— Не почекаю! — сміявся з нього хвіст.

— Коли не почекаєш, то я тебе з’їм! — погрозив доберман.

— А не з’їси! — заповзявся хвіст.

Тут доберман розлютився, скочив на свого хвоста, схопив його зубами і зжер; був би, напевно, й самого себе геть ізжер, коли б не прибігли люди та не прогнали його палицями від себе самого.

Відтоді люди відтинають доберманам хвости, щоб ті добермани не могли свої хвости їсти.

Ото й усе. Швидко нам час сьогодні збіг, еге ж?

Про хортів та інших собак

Де там, хортів творець не сотворяв. Це неправда. Хортів сотворив заєць. Творець передусім сотворив усіх тварин, а собак, як найкращих з тварин, він залишив собі напослідок. А щоб робота спорилася, він приготував три купи матеріалу: купу кісток, купу м’яса та купу шерсті, й заходився робити з усіх трьох куп собак.

Спершу він виліпив фокстер’єрів та гончих пінчерів, — тому вони такі розумні, а коли взявся до інших, саме тоді задзвонили на полудень.

— Ну гаразд, — сказав творець, — хай почекають, за годину я знову візьмуся творити.

І пішов відпочивати.

А тут якраз біля купи кісток пробіг заєць. Костомахи зашаруділи, підхопилися, загавкали та погналися за зайцем. Отак і створився хорт. Ось чому в хортів самі кістки, а м’яса майже немає.

Купі м’яса тим часом закортіло їсти: почала вона крутитися й скавучати, аж поки не зробився з неї бульдог, тобто боксер, який одразу ж пішов їсти. Тому бульдоги — саме м’ясо.

Як побачила це купа шерсті, то почухалася й собі пішла їсти. Так з’явився сенбернар — ніби самі патли. А з рештків цієї шерсті зробився пудель — також самі пелехи, а що залишився там іще жмуток шерсті — то з цього зробився так званий «япончик», або ж пекінський песик.

Коли творець повернувся через годину до своїх трьох куп матеріалу, там уже не було майже нічого. Лишився тільки один довгий хвіст, пара вух від гончака, чотири коротенькі лапки й довжелезний тулуб. Що було робити? Взяв творець та й зліпив з оцього таксу.

Отож запам’ятай собі це, Дарочко, й не водися ні з бульдогами, ні з сенбернарами, ані з пуделями, бо не до пари тобі ці собаки.

Кінець.

Про собачі звички

Те, що я розкажу тобі сьогодні, Дарочко, вже не казка, а чистісінька правда. Вірю, що ти хочеш бути освіченим собакою, тож слухатимеш уважно.

Сотні й тисячі років тому собака ще не служив людині, як тепер. Людина тоді була ще дика й не можна було з нею жити. Собаки жили собі в собачих зграях, але не в лісах, як сарни, а на широченних лугах, що звуться преріями або степами. Тому всі собаки так люблять луги й тому так ганяють по них, аж вухами тріпають.

А знаєш ти, Дарочко, чому кожний собака тричі обкрутиться навколо себе, перш ніж лягає спати? Це тому, що коли собаки ще жили в степах, вони мусили втоптувати собі високу траву, щоб гарно їм у ній, як у кожушині, лежалося. Так вони роблять ще й досі, навіть коли сплять, як ти ось, на кріслі.

А знаєш, чого собаки гавкають і перекликаються вночі? Це тому, що колись у степах вони мусили озиватися, аби не загубити свою зграю.

А знаєш, чому собаки підносять ніжку на кожний камінь чи пень та й кроплять його? Це так вони робили в степу, щоб кожний пес із їхньої зграї міг понюхати й пізнати: ага, тут уже був наш колега — ось на камінні він залишив свій підпис.

А знаєш, чого ви, собаки, загрібаєте в землю кістки та скоринки хліба? Так ви робили ще за тисячі років, аби мати хоч який-небудь запас на голодний день. Бачиш, які ви споконвіку мудрі були.

А знаєш, чому собака почав жити разом з людиною? Це було так. Угледівши, що собаки живуть зграями, люди й собі почали жити зграями. А тому, що ось така людська зграя ловила чимало всякої дичини, навколо її табору валялося багато кісток. Побачивши це, собаки сказали собі:

— Навіщо мені бігати за звіриною, коли в людей он тьма-тьмуща кісток?

З тієї пори собаки стали ходити за людськими таборами, й дійшло до того, що люди й собаки здружилися.

Тепер уже собаки належать не до собачих зграй, а до людського гурту. Люди, з якими вони живуть, і є їхніми зграями: собаки люблять людей, як рідних.

Отак, а тепер гайда, гасай по лузі — це ж твої прерії!

Про людей

Нічого не вдієш, Дарочко, вже скоро тобі йти поміж інші люди. Там матимеш собі іншу зграю. Отож я розповім тобі дещо про людей.

На думку деяких тварин, людина, мовляв, недобра, й це кажуть також деякі люди, але ти цьому не вір. Якби людина була недобра й безсердечна, то ви, собаки, не горнулися б до неї, а й досі дико жили в степах. А те, що ви ось приятелюєте з нею, свідчить, що людина й тисячу років тому гладила вас, почухувала за вухом та годувала.

Є кілька видів людей.

Одні з них — великі, гавкають вони низьким голосом, як мисливські собаки, й звичайно мають іще бороди. Звуть їх татами. Цих ти тримайся, вони-бо ведуть людську зграю й тому трохи суворі. Та коли ти сама будеш добра, вони не скривдять тебе й на макове зерно, а навпаки почухають за вухом. А ти ж це любиш, га?

Другий вид людей — дещо менші, гавкають вони тонким голосом, а мордочка в них гладенька, безборода. Це матері, отож тримайся і їх, Дарочко, бо вони тебе й нагодують, і шубку вичешуть, і дбатимуть за тебе, й погладять тебе, й не дадуть тебе скривдити. Передні їхні лапки — це сама доброта.

Третій вид людей — це зовсім маленькі. Вони трохи більші за тебе, а пищать та скавучать, як щенята. Це діти, і їх ти тримайся. Діти існують для того, щоб гратися з тобою, тягати тебе за хвіст, бігати з тобою по степу та й взагалі для того, щоб улаштовувати якісь розваги. В людській зграї, як бачиш, усе добре влаштовано.

Іноді ти також гратимешся на вулиці з собаками й тобі буде радісно й весело — вони ж бо твоя кров і твій рід. Але так, як у себе вдома, Дарочко, ти будеш почуватися тільки між людьми. З людьми-бо зв’язує тебе дещо дивніше й ніжніше, ніж кров. Це «дещо» — довір’я й любов.

Додаток

Фотографії, зроблені Карелом Чапеком.