Маркове серце калатало, але він сміливо побіг угору сходами. Раптом хлопець зачепився за щось ногою і помітив чоловіка, що сидів на сходинці.

– Обережніше! Носить тут тебе лиха година, – забуркотів той роздратовано.

– Вибачте, – прошепотів Марко. – Прошу вас, вибачте мені.

– Та нічого, – відповів чоловік уже лагідніше. – Звертайся до мене на «ти».

– Але ж я з вами не знайомий.

– Ну, якщо заважає тільки це, то можу відрекомендуватися. Я голова уряду. Знаєш, що я надумав? Піти додому.

Марко стояв ні в сих ні в тих біля того дивного чоловіка. У темряві хлопець не міг навіть роздивитися, чи старий він, а чи молодий.

– Я оце йшов на засідання, – провадив далі голос, – як у голову мені залетіла цікава математична задача. Отож я сів отут і міркую, як її розв'язати. Тут так тихо! Мені перехотілося йти на засідання. Жаль мені своїх колег, та доведеться їм вибрати нового голову. Я йду у відставку з математичних причин.

Посміюючись, він підвівся, обтрусив з піжами куряву, поплескав Марка по щоці й подався вниз сходами.

– Пробачте, – промимрив, зважившись, Марко, – якщо ви голова уряду, то знайомі з моєю справою. – Я з Рима, міста на Землі, – даруйте, на планеті Серені. Я б хотів знати, чи... 

– Авжеж, пригадую, твоя справа була на порядку денному. Та не журися: вона буде вирішена. Зачекай трохи. Мені треба свою справу впорати. Математика – наука поважна.

І зник унизу.

Маркові не лишалося нічого, як бігти далі за Маркусом, що його він, на велику досаду, пустив з очей. Нагорі йшов ряд яскраво освічених покоїв з великими картинами на стінах. Може, це був музей, а може, занедбаний палац. Куди вели десятки цих зачинених дверей? Хлопець обережно розчинив одні, потім другі. Прочинивши треті, він ураз відступив: посеред кімнати стояв стіл на ніжках з кінськими підковами, за столом сиділо чоловік десять і серед них Маркус. Він саме говорив. Марко залишив двері прочиненими і почав дослухатися.

– Відкладати засідання ми не можемо, – казав Маркус. – Якщо голова уряду не прийде, призначимо когось іншого.

– За місяць це буде п'ятий, – весело докинув чийсь басовитий голос. – Куди вже далі? Охочих на урядові посади стає менше й менше. Приміром, візьміть міністерство фінансів: уже два місяці шукаємо керівника – ніхто не хоче бути міністром. Кого тільки не просили, всі кажуть, що ніколи, – роботи, мовляв, багацько. А самі, глянеш, – гуляють у шахи з роботами або машини якісь винаходять, або ще, чого доброго, йдуть у «Бий, ламай» стіни розвалювати.

– Правду кажуть люди, що ми – неіснуючий уряд, – озвався хтось інший. – Кому потрібний уряд, коли все робиться без вказівок.

– Є справи, які треба вирішити.

– Люди навчилися вирішувати все самі і роблять це чудово.

– Я згоден з вами, – мовив Маркус, – але ж не можемо ми розглядати справу серенійців на площі.

– А чому-бо ні? Зрештою, чому б не взятися за це тобі, а ми своє діло робитимемо? – сказав веселий голос. – Та й, зрештою, раз уже про це йдеться, чому тобі не стати головою уряду? Ти молодий, маєш багату уяву, буде з тебе чудовий прем'єр.

За столом залунали бурхливі оплески.

– Ухвалено одностайно, – закричало кілька голосів.

– Але ж я...

– Ніяких «я», тебе обрано, ти порядкуй.

– Гаразд, – твердо сказав Маркус. – Але за однієї умови: справу Марка розглянемо зараз. Я згаяв усю минулу ніч і половину дня на те, щоб скликати засідання уряду. І коли вже всі поприходили, то нумо до діла братися. Тим паче, що не можна гаяти часу. До світанку справу треба якось залагодити.

– Нащо так квапитися?

– Тому що Марко залишив Серену ввечері 23 жовтня за серенійським календарем. Через кілька годин там настане ранок 24 жовтня, і всі помітять, що хлопець зник, якщо ми не відпустимо його зараз. – Марко аж затремтів. У залі настала тиша. Потім хтось попросив Маркуса зробити доповідь.

– Як вам відомо, – почав Маркус, – останнім часом серенійці сягнули в астронавтиці далеко вперед. Є всі підстави вважати, що за кілька десятиріч, мандруючи космічними просторами, вони втраплять до нашої планети. З якими намірами вони прилетять? Чи з дружніми, – щоб заприязнитися з нами, поважаючи наші звичаї, чи з ворожими, – щоб поневолити нас і загарбати все наше добро? Як самі добре знаєте, це питання обговорювалося в уряді, – я в ту пору ще з пелюшок не виріс, – та чи то з лінощів, чи, може, з нерозважливості уряд не вжив аніякісіньких заходів. Нам би тоді відрядити на Землю посланців, але ми того не зробили. Нам би зайти в стосунки з земними урядами, але наш неіснуючий уряд злякався, що їх так багато. На щастя, не збайдужіли ми.

– Хто «ми»? – запитав чийсь Оспалий Голос.

– Ви про те не знаєте, бо стали міністром тільки вчора ввечері. Ми – це учні п'ятого «Г» класу дві тисячі триста сорок п'ятої школи. Нікому ані слова не кажучи, ми самі склали план. Тоді неіснуючий уряд раптом заворушився, і закортіло йому взяти ту справу в свої руки. Ну, що ж, будь ласка, беріть, керуйте.

– Та про яке йдеться керівництво? Про яку справу? Поясніть мені, ради бога, – залящав Оспалий Голос.

– Чудова ідея, – сказав Веселий Голос. – Молодчаги школярі! Вони зміркували так: серенійці прибудуть сюди десь років через двадцять. Отже, тогочасні дослідники, космонавти, фізики, генерали, голови урядів ще навчаються в початковій школі, так само, як і ми. З ким же нам доходити згоди? Не з урядами, що на той час зміняться, а з п'ятим «Г» в Токіо, з п'ятим «Г» в римському передмісті Тестаччо, з п'ятим «Г» в Гавірате тощо, – ці шибеники чудово знаються на серенійській географії. А що ми колись із простоти душевної заклