— Як зволите, графе?
І той самий голос відповідав:
— Дякую, бароне.
А тоді провадив:
— Я бачу, його вельможність у доброму настрої. Ви, любий князю, певне, виграли вчора в макао? А ви як гадаєте, графе?
— Ладен закластися, бароне, що тут замішана ота гарненька графиня, — відповідав той самий голос. — Ми сьогодні поїдемо куди-небудь?
— Коні готові, панове, тож аllоns![4] А де ж пак мій смик гончаків? Зеборе, аuf![5]
Тоді служниці квапливо бралися відмикати горище, бо в дверях бряжчав ключ, і з них виходив пан барон Деккер, а за ним, із заклопотаною міною, його гончак Зебор. На бароні був витертий перелицьований сюртук, і здавалось, наче й на гончакові шкура теж не своя, а куплена в лахмітника.
Якби він був кобилою, то скидався б на Дон Кіхотового Россінанта.
А так йому не лишалося більше нічого, як тільки волоктися по цій юдолі сліз за паном бароном, згорьовано кривлячись, але, з другого боку, знов же поводитись так, як годиться собакам, вихованим в аристократичних колах.
Такої поведінки він навчився від свого хазяїна.
Пан барон поза домом робився зовсім іншою людиною. Він давав кожному втямки, що означає баронство, та коли надвечір вертався додому, то жалібно охкав і кректав у своїй кімнаті, сідав за стіл і писав прохальні листи до всіляких вельмож і дворян.
А гончак пана барона сидів тоді поруч, нашорошував час від часу одне вухо, а тоді з аристократичною міною заходжувався ловити бліх.
Ох, ті блохи! Якось у хвилину інтимності, коли забувається станова різниця, гончак Зебор сказав таксі крамарки, що жила внизу: «Повірте, блохи відібрали в мене добрих десять років життя!»
Чуючи рипіння пера, Зебор кидав ритися носом у шерсті на власному стегні, трохи зводив одне вухо й очима, сльозавими, як у людини, хворої на нежить, поглядав на пана барона.
Старий пан саме вигадував усякі брехні, пишучи в прохальному листі до одного графа-ротмістра. І сам так вжився у свою вигадку, нібито він програв під слово честі вісімдесят тисяч крон і мусить їх сплатити не далі як за тиждень, що аж поклав ручку й почав ходити по кімнаті, промовляючи вголос:
— Так, любий графе, слова честі треба дотримати; про це джентльменам і говорити нема чого.
Гончак, пирхаючи, ходив за ним, наче тінь. А коли барон сів дописувати листа, то й пес сів коло нього й знову почав вишукувати у власній шерсті свої скромні ласощі. Коли вони нарешті відіслали лист, то обидва полягали спати. Зебор заліз у ліжко, в ноги до пана барона, і в холодній кімнатині, обставленій вельми скромно, почувся тремтливий голос пана барона:
— Зеборе, Зеборе, до чого це ми дожилися?
Зебор тоді зводився в ногах постелі й чхав.
І то була хвилина такої глибокої інтимності, коли обидва висловлювали один одному все. Гончак теж казав своє, не думайте, що він мовчав. Він так славненько буркав і пояснював хазяїнові, що й до чого: «Що ж, ласкавий мій пане, не слід було нам так циндрити своє добро».
— Правда, Зеборе, між нами кажучи, дурні ми були. Господи, на якого дідька було нам утримувати стількох балерин відразу!
Гончак на те буркав: «Даруйте, ласкавий пане, я не утримував жодної. А ви до того ж іще й у карти грали. Чи я, ласкавий пане, грав у тренте-кваренте? Я тільки зайців ловив. А пригадуєте, ласкавий пане, як я лісника покусав?»
— Зеборе, Зеборе, — зітхав пан барон під стареньким пуховиком, — а ти ще пам’ятаєш, як я ковтав устриці? Покрапаєш гарненько лимоном… ох, просто плач бере. А тоді, тоді — винцем їх залити… ні, сто чортів, зараз зареву.
«Ну, ревімо, ласкавий пане», — пробурчав Зебор, і обидва заскімлили під пуховиком.
Перше ніж заснути, старий барон ще сказав:
— Якби нам хоч у лотерею виграти, Зеборе…
Зебор, що вже куняв, трохи звівся, подумав: «Радий прислужитися, пане бароне!» — а тоді ліг і заснув.
