Проникайте також у громадські місця — в театри, ресторани, кафе, і всіх, хто чинитиме опір і не захоче давати гроші, стріляйте, мов собак, кажу вам, стріляйте, мов собак, юначе, ну, а тепер беріться до діла!
Вони підвелися і, на свій подив, побачили, що навколо них, піднісши руки, стоять навколішках відвідувачі, офіціант, хлопчик та хазяїн кафе і з німою покорою молять про милосердя.
(Із спогадів нещасливого літератора)
З домовласником Петранеком ми розпрощалися дуже просто. Він зайшов до мене в кімнату, розмовляв дуже роздратовано і нарешті сказав:
— Я з вами поквитаюсь, нахабо!
На моє «Дозвольте…» він відповів грубо й нелогічно:
— Якщо хочете перечити, заткніть пельку!
Потім розчинив двері кімнати й покликав якогось паруб’ягу із засуканими рукавами, що стояв у коридорі.
— Допоможи мені витурити цього пана!
Паруб’яга насунув мені капелюха на очі, і за мить я покотився вниз по східцях, вигукуючи:
— Де ж ваші гуманні принципи, пане Петранеку?
Так я розлучився з Петранеком після тримісячної дружби і через два місяці після того, як переїхав до нього. І хоча, як бачите, наше прощання було трошки грубе, я не можу стримати сльози, згадуючи про цього милого чоловіка.
З домогосподарем Петранеком я познайомився, як і з іншими завсідниками ресторану «Чорний віл», завдяки своєму красномовству, яке вплинуло навіть на ресторатора Рамбу, котрий попоїздив по білому світу, служив навіть у драгунах, де, як він скромно сказав, з нього здирали шкуру.
Спершу я сидів у куточку, прислухаючись до старих анекдотів, що їх розповідали за сусіднім столом, різних жартівливих загадок, які були такі дурні, аж усе товариство реготало. Я запам’ятав одну з тих загадок: «Як найкраще спіймати двох левів? Спіймайте трьох і одного випустіть!»
Прислухався я також до поважного, хрипкого голосу візника Пейзара, який казав: «Блощиці — це ще дурниці».
Але коли якогось вечора я втрутився в розмову, тут уже нічого не скажеш, усі були в захваті. Перший раз це було, здається, тоді, коли говорили про політику й ресторатор Рамба назвав її «шахрайством».
Коротко, але змістовно я пояснив їм, що покійний Фома Кемпенський був обмеженою людиною, бо він писав, ніби добре бути кріпаком. Далі я повідомив, що твори Фоми Кемпенського переклав чеською мовою Доуха, а коли візник Пейзар докинув, що він знав одного Доуху: перевозив його з однієї квартири на другу, — то відразу компанія пройнялася до мене симпатією. Найбільше симпатизував мені Петранек, який сказав, що ніколи ще не чув таких розумних розмов. Він був захоплений, і з того вечора слухав мої тлумачення з благоговінням, не відволікаючись навіть для того, щоб поплескати по спині огрядну дружину ресторатора.
Коротше кажучи, Петранек відчував до мене таку повагу, що тижнів за два навіть насмілився дати мені прикурити, а коли ще через тиждень я віддячив йому такою самою послугою, він зовсім зніяковів і забурмотів щось нерозбірливе.
Днів через три після цього, коли я розводився про те, що єгипетський цар звелів замурувати в піраміді кількох студентів, Петранек попросив у мене дозволу приписати випите мною пиво до його рахунку.
Після досить довгого вагання, яке справило гарне враження, я сказав:
— У жителів околиць Неаполя є приказка: «Сhі rісeve іn bепеfіciо регdе lа lіbеrtа», що означає: «Той, хто приймає благодійність, втрачає свободу».
Потім ясно й доступно я пояснив, що таке благодійність: «Добрий вчинок без розрахунку на винагороду».
