— Хм. Спеціально мене з себе виводиш. І Ядвігу згадала. Георгія якогось приплела. Провокуєш, так? Значить, по- хорошому домовитися не вийде?

— Я тобі не допомагатиму, — роблю ковток чаю і промовляю на видиху: — Відпусти Інну. А я тобі за це віддам той сраний ключ. Ти ж за ним припхався?

Він кривиться, наче кислого об’ївся.

— Дивна ти, Аделаїдо. Що тобі з тої упирки? Вона ж не людина.

— Ну, знаєш, таточко. Ти теж не людина. Відпусти Інну.

Я знімаю з ланцюжка на шиї ключ, котрий формою нагадує блискучу флешку. Кладу його на стіл.

— На. Бери і забирайся.

Мечислав навіть не ворушиться. Він стримано обморожує мене своїм поглядом. Переводить очі на ключ. Тоді знову на мене.

Інна ледь чутно схлипує в кутку кухні. Шляк би трафив, і чому саме я? Га, провидіння довбане, любий Всесвіте?! У місті достобіса бахнутих на всю душу янголів, у яких у голові замість мозку, певно, теж пір’я, як і на крилах, однак саме я мусила убгатися в таку халепу. Мечислав наче обмірковує якусь оборудку. Одною рукою він стискає плече Інни, інша нависла над ключем. Йому, очевидно, цікаво, що я знаю ще такого, чого він не відає, і як далеко зайшла, щоб дізнатися про таємницю ключа? Я ж не можу сказати йому всієї правди, бо хіба він у неї повірить?

— Аделаїдочко, — озивається врешті Мечислав, відклеївши свої очі від столу. Рука так і висить у повітрі. Ключ він не чіпає.

Мене це дивує. Він же так шалено прагнув його мати. Цікаво, що він мені скаже зараз? Звертання знаком питання зависає в повітрі.

— Аделаїдо, донечко. — Повторює вже більш пафосно. — Я розумію: вся ця історія з янголами й ключами для тебе поки нове і незвичне… Але, розумієш: ти — одна з нас. І ти нам потрібна. Ти — член родини. І відпущу я твою Інну, не хвилюйся. А за ніс розбитий не перепрошуватиму. Довела мене ця сучка. Вона ж хотіла з мене сили поцмулити, уявляєш? Захисти ставила всякі. Але нема зле, щоб не вийшло на добро. Так, здається, кажуть у народі.

Інна шморгає, очі прикриті повіками, під носом криваве місиво. Я встаю з-за столу, дістаю ще один кухонний рушник, чистенький, навіть підкрохмалений. Софія помішана на чистоті. Довкола все аж блищить, білизна похрустує, все ідеально попрасоване, навіть шкарпетки малої… Правда, під моїм чуйним керівництвом весь цей домашній затишок-рай поступово перетворюється на розгардіяш. Мовчки кидаю Інні новий рушник, забираю брудний. Морщуся. Не те щоб я боялася вигляду крові, але вона у мене не викликає шаленої любові.

— Дякую, — витискає з себе Інна і правою рукою тягнеться до чаю.

— Та мені за що? Он, йому подякуй. — Сердито хитаю головою на Мечислава і додаю, дивлячись на нього: — Я втомилася. День був скажений. Тож, гості любі, пора й честь знати. Бери ключі, таточку, і вали звідси. Я тобі більше нічого не винна.

— Не винна? — він кривиться, і звір усередині нього шкірить зуби. Звір сердитий, але поки не має бажання нападати. — Ні, доню. Ти будеш мені завжди винна. Винна життя. Якби не я, ти не народилася б. Тому ми ніколи не будемо квити. Адже кров — не водиця, люба. Сама щойно казала! Я — твій батько.

Пирхаю вдавано і трохи переграю:

— Який ти, в сраку, батько?! Ти ніколи ним не був. Якщо твій сперматозоїд випадково десь не туди завернув, це не означає, що я тобі щось винна. Про презервативи чув? Чи зекономити тоді вирішив? Хто тебе просив воскреснути? Ліпше б ти для мене залишався мертвим.

Дивлюся на Інну. Та перелякано зирить на мене. Вона боїться і дихати. Стоп. Тепер вона потерпає через мене. Дожилася.

Схоже, з Мечиславом так різко давно ніхто не говорив, а при свідках і поготів. Хіба що Валерка, але чим то все для нього закінчилося?

— Мале дурне дівчисько. От скажи, чого б тобі не заткнути пельку і не вислухати нарешті старшого і мудрішого? — Він витягає з кишені своєї душі усмішку. Більш-менш привітну. Це ж яке зусилля над собою треба було зробити?!