Так вони пролежали два дні, не ївши, а на третій прийшов листоноша, приніс двадцять крон від пана ротмістра.
Тоді обидва одяглися — тобто Зебор прилизався, скільки можна, а пан барон надів своє вицвіле вбрання — і поважно вийшли на вулицю.
Двадцять крон гріли їх обох. Зебор знав, що як зараз звернуть за оцей ріг, а тоді в отой прохід, то це вони простують аж на другий кінець міста, до однієї крамниці, над якою висить вивіска з намальованою кінською головою і з написом: «Продаж конини».
Ішли гордо, поважно. Обидва бачили в уяві копчену конину, і то багато її.
Зебор того дня взагалі не зупинявся з жодним собакою. Що там з усякою голотою балакати. Вони сьогодні пани, вони йдуть до тієї крамниці з намальованою кінською головою.
У крамниці пан барон завжди поводився трохи збентежено й пояснював, що йому треба три кілограми конини для однієї бідної вдови з купою дітей. Він би купив їм яловичини, але краще трохи заощадити та купити їй і дітям панчохи.
А поки пан барон дедалі більше заплутувався в усе нових брехнях, його гончак розказував різниковому собаці: «Знаєте, братку, в нас учора було на обід молоденьке гусеня, я сам півгусеняти з’їв».
І гордо виходив з крамниці за своїм паном, що ніс три кілограми конини.
Того дня після ситого обіду їм обом снились кінські перегони.
Чорт Адольф працював біля двадцять восьмого казана, в якому кипіли нещасні грішні душі. Він курив коротеньку люльку, попивав чорне баварське пиво й тихо наспівував: «Спи, дитинко, спи». Раптом почув, що хтось жалібно кричить у казані:
— Будь ласка, випустіть мене!
Чорт Адольф задоволено зареготав і підкинув у вогонь кілька релігійних книг. Крики й зойки стали голосніші, і це дуже потішало чорта Адольфа. Він роздмухав ще більший вогонь під казаном, щоб підвищити тиск і температуру, а сам весь час ніжно наспівував: «Спи, дитинко, спи». Душа в казані почала страшенно волати й плакати:
— Ой, я збожеволію, якщо мене не випустять!
Почувши крик, підійшло й стало навколо казана ще кілька чортів. Чорт Рудольф сказав:
— Запитай-но, Адольфе, як звати цього горланя.
— Гей, душечко! — гукнув Адольф. — Як вас звати?
— Я кореспондент газети «Нойє фрайє прессе», — обізвався голос із казана. — Як тільки виберуся звідси, то напишу про вас таку статтю, що ви здивуєтесь. Випустіть мене, я хочу говорити з головним опалювачем.
Чорти вибухнули реготом:
— Ох, яка наївна душа, вона думає, що вибереться звідси!
— Голубонько, — спитав чорт Адольф, — а навіщо вам, душечко, говорити з головним опалювачем?
— Бо я гадаю, що моє місце не в казані, а серед вас, дорогі панове. Мабуть, сталася помилка в списку. Коли небесна поліція вела мене сюди, дорогою ми зайшли в чистилище, і там шинкар пригостив нас вином урожаю шеститисячного року до народження Христа. Мої конвоїри перепились і наплутали в списку. Записали мене між грішні душі, замість того, щоб записати до опалювачів. Але правда завжди спливає, як олія на воді.
— Приказками нас не проймеш, братику, — сказав чорт Рудольф. — Але, якщо ти твердиш, що сталася помилка, ми покличемо головного опалювача. Вилазь!
І душа під сичання пари вилізла з казана. Вона була вся спітніла, з висолопленим язиком. Чорт Адольф подав їй кухоль пива, душа випила й сіла поміж чортами.
— Отже, ви служили на землі кореспондентом «Нойє фрайє прессе»? — перепитав котрийсь із чортів. — Який ви симпатичний!
— Знаєте, приятелю, — сказав чорт Адольф, — головний опалювач мав на землі подібну роботу. Цей чорт із трьома зірочками був директором імператорсько-королівського відомства преси. Чому ж ви раніше не розповіли нам про себе?
— Та казав же я вам, напоїли мене вином у чистилищі. І, коли вкинули в казан, я подумав, що так і треба. Чи немає у вас сигарети?