Кожний, хто проходив одним із празьких мостів, ступаючи на нього, напевно усвідомлював важливість цього моменту. Суворі офіційні обличчя чиновників у будці й перед будкою, поважна, сповнена достойності постать жандарма на проїжджій частині дороги й прибита табличка, що перераховувала всі мита, які збирають як з людей, так і з тварин, що наважилися ступити на міст, — усе це викликає у вас почуття священного трепету. А якщо ви уважніше придивитеся до тих постатей, що стоять перед митною будкою, яких не може підкупити навіть чарівний усміх жінки, то ви зажадаєте поцілувати руку, простягнену по крейцер. Ви шануєте цю любов до магістрату, службову запопадливість і непідкупність, а коли пригадаєте, що цих людей у пласких кашкетах охороняє закон, який суворо карає за будь-яку образу чиновної особи, то не втримаєтеся, знімете капелюх і покладете у руки цих невблаганних празьких Брутів крейцер.
Між ними вирізнявся Штепан Брих, збирач податків на мосту імператора Франца-Йосифа.
Мов яструб, дивився він на тих городян, що намагалися пройти через міст.
Він не визнавав жартів і зволікань. Як тільки хто-небудь із цивільних (офіцери не платили мита), із цих нікчемних цивільних висував свого носа за простягнуту руку Штепана Бриха, тому не було ні порятунку, ні виправдання. Він платив крейцер, бо в противному разі його можна було вважати загиблим.
Штепан Брих тільки робив знак рукою, і жандарму все було ясно.
Жандарм підходив, поклавши руку на кобуру револьвера. Штепан Брих, указуючи на людину, яка не хотіла перед цим заплатити крейцер, кидав усього лише два слова: «Візьміть його!»
І жандарм хапав цю людину за барки й казав теж коротко: «Підеш по-хорошому чи зі скандалом?» Звичайно, кожний вибирав перший спосіб і прямував у поліцейське відділення.
У поліцейському відділенні його примушували роздягатися, довго обшукували, змірювали, фотографували, допитували, вели в камеру і після цього день, щонайбільше — тиждень, з’ясовували, чи справді ув’язнений живе там, звідки назвався. Після цього його випускали, а якщо він не був задоволений цими законними процедурами, то його відправляли в земський кримінальний суд на Карловій площі, звідки станові відводили його додому (це, звичайно, порівняно невелике покарання за злочин, який цей нещасний хотів заподіяти фінансовому відділу празького магістрату). І на все це спокійно дивився Марат празьких мостів, збирач податків Штепан Брих.
Одного разу до будки збирача підійшов радник магістрату, член фінансового відділу пан Пойсл і сказав пану Штепану Брихові:
— Друже, пропусти мене через міст безплатно. Я поспішаю на Сміхов, а гаманець забув удома.
Хіба ж не знав Штепан Брих свого начальника? Він його знав, дуже любив і поважав, але тут любов до начальства вступила в запеклий бій зі службовим обов’язком.
Як тільки радник магістрату переступив межу, означену витягнутою рукою, Штепан Брих ухопив пана Пойсла за полу. Обов’язок переміг.
— Верніться або ж заплатіть крейцер, — сухо промовив він офіційним тоном.
— І не подумаю.
Штепан Брих кивнув жандармові, який чатував біля будки жертву, наче павук муху, і промовив свої звичні два слова: «Візьміть його».
І коли жандарм після своєї усталеної формули «Підеш по-хорошому чи зі скандалом?» повів пана радника магістрату в поліцейське відділення, в очах у Брута заблищала сльоза — Штепан Брих уперше в житті заплакав.
Через два тижні після цього в приміщенні фінансового відділу магістрату відбулося невеличке торжество. Магістрат за вірну службу нагородив збирача податків Штепана Бриха бронзовою медаллю. Це було зроблено за бажанням самого радника магістрату Пойсла, якого все ж таки не відправляли додому по етапу за вчинений злочин.
Після цієї нагороди Штепан Брих став іще пильнішим.