Опановую себе. Мене стримує те, що поруч ледь жива від страху Інна, а в сусідній кімнаті, напевне, до непритомності переляканий Віктор. Хай він і не подасть знаку, але втрапити на такі сімейні розбірки — то пригода не для нормальної людини. А за кілька кілометрів, у кімнаті для гостей в шоколадному «будиночку для принцеси», — мала Христя. А ще ж десь, там-тарарам, її матуся, хай би їй… жити довго і щасливо, давши спокій ігрищам із янголами. Я не вірю в баєчку батька про те, що Софія кинула малу.

Звісно, він же не в курсі, як його молодшу доньку ледве сьогодні не викрали. Якщо то не він робив, то хто?! Тому я мушу вислухати, що мені хоче сказати цей старий козел, але бути при цьому обережною. Не дозволити впіймати себе на гачечок.

— Ну? — Таки бути з ним ввічливою — то понад силу. — Давай, розповідай, і я, може, тебе почую.

— Не нукай, не коней ведеш. Де твої манери, дівчино? Ядвіга ніколи б собі не дозволила так розмовляти. Хоч у пам’ять про бабусю поводься пристойніше.

І він мене ще буде вчити!

— Тю. Я й забула. Хто перед нами? Вибачте за мої неаристократичні манери, шановний. Але ти на таке ставлення заслуговуєш. Ти завжди всіх використовував, навіть Ядвігу. Як ти міг підняти руку на рідну матір?

— Що ти про це можеш знати? — Він запитує якось буденно. Наче й не соромиться зовсім свого вчинку. Йому лишень цікаво.

— Просто знаю, і по всьому.

— Може, й знаєш, але не розумієш. Я мав це зробити. Ядвіга сама мені запропонувала допомогу. Пригадуєш казку про серце матері? Закохався її син у вродливу, але дуже жорстоку дівчину. І так він її сильно любив, що не жалів для коханої ні статків, ані власного здоров’я. Та примхливою вдалася красуня. І щораз нові й нові випробування вигадувала для парубка, тільки щоб йому допекти. І ось одного разу надумала таке. Сказала: «Буду я твоєю безвідмовно, якщо ти мені завтра вранці принесеш в оцій красивій шкатулці з червоного дерева серце своєї матері!» І жорстока красуня простягла чоловіку шкатулку. І він замість того, щоб плюнути почварі в обличчя, взяв ту шкатулку і пішов до мами. У гості. Син убив рідну матір із першого удару, навіть рука не здригнулася. Любов до чужої дівки виявилася сильнішою за любов до матері. Вирізав серце неньки гострим ножем, поклав до шкатулки з червоного дерева і поспішив до своєї коханої. А коли заходив у хороми, то несподівано на порозі спіткнувся та гепнувся. Шкатулка вислизнула з рук, упала на підлогу та розкрилася. А з неї простісінько до його ніг прикотилося серденько матері і схвильовано запитало: «Синочку, мій любий! Чи не забився?»

У мене від почутого все перевернулося. Інна навіть схлипувати забула. У її очах був жах упереміш із божевіллям. І я розуміла, чого вона боїться.

— То ти оступився і забрав у матері її серце? Заради якої красуні? Чи заради чого?!

Я промовила ті слова, але голосу свого не впізнала. Він звучав наче відокремлено від тіла. Мене всередині пекло, ніби то з моїх грудей добули щойно серце.

— Я оступився, дочко. І кожен може оступитися. Усевладність породжує вседозволеність. А це страшна спокуса. І від того втрачаєш не тільки голову, часто й життя. Я заклав свою душу, і єдиною вимогою для її повернення була душа рідної людини. Узагалі, якщо вже чесно, я спочатку хотів забрати твою душу. Ядвіга все-таки моя мати. А ти для мене завжди була чужою. Та Ядвіга запропонувала взамін себе. Сказала, що ти все одно не погодишся. А душу можна забрати неушкодженою тільки з дозволу власника.

Він говорить спокійним виваженим тоном, і я майже чую, як звір усередині батька починає муркотіти. Згадує, вочевидь, про перемогу, коли повернув душу. Мене нудить, мене фізично нудить. Я хапаюся за горня з чаєм, вхлюпую його досередини і вичавлюю з себе:

— Виродок! Який же ти виродок! Виходить, що душу свою ти повернув, а бабусину заклав? А на який… скажи, таке робити? Тільки не починай про благі наміри, гаразд? Знаєш добре, куди ними викладають дорогу?

Він весело мені підморгує. Зараз іще анекдот розповість. Ціпенію.