Загалом він закохувався у дванадцятьох жінок. Із них дев’ять, поклявшися, що не вийдуть ні за кого, а тільки за нього, врешті таки одружилися з іншими. З решти трьох одна втекла від нього з іншим, друга чи то з примхи, чи то ненароком облила його кислотою, а третя вернулась до свого чоловіка: виявилося, що вона була вже заміжня й розлучена.

Коли він за щось брався, це неодмінно кінчалось лихом. Наприклад, вступив він на державну службу — і одного разу, йдучи з канцелярії додому, потрапив у якусь колотнечу й незчувся, як його заарештували. У поліції його обшукали, знайшли в кишені якісь камінці, і пан Ліндігер на свій превеликий жах почув, ніби він жбурляв тими камінцями в драгунів. Його посадили на два місяці та звільнили зі служби; а коли він подав скаргу, що він не винен і що кара занадто сувора, касаційний суд докинув йому ще два місяці.

Після цього він відкрив крамницю косметичних товарів. Оселився в невеличкому містечку, де з дев’ятисот жителів вісімсот двадцять працювали робітниками на гутах. Звичайно, ці славні люди не купували в нього пудри, лосьйонів, дорогого туалетного мила, парфумів, зубної пасти та запашних мастей для відрощування бюстів і волосся. Отож він продав увесь свій крам запівдарма одному аптекареві з більшого повітового міста, де був військовий гарнізон; але не встиг ще відвезти крам покупцеві, як у крамниці сталася пожежа, і все згоріло, мов порох.

Тоді він поїхав до міста, щоб застрелитись. У готельному номері ліг у ліжко, звів курок, натиснув, куля пролетіла повз його скроню, пробила тонку дощану стінку і в сусідньому номері вибила з руки в якогось там комівояжера чашку з чаєм, а тоді розтрощила в його валізці кілька пляшечок лікеру — зразки його краму. Це призвело до прикрої нескінченної тяганини, довелося платити штрафи, відшкодування. Хазяїн готелю поводився так, наче нещасний пан Ліндігер розтрощив йому весь будинок на друзки, а комівояжер із кількох пляшечок зразків зробив цілі гектолітрові бочки лікеру.

Тож і не дивно, що після всіх цих прикрощів і нещасть обличчя пана Ліндігера набуло безмежно сумного виразу.

І от якось він прочитав таке оголошення: велика крамниця поховальних речей через смерть власника спродує за невисоку ціну запаси трун. Пан Ліндігер не роздумував довго. Він розумів, що самі його невдачі, вся його нещаслива доля змушують його торгувати чимсь украй невеселим.

Крім того, він швидко зміркував, що торгівля трунами, напевне, дуже вигідне діло: адже на такий товар покупці знайдуться завжди. «Таж я сам був недалеко від смерті, то чом би мені не торгувати трунами?» Отож він і купив запас трун усіляких розмірів та гатунків і почав шукати місця, де б відкрити торгівлю. Один знайомий сказав йому, що в Дольніх Опатровицях ще нема такої торгівлі, а крім того, в тих місцях суворий клімат.

Тоді пан Ліндігер виклопотав ліцензію, а за три тижні на одному будинку в Дольніх Опатровицях уже вішали таку вивіску:

На складі в пана Ліндігера було три сотні трун. Він ходив по складу між трунами й усміхався. На серці в нього було весело. Нарешті він торгує товаром, необхідним для кожного.

Увечері в ресторані він познайомився з вершками місцевої публіки, і настрій його трохи впав. Бо зайшла мова про торішній грип, і він поскаржився, що йому чогось тисне в грудях.

— Тут ви поздоровшаєте, — сказав йому пан ревізор. — У нас дуже здоровий клімат.

— Хай йому біс, це мене зовсім не тішить, — зітхнув пан Ліндігер і посмутнів.

Через два тижні він уже ходив, понуривши голову. До нього досі не завітав жоден покупець. «Я великий ідеаліст, — сказав він сам собі, — може, таки дасть Бог, що хтось помре». За місяць він уже ходив як тінь, марно намагаючись принадити покупців наліпленим на двері оголошенням: «І НА ВИПЛАТ».

