Повернувшися додому, Петішка дуже схвильовано сказав своїй жінці: «Ну й влипли ж ми з оцим старим імператором!» Це все було ще перед війною. Одне слово, дві тисячі портретів імператора залишились у Петішки, не знаходячи собі збуту.
Коли вибухнула війна, Петішка дуже зрадів: ось коли він здихається цього товару. Він вивісив у своїй крамниці портрети кровожерливого дідка з написом: «Продаж за загальнодоступними цінами! Імператор Франц-Йосиф І — за 15 крон».
Було продано шість штук. П’ять портретів купили для казарм, щоб ці літографські зображення останнього Габсбурга надихали резервістів у солдатських буфетах. Один портрет купив старий Шимр, власник тютюнової крамнички. Цей австрійський патріот сторгував портрет за дванадцять крон і до того ж ще обізвав Петішку злодієм.
Війна тривала, а на імператора, як і доти, не було попиту, хоч пан Петішка вдавався й до газетної реклами. Він уміщував об’яви в газетах «Народна політіка» і «Глас народа»: «У тяжкі часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого багатостраждального імператора ціною в 15 крон». Але замість замовлень дістав Петішка запрошення з’явитися в окружну управу, де йому запропонували, щоб надалі він утримувався у своїх об’явах від слів «тяжкі часи» і «багатостраждальний», замість цих виразів він повинен вживати слова «славні часи» і «переможний», якщо не хоче мати неприємностей. Тоді Петішка вмістив у газетах таке оголошення:
«У ці славні часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого переможного імператора». Але й це ні до чого не привело. Він одержав лише кілька непристойних листів, у яких незнайомі автори настійно радили йому, щоб він повісив імператора в те місце, куди імператор ходить пішки. І знову Петішку викликали в окружну управу, де окружний комісар порадив йому стежити за зведеннями імператорської ставки й погоджувати з ними свої оголошення.
— Росіяни вже в Угорщині, вони зайняли Львів, стоять біля Перемишля. Це вже аж ніяк не можна назвати славними часами, пане Петішка. Це вже скоріше скидається на жарт, глузування, іронію. За такі оголошення ви можете потрапити під військовий трибунал!
Пан Петішка пообіцяв, що буде уважним, і склав таке оголошення: «П’ятнадцять крон радо пожертвує кожен чех, щоб мати змогу повісити у своєму домі нашого старого імператора». У місцевих журналах його оголошення не прийняли.
— Любий мій, — сказав йому один власник газети, — невже ви хочете, щоб нас усіх перестріляли?
Петішка повернувся додому засмучений. У комірчині позаду крамниці валялися пакунки портретів імператора. Пан Петішка штовхнув їх ногою і сам перелякався свого вчинку. Боязко озирнувся і заспокоївся, коли пересвідчився, що ніхто цього не бачить. Замислившися, він почав струшувати пилюку з пакунків і помітив, що деякі з них вогкі й вкриті пліснявою. У комірчині сидів чорний кіт. Не було сумніву в тому, хто розвів цю вологу. Щоб зняти із себе підозру, кіт замуркотів. Пан Петішка жбурнув у зрадника мітлу, і кіт замовк.
Розлючено увірвавшись до себе в квартиру, Петішка накинувся на дружину:
— Клятого кота треба вигнати геть! Хто купить імператора, якого запаскудив цей кіт? Імператор запліснявів. Доведеться його сушити, хай би його грім побив!
Після обіду пан Петішка трохи поспав, поки його дружина сиділа в крамниці, але був той сон дуже неспокійний. Йому приснилося, що за чорним котом прийшли жандарми і їх обох ведуть до військового суду. Потім приснилося, що кота і його, Петішку, засудили до страти через повішення і кота вже збираються вішати. А він, Петішка, лається перед судом останніми словами. Він страшно закричав, прокинувся і побачив перед собою дружину, яка з докором просила його:
— Ради Бога, перестань, що ти говориш? Ще хтось почує!
І засмучена дружина розповіла йому, що вона спробувала висушити імператора на паркані, але якісь вуличні хлопчаки почали жбурляти в паркан каміння, і тепер ці портрети — справжнє решето.
Виявилися також іще й інші збитки. На один портрет імператора, що сушився на траві, посідали кури й залишили на ньому вміст своїх шлунків, пофарбувавши вуса імператора в зелений колір. Два портрети намагався зжерти сенбернар різника Голечка, що, мабуть, не знав про § 63 карного кодексу. Мабуть, це було в щеняти в крові: його мати рік тому потрапила до шкуродерні за те, що зжерла на плацу прапор 36-го полку.