— Та все ж я сподіваюся, — вів я далі, — що ваша пропозиція викликана лише дружньою прихильністю і чемністю, тому погоджуюсь, щоб моє пиво було записане на ваш рахунок, шановний добродію!
Коли ресторатор Рамба, на радість усім присутнім, приписав моє пиво до Петранекового рахунку, я сказав:
— У зв’язку з цим мені пригадався один мій вірш:
Я подумав, що він, власне, не має ніякого зв’язку з тим, що тут відбувається, проте віршик усіх приголомшив: візник Пейзар заплакав, у хлопчиська-кельнера волосся на голові наїжилось, а ресторатор, щоб приховати хвилювання, схопив його за вухо й закричав: «Як у тебе газ горить, йолопе!» Пічник Калішек встромив сигару запаленим кінцем у рот, а Петранек сказав, затинаючись:
— Гарно, дуже гарно, пане письменнику й поете.
З тієї хвилини цей добрий чоловік буквально обожнював мене, а я сповнився райдужних надій на майбутнє, оскільки Петранек мав чотириповерховий будинок, два вклади в ощадних касах і одну дочку, на ймення Зденка, симпатичну красунечку, на приємному личку якої не було й знаку того, що її батько раніше торгував свиньми і з гордістю називав себе «поросятником».
Я був цілком щасливим, хоча скажу відверто, що із Зденкою я навіть ніколи не розмовляв. Наголошую на цьому лише тому, що є читачі, які кажуть: «Тут повинна бути дівчина, а як же інакше!»
Це була моя єдина непевна надія на майбутнє, але хіба це не велика моральна перемога, коли молодий літератор-початківець лише завдяки своїй привабливості й розважливості має шанси стати зятем власника чотириповерхового будинку і двох ощадних книжок…
«Отоді я видам усі свої вірші власним накладом», — думав я, і це надавало мені сили в боротьбі з капіталом.
Пана домовласника я цілком полонив. Усе, що я казав, було для нього святою істиною. Він, який ніколи нічого не читав, почав запопадливо купувати всілякі книги. Мої судження стали його судженнями. Він шліфував себе постійним спілкуванням зі мною, щодня платив за мене в ресторані й навіть став під час розмови вживати іноземні слова, такі, як «кумир», «ідіосинкразія», «фіміам» тощо.
Які тільки нісенітниці я йому городив! Я запевняв його, що будівля Рудольфінума витесана з одного каменя, що китайці знали латинський алфавіт раніше від нас і що земна куля — це пухир, на якому тонким шаром розташовані моря, гори й ріки. Він цьому також вірив.
Чи міг я ще щось бажати?
Нарешті я став переконувати його, що треба любити мистецтво й купувати картини, розтлумачував йому, що таке в живописі перспектива, манера, пропорції.
Петранекові так подобалися ці розмови, що якогось чудового дня він почав пояснювати візникові Пейзару, що Алеш малює в манері, близькій до японської. (Один художній критик, що ходив до ресторану «Чорний віл», відтоді ніколи не з’являвся там; казали, ніби він наклав на себе руки, залишивши записку, де було написано, що коли вже кожний осел розводиться про мистецтво, то йому, критикові, немає чого робити на цьому світі).
Петранек став справжнім меценатом, купував картини молодих художників, розшукував у невеличких крамничках якісь пейзажі та голі натури…
Врешті він запропонував мені поселитися в нього. Це було саме тоді, коли я почав писати свій великий твір — драму в дев’яти діях, на три повні спектаклі з продовженнями, під назвою «Я убивця!». Вона починалася монологом: «Убивця я! І я вивчав закони, я, бідного трактирника синок…»
Коли я переїхав до Петранека та влаштувався в кімнаті, яку великодушно запропонували мені, наші взаємини стали ще ближчими. Цілими днями він просиджував у мене в кімнаті, з цікавістю переглядаючи неопубліковані рукописи чи розмовляючи зі мною про все, що спадало йому на думку.