тим. Пан і далі всміхався крижаною посмішкою та простягував мені слухавку стільникового. Я автоматично взяла її. Приклала до вуха. Із того боку втомлений голос пані Софії з реверансами та вибаченнями почав щось там говорити про те, що так у неї склалися обставини, що вона, будучи у відрядженні, потрапила в аварію і зараз перебуває у лікарні. Тож попросила свого брата, який нещодавно повернувся з-за кордону, забрати Христину і привезти до неї. Бо вона так за нею скучила.