Усі люди, що проходили повз крамницю, здавались йому бецманами, здоровими, як бугаї. Цілі години він зітхав у своїй крамниці: «Господи Боже, таж це дуже здорова місцевість!»

Ночами йому снилися самі епідемії, холера, висипний тиф, заплакані вдови та родичі небіжчиків, які плавом пливли до крамниці, так що й двері не зачинялись… Продавалося по сорок трун щодня, бо вимирали цілі родини. Ось він посилає телеграму одній фірмі: «Відправте негайно 1200 трун, хоч би й бракованих, як терміновий вантаж». А потім Ліндігер прокидається від того прекрасного сну, сам-один серед своїх трун, і ніхто не приходить, не відчиняє дверей і не просить, плачучи, щоб він ішов зняти мірку з небіжчика.

Тоді він спробував на інший лад. Увечері в «Бесіді» за пивом завів мову про те, що в Китаї люди ніколи не забувають про свою останню годину. Там кожен ще за життя намагається запастись гарною труною. Чоловік купує труну в подарунок дружині, діти — батькам.

Він говорив ангельським голосом. Вихваляв цей звичай і скінчив тим, що варто запровадити такий і в нас, а він, скажімо, показав би добрий приклад, пожертвувавши гарну дубову труну на доброчинну лотерею, яка мала відбутись за тиждень. А коли це діло оплачуватиметься, то він ладен до кожної труни додавати задарма ще й маленьку дитячу…

Слухачі спершу стурбовано перезирнулись, потім глянули на його кухоль із пивом, і нарешті розпорядник майбутньої лотереї сказав йому, що для неї приймають тільки речі, не важчі за кілограм.

Пан Ліндігер вернувся додому зажурений і за ніч виготовив такий плакат, що його вивісив у вітрині:

«Коли й це не поможе, то вже й не знаю…» — казав він сам собі, сповнений великої надії.

Не помогло. У нього вже почались галюцинації, йому вчувався дзвіночок, який несуть перед священиком, покликаним до вмирущого… Він щоразу вибігав спитати, хто помер, і вертався розчарований.

Потім він почав розповідати людям, ніби у нього є брат, морський лікар; той брат тепер в Індії й пише йому, щоб приїхав, бо там лютує чума.

У ресторані він казав, що тепер, узимку, було б добре, якби дітей пускали бігати по снігу босоніж — хай загартовуються.

Та потім обличчя його заясніло. Один місцевий житель на полюванні ненароком вистрелив собі в живіт, і всі казали, що він не виживе. Пан Ліндігер потирав руки й хвалився, що вибере для нього таку труну, якої в Дальніх Опатровицях ще не бачили.

І ця надія виявилась марною. Пораненого відвезли до Праги, до лікарні, а пан Ліндігер довгенько біг за возом, розпачливо гукаючи: «Не везіть його до Праги, я скину половину ціни!» І страхи справдилися, його надію поховали в Празі.

А далі сталась така пригода: окружного лікаря, який приїхав щепити віспу дітям, що мали йти до першого класу, хтось уночі вдарив по голові ломакою. Подейкували, ніби то був пан Ліндігер. Водночас до канцелярії повітового начальника прийшла заява без підпису, з вимогою, щоб достойна цісарсько-королівська повітова управа заборонила лікарям лікувати хворих.

Це сталось у вівторок. А в середу жандарм, який прийшов розслідувати випадок із окружним лікарем, знайшов самого пана Ліндігера, що висів на клямрі біля дверей. Навдивовижу, вираз його обличчя був веселий, і цей факт пояснювався написом на дверях:

«А все ж таки одну труну збуду!»

Іще на його столі знайшли недокінченого листа до бактеріологічного інституту у Відні: пан Ліндігер хотів замовити там двадцять пробірок з мікробами висипного тифу.

Це був таки справді заповзятливий торговець!