Я збентежено дивлюся на жінку. Якого завгодно чекала запитання, але не цього. Кутики її губ смикаються, і я розумію, що мушу закінчувати нашу бесіду. Іноді людям краще не пам’ятати того, що вони насправді бачили. Але я знаю й інше: Елеонора Дмитрівна не все ще мені сказала:

— Ні-ні, пані Адо. Очевидно, ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі не звичайних янголят із прозорими крильцями та білим ореолом над головою з різдвяних листівок, а інших… Отих, справжніх… які не завжди добрі. Коли дядько Христини корчився в муках, мені здалося, що у нього за раменами раптом розгорнулися крила — страшні, темні, зловісні. Це було вражаюче прекрасно і вражаюче страшно. Та то тривало лишень мить. Адо, ви думаєте, я божеволію, так? Ще скажіть, що це була гра світла і тіні, а мені усе це лишень намарилося, привиділося.

Так. Прощальна сцена аж надто затягнулася. Мені шкода пані Елеонору. Вона ж не винувата в тому, що дехто з наших перейшов межу. Я підводжуся з крісла, підходжу до неї впритул.

— Це була гра світла й тіні, пані Елеоноро. Осінь, сонце опускається низько над горизонтом, барвисте листя на деревах створює всякі химери.

Вона зачаровано слухає мій голос. Я кладу свої долоні на її голову. Це вже не дебют, хай йому. Доведеться звикати, що час від часу доведеться й таким займатися.

Елеонора Дмитрівна заплющує очі. Її губи починають шепотіти майже в такт моїм словам:

— Тільки гра світла й тіні. Нічого не бачила. Нічого не було.

Кімнату заповнює глибока тиша та спокій, світло з моїх долонь перетікає на волосся і плечі бідної жінки. Я відчуваю, як налякана душа Елеонори піднімає на мене змучені очі.

Вона готова забути, я готова їй допомогти. І я, наче шатро, розгортаю над нею свої крила. Свої сірі крила.

Христина, перелякана та беззвучна, сидить на задньому сидінні автівки. Їдемо мовчки. Віктор, як міг, заспокоїв малу. Твердо пообіцявши, що якщо комусь і віддасть її, то тільки мамі, з рук у руки, без посередників. Христя стривожено перепитала, що таке «посередники»? Віктор твердо відповів: «Усякі там гади. Тобто геть чужі дяді й тьоті». «Навіть з крилами?» — перепитала Христя.

Віктор якось так збентежено подивився на малу і твердо відповів: «Навіть з ореолом на голові та святими дарами в скриньках. Можеш бути спокійна». Христя повірила. Однак додому їхати відмовилася навідріз. Я подивилася на те, як вона міцно притискає до себе ляльку Ядвігу, і рішення прийшло саме по собі.

Любов моєї бабусі щойно врятувала її внучку. «Кров — не водиця. Рідна кров — то половина захисту». Гарні слова, і, здається, вони діють. Так, Христинка має рацію. У квартирі Софії зараз небезпечно. Хтось із янголиного клану може нас там дожидатися. А якщо до Віктора? Очевидно, там теж не ліпше місце для сховку. Більшість знайомих переконані, що ми з ним пара. Ага, ага… Я от, скажімо, досі не знаю, де він мешкає. Якось не доводилося у нього бувати. Через купу тих подій — ніколи. Зрештою, якщо чесно, він мене і не запрошував.

Куди ж нам тепер?

Рішення приходить саме собою, коли Віктор, завівши машину, рушає з місця, питально позираючи на мене у дзеркало заднього виду.

— Вікторе! Їдемо до Михайла з Іренкою. Христинко, поки ми будемо шукати твою маму, ти поживеш у тьоті Іри та дядька Мишка… Тобто Михайла. Обіцяю: це ненадовго. Вони дуже хороші люди.

Мала киває, наче погоджується. Міцно притуляє до себе Ядвігу, тоді пригортається до мене, і ми мовчки їдемо до Винників, містечко-супутник Львова. Там тепер мешкають Ірина з Михайлом.

Віктор телефонує Михайлу. Вони перекидаються кількома словами. У Віктора гарні друзі. Вони не запитують зайвого. Вони завжди раді допомогти.

Біля будинку на нас уже чекають «молодята». У нас немає з собою дитячого одягу, бо ми не наважилися разом із Христиною заїжджати до Софії. Згодом усе необхідне довезе Віктор.

