Я кілька секунд стою, мов укопана, посеред кухні. Гучно гримають вхідні двері. Заплющую очі. У голові каша. Почуваюся зніченою та приголомшеною. Так, я щойно програла битву. Мечислав нав’язав мені власну гру, і я змушена грати за його правилами. Бо я не навчилася зраджувати людей, навіть якщо вони мені майже ніхто, чужі. Бо для мене багато важить людина, яка живе в мені й голосно досі говорить. Чи я стану такою ж бездушною, як усі сірі янголи? Може, колись, та не нині. Я стою, збентежена щойно почутим від Мечислава. «Віктор — не зовсім людина», — сказав він. Так, батько міг це спеціально бовкнути, щоб боляче вразити, зачепити мене. Міг. Я кидаюся стрімголов до кімнати, за дверима якої мав би сидіти і чекати на мене Віктор. Мечислав його не вчув. Чому? Я з розмаху відчиняю двері і…

…торопію…

На мить я справді оторопіла. Від краси. Ще встигла подумати, що до цього моменту вважала Віктора досить симпатичним, хай і не зізнавалася собі в цьому, але ж ніяк не суперкрасенем. А тут…

Могутні крила були не зовсім білі, радше такі, мов кожну пір’їнку помережили тонюсінькими промінцями сонця. У тому сяйві й обличчя молодого чоловіка (якщо, звісно, про янгола так можна сказати) видавалося геть іншим.

У мене навіть в очах почало трохи пекти. Чи то від небесного сяйва, чи від краси, а може, від непролитих сліз, яких ох скільки набралося. І вже підсвідомо розумію: знову мені необхідно робитися сильною. Розслабитися не дадуть, це точно. Таке відчуття, наче кіноплівку, на яку небесний режисер зафільмував мої пригоди, вкотре заїло, і все йде по другому колу, і мені от-от почнуть ставити умови, ультиматуми, вимоги. Добре, якщо не стовідсотково протилежні, аніж ті, котрі щойно почула від батечка.

На обличчі Віктора — шматина вдаваного спокою, з-під якої пробивається ніяковість, біль, сум’яття. Що він читає зараз на моєму? Звинувачення у зраді! Я не закриваюся. Хай читає.

Біля Віктора ще один… світлий янгол. Обличчя просвітлене, спокійне і умиротворене. Він із неприхованою цікавістю роздивляється мене та міцно тримає Віктора за передпліччя. Невже ще одного мого приятеля в заручники взяли? Софію — темні, Інку — сірі, Віктора — світлі? Що за день такий? Схоже, що вся янголина братія в чергу вишикувалася, аби мені допекти?!

Боляче й сумно. Хто ж ти такий, Вікторе, насправді? Заручник обставин, янгол, друг, приятель, охоронець юних дуреп?

Та таки розмову розпочинаю не я.

— …Він загинув на війні. Не на своїй війні. То була чужа війна. Ще одна нікому не потрібна безглузда смерть, смерть не за батьківщину, смерть не захисника, але смерть воїна. Я був його янголом-охоронцем. Я тоді не встиг, банально не встиг розгорнути вчасно крила. Поруч помирала дитина в утробі матері. Я залишився допомагати іншому янголу, який припізнювався. Я не знав, що то був янгол смерті. Янголам заборонено допомагати одне одному. У кожного власна місія. Однак, коли довго опікуєшся людьми, то з часом стаєш схожим на них. Я забагато від нього, тобто від Віктора, набрався тої самопожертви. Він заслуговував жити далі. Він на тій війні не вбивав, він рятував пропащі душі. Якщо слово — то зброя, то нею. Він був майже святим… Утім, це не конче важливо зараз, Адо. А тоді я просто не встиг допомогти йому і вплутався в чужу історію. Та дитина мала померти. То її доля. Я вдерся на заборонену територію і змінив тоді світ. Я не мав піддавати сумніву Божий промисел. А наслідки? Наші вчинки, навіть благі, але які зроблені без права на виправлення, — ланцюг невдач.

Той, кого я ще годину тому називала Віктором, дивиться мені в очі. Його приятель мовчки спостерігає за нами, але поки не втручається. Він — німий свідок розмови-суперечки-виправдань-звинувачень двох янголів. Тільки я не стану нікого ні в чому звинувачувати. Принаймні не зараз. Я надто втомлена для цього.