Пан Петішка впав у відчай. Увечері в шинку він весь час щось говорив про загальнодоступні ціни та про те, яку він мав неприємність з імператором. Узагалі в нього виходило, що віденський уряд не довіряє чехам лише тому, що вони не купують у фірми «Франтішек Петішка» в Младій Болеславі портрети монарха за 15 крон.
— Не дорожіться надто, — сказав йому хазяїн шинку на прощання, — зараз погані часи. Горейшек продає парову молотарку на триста крон дешевше, ніж минулого року, те ж саме слід зробити й з імператором.
Тому пан Петішка й заготовив рекламу для вітрини своєї крамниці: «У зв’язку з економічною кризою продаю велику кількість художньо виконаних портретів імператора замість 15 крон — по 10 крон за штуку».
Але в крамниці, як і доти, було тихо.
— Як справи з імператором? — запитував знайомий виноторговець.
— Погано, — відповідав пан Петішка, — на імператора немає ніякого попиту.
— Знаєте що, — таємниче промовив виноторговець, — продайте його за будь-яку ціну, поки ще не пізно.
— Почекаю ще, — відповідав пан Петішка.
І на портрети імператора й далі сідав нікчемний чорний кіт. Не минуло й півтора року, як пліснява покрила всі пакунки з портретами імператора.
Австрійці тікали з Чехії, становище Австрії було кепське.
Тоді пан Петішка з олівцем у руці підрахував, що на портретах він усе одно не розбагатіє, але якщо продавати імператора по дві крони, він усе ж заробить на кожному примірнику по кроні.
І Петішка підготував відповідну рекламу. Вивісив один портрет на вітрині, написавши під ним: «Цей старий монарх продається тепер замість п’ятнадцяти за дві крони».
Вся Млада Болеслава побувала в той день біля крамниці пана Петішки, щоб пересвідчитись, як раптом упали акції габсбурзької династії.
А вночі по Петішку прийшли жандарми, і все скінчилося швидко.
Крамницю замкнули, пана Петішку ув’язнили й віддали до військового суду за порушення громадського порядку. Товариство ветеранів на надзвичайних зборах виключило його зі своїх лав.
Пана Петішку було засуджено на тринадцять місяців ув’язнення. Він дістав би п’ять років, але його долю полегшила та обставина, що він колись воював за Австрію під Кустоццою.
Імператорські портрети зберігаються в депозиті військового суду в Терезіні й чекають години свого визволення, коли, після розпаду Австро-Угорської імперії, який-небудь запопадливий бакалійник почне загортати в них оселедці.
На початку жовтня рекрута Трунця призвано до війська, на три роки, в піхоту. Паруб’яга Трунець був — як та гора: на його отакенних плечах гойдалася ще отакенніша голова… Шия в Трунця була — як у бугая, а голова — як у велетня.
У перший день прибуття Трунця до казарми його з усіма новобранцями направили на огляд до санчастини, а потім до підофіцера, який розпитував новобранців про домашні справи, щоб таким чином викликати симпатію новеньких до начальства й до військової служби. Коли симпатію було викликано, їх повели до складу підібрати їм уніформу.
Каптенармус одного за одним їх оглядав і гукав: «Черевики № 3!» — «Штани № 6!» — «Мундир № 2!». Чотири капрали зразу несли кожний своє — черевики, штани, мундир — кожному новобранцеві, як указував каптенармус, зовсім не цікавлячись, чи годяться вони на нього розміром, а каптенармус угадував розмір на око. І виходило так, що в одного були черевики, у які влізли б іще такі його дві ноги, а інший нізащо б у світі не вліз би у свої черевики навіть тоді, коли б він рубанком пообстругував собі ноги наполовину. В одного штани були такі, що в них би вмістився ще й старший його брат, а сусідові дали такий мундир, що він би всунув у нього ще дві такі сухорляві фігури, як він сам. Але це була військова служба, і суперечити було годі: наказ начальства — в даному разі каптенармуса — закон, отже, номери одежі, що їх назвав каптенармус, не могли бути іншими номерами. Потім їм видали ківери й шапки. Ківер і шапка мали шість номерів — од найбільшої і до найменшої голови. І в цьому разі було все переплутано, але що поробиш?