Виходимо з автівки. Іра щасливо та привітно всміхається. От що робить з людиною кохання. Дівчина аж світиться від щастя. Не гірше виглядає і Михайло. Чи це надовго в них? Хотілося б, щоб назавжди. Але чи відбудеться, залежить від двох. Бо кохання — це не просто виділення великої кількість ендорфіну, хімічно подібного до морфіну, хай би що там стверджували наукові дослідження. Це насамперед робота для двох, щоденна і клопітлива. І, якщо у кожній небезпечній ситуації вчасно перемикатися з власного егоїзму на об’єкт почуттів, кохання житиме вічно. О, скільки любові на світі було загублено через самолюбство…

Тю, розмисли, як у столітньої курки…

Віктор щось пояснює Мишку та Ірі. Я не втручаюся, натомість говорю заспокійливі та необхідні дурниці молодшій сестрі. Щоб була обачною, щоб не вірила нікому, крім дядька Михайла та тітоньки Ірини, всі решта можуть виявитися підступними чужинцями. І що я її постараюся якнайшвидше забрати і таки знайти маму. І теде, і тепе… Чи я не майбутній психолог? У мене ж є досвід спілкування з дорослими тітоньками та дядечками, котрі враз опинилися на межі чи… за межею. Декому доводилося навіть пам’ять підчищати. Дивлюся на Христю та розумію: їй цього не доведеться робити.

По-перше, вона не забуде нічого, навіть якщо я дуже старатимуся. По-друге, вона, як на свої малі літа, досить сильна. По-третє, щось мені підказує, таточку, що ти знову добре не розгледів очевидного у своїй меншій доньці. Я ще не знаю, чи вона одна з нас, я досі не відчуваю у ній простору, який присутній у всіх мені знайомих янгольнутих. Але свічечка її душі дуже рівно та чисто горить.

— Галазд, Адо — озивається мала. — Я все лозумію. Знайдіть мою маму. Я цекатиму. І мене ніхто не скливдить. Мене янголи белезуть.

Я цілую її в щічку. Вона хапає мене своїми малими рученятами за шию і міцно обіймає. Клубок чогось трепетного та ніжного підкочує під серце, млоїть та от-от проллється сльозами. Ледве себе стримую, а мала гаряче шепоче мені на вушко:

— Я тебе люблю, Адоцко! Тільки не облазай Вітюсю. Він холосий.

— Я не ображатиму. Обіцяю, — відповідаю пошепки. От сваха маленька й кучерява! — Але він — людина, — навіщось додаю це наче сама собі, бо мала навряд чи зрозуміє.

— Дузе-дузе холосий Вітюса. Але він не дузе людина, Адо, він — цоловік.

Овва! Я такого й від дорослих знайомих феміністок не чула. А тут… від п’ятирічної «жінки». «Чоловік — не зовсім людина! Тому його ображати не треба». Усміхаюся мимоволі.

Мала теж повеселішала, довірливо бере Іренку за руку, вихваляючись своєю лялькою, і вони прошкують до будинку через відчинені ворота. Осіннє сонце лагідно пестить світ. Гладить волосся маленького янголятка Христинки. І воно враз із білого стає трішки рудуватим, і над головою малої з’являється сяйво. Стріпую головою — і вже нічого нема, і я розумію, що все це мені примарилося.

«Гра світла», — шепоче розум. «Гра світла», — шамотить серце, чи не вперше погоджуючись з розумом. Навіть воно не готове прийняти щойно побачене.

Зайшовши до під’їзду, я відразу відчула запахи. Цілий букет запахів: звіра, страху та річкових лілій. Один належав моєму батькові. Інший Інні. Ті двоє зараз були нагорі, у квартирі Софії. Я сказала про це Віктору. Він звик вірити мені на слово і не став випитувати подробиці. Це також важлива риса його характеру — не бовкати зайвого. Щойно зрозуміла, що для мене запах мали тільки істоти. Чисті люди та чисті янголи мені геть нічим не пахли. Ну, крім запаху шкіри, волосся, пилу та парфумів, звісно.

Перед дверима квартири я спинилася. Зібрала докупи всю свою мужність і вже збиралася покласти долоню на ручку дверей. Та Віктор легко відсторонив мене і першим зайшов досередини. Ясна річ, двері були незамкнені.

У кухні горіло світло. Ми з Віктором мовчки попрямували на нього. Я знала, що нас чекають і, судячи з густини запаху, давно. Я зупинила Віктора в довгому коридорі, який вів до кухні. Показала йому рукою на кімнату поруч. Він одразу мене зрозумів. Я просила його заховатися там, про всяк випадок. Але він не погоджувався, хитав заперечливо головою. Я склала благально руки і… Віктор здався.