— Я мусив виправити власні помилки. І тому я став Віктором. Позичив його смертне тіло. Я став земним чоловіком, який відчуває біль, горе, який уміє ненавидіти, плакати, сміятися, жартувати і любити. Він мене навчив усьому, що вміють і знають люди. І я зумів побачити людську душу зсередини. Це варто було робити лишень заради того, щоб зрозуміти найважливішу ідею Творця. Усі ми — янголи, люди, істоти, нелюди — зроблені з одного матеріалу. І, коли влаштовувався на роботу до «Темного янгола», Валерій мене не розгледів. У Вікторові він побачив тільки Віктора — звичайного дисциплінованого виконавця.

Віктор вмовкає. Але очі й далі такі ж чисті та чесні, наче з найкращих у церкві ікон.

— Чому ти не зізнався мені? — зривається з моїх уст, наче докір.

Відповідає чесно, і це трохи дратує:

— Ти не запитувала.

Так, я не запитувала. Навіщо? Я не могла навіть припустити такого. Я одного разу дозволила собі зазирнути у відкриту навстіж душу Віктора. Мені стало соромно, бо побачила там тільки вірного, чесного й відданого, ще й доброго чоловіка, з нелегкою долею. Але в кожного з людей, хто мав за плечима досвід війни, доля обов’язково нелегка.

— А якби запитала тебе про це, — тикаю пальцем у його крила, — ти б зізнався?

Він, не роздумуючи, відповідає:

— Так. Але від цього знання стало б лишень гірше. Бо сірі янголи під час народження отримують людське тіло. Темним і світлим для того, щоб увійти у світ людей, потрібний носій. Зазвичай для світлих це людина, котра щойно померла і душа її відлетіла.

— А для темних? — мене справді бентежить і цікавить відповідь.

— Для темних? По-різному. Тому ти й не довіряєш янголам. Жодним. Це інтуїтивно. Донедавна ти їм просто не вірила, тепер — майже ненавидиш. А тобі так потрібний був друг.

Мені стає зле від щойно зробленого відкриття. Гра в піддавки з Мечиславом не видається настільки важливою, як те, що зараз відкрилося мені.

— То ти, виходить, мій янгол-оборонець? — не втримуюся від сарказму. — Цікава історія, хлопці. Тільки чи можуть янголи мати янголів-оборонців?

— Не можуть. — Нарешті озивається той, що тримає Віктора за плече. Він також не ховає очі, не ставить завіс чи перепон, як то зазвичай робить Мечислав. Світлим янголам так не личить чинити. Але чим вони кращі за сірих?

— Нічим, — відповідає старший янгол. — Але це — не змагання, Аделаїдо! Це — життя.

Хай йому грець, він читає мої думки. Я кривлюся, мене розбирає злість.

— Ви думаєте надто голосно, панусю. Зараз ви ображені, і тому наче розгорнута книга.

— Що ж, постараюся думати тихіше. — Голова починає крутитися, наче мене щойно промчали на американських гірках: вітер свистить не лишень у вухах, він обтрушує спокій із душі. — Вікторе, що ж тоді трапилося з тим хлопцем, тіло якого ти використовуєш? Ти маєш його пам’ять, знання, але ж де його душа?

— Деякі питання не потребують відповіді, панусю, — відгукується старший.

— А-а-а-а-а! Зрозуміло. Віктор підписав папірець про нерозголошення державної, пардон, янголиної таємниці, так?

Старший доброзичливо всміхається. Схоже, навіть щиро.

— Річ не в цьому, панусю. Чи… не зовсім у цьому. Інколи буває шкідливо й для людської, й для янгольської психіки отак відразу, вмить, усе дізнатися. Ліпше, коли світ відкривається тобі сам, без примусу з чийогось боку.

Мене починає морозити. Я втомилася. День — як рік, і, схоже, кінця йому не видно. Темні, сірі, світлі… Калейдоскоп крил, мов хмар перед бурею. Невже сірі покидьки мають рацію: світлі — не кращі за них, лише трохи інші?

— Тобі треба сісти, Адо. Геть зблідла. — Віктор легко струшує руку старшого.

Це добре, значить, Віктор таки не заручник. Отже, зараз не буде торгу, а я матиму час трохи перепочити перед тим, як почну «рятувати» світ. Чому так хочеться спати?

Стулюю очі, бо світ аж гойдається.

Віктор миттєво долає відстань. Підхоплює мене на руки. «Заради яких ще… янголів він мене тягати здумав?» — кволо ворушиться в голові, але не встигаю засперечатися, бо мене, як маленьку, заносять на руках на кухню, дбайливо садять на стільчик. Друг Віктора чаклує над моєю головою, і я відчуваю, як світ розвиднюється, мене заполонює спокій та умиротворення.