Уночі 2 квітня того ж року він спокійно стояв на празькій стороні, біля Національного театру, як раптом повз будку стрімголов пробіг якийсь чоловік. Жандарма на мосту не було, він, мабуть, повів якогось порушника в поліцію.
І Штепан Брих кинувся навздогін за негідником:
— Стій! Плати крейцер! Тут прохід платний!
Незнайомий, немов нічого не чуючи, мчав далі. Штепан Брих біг за ним, горлаючи в пітьму:
— Патруль, держи його! Хай дасть крейцер!
Вони добігли до Малої Страни, пробігли Уїзд, площу Радецького, Вальдштейнську вулицю, обминули Хотківські сади — спереду летів переляканий незнайомий, а за ним підтюпцем біг пан Штепан Брих, що й далі горлав:
— Гей, ви, заплатіть крейцер, а то я вас підстрелю!
Так вони бігли під гору за Дейвіцькі ворота, шляхом до Підбаби. А коли зійшов місяць, утікач обернувся до свого переслідувача й побачив, що в чоловіка у форменому кашкеті на губах виступила піна і він якось дивно водить очима. Смертельно злякавшися, переслідуваний підбіг до річки і, щоб зберегти життя, стрибнув у воду.
Ще один сплеск — і Штепан Брих поплив за втікачем.
Посеред ріки з вигуком «Дайте крейцер!» він наздогнав утікача й міцно вхопив його руками.
Велика хвиля накрила їх обох.
Через три дні біля Клецан із Влтави витягли двох утоплеників, які стискали один одного в судомних обіймах.
У кулаку в одного з них знайшли крейцер. То було тіло Штепана Бриха, якому пощастило-таки в смертельній сутичці витягнути крейцер з кишені своєї жертви.
Відтоді моторошно вночі на Влтаві між Підбабою і Підгір’ям.
Опівночі завжди чути голос: «Дайте крейцер!» Це блукає по дну Влтави дух Штепана Бриха.
Магістратський практикант Бахура був чоловік молодий, недосвідчений і не знав, що в магістраті на людей, як він, чигають численні небезпеки і що практикантові треба дуже твердої вдачі, щоб не піддатися спокусі й не вплутатись у якусь хабарницьку історію зі своїм начальством або й без нього.
Магістратський практикант Бахура не знав, що гідра мамони полює на ніжні душі магістратських практикантів, щоб їх поглинути, так само як уже поглинула сивини багатьох старшин міста.
Усі великі хабарницькі справи в магістратах, що так збурювали громадську думку, годі й рівняти зі справою практиканта Бахури.
Нині підкуплений практикант Бахура поневіряється по світу, бо він кинув у багно чистий прапор магістрату, навіть гірше — він його забруднив нечистотами.
Щоб увійти в курс усієї справи, треба почати з отієї паскудної історії на Малій Страні.
Там, у лабіринті стильних мальовничих завулочків, є шинок пана Шедівого.
Пан Шедівий був один із тих великих старих добряг, котрі не зважали на санітарні розпорядження празького магістрату, тому в них, може, цілі десятиріччя вентиляційні ходи вели до вбиральні.
Клієнти не скаржились, бо пиво було добряче; крім того, у вбиральні завжди було темно. Ця вбиральня, що відіграла визначну роль у справі з підкупом практиканта Бахури, не мала жодного віконечка, що виходило б до світлової шахти, жодного отвору, який впускав би хоч трохи того світла Божого в похмуру, вогку комірчину, робив би те темне приміщення світлішим і веселішим.
Та люди, що ходили до пана Шедівого пити пиво, були цілком задоволені. Консервативна Мала Страна у своїй кам’яній заціпенілості не протестувала, так що пан Любош Єржабек був би, певне, дуже радий з цього.
Але настала пора, коли невтримний рух сучасного життя зачепив і вбиральню пана Шедівого.
Будівельна комісія з’ясувала обидва жахливі неподобства. Вентиляційні ходи виведено до вбиральні (про це зразу повідомлено санітарну комісію), а сама вбиральня не має освітлення й вентиляційного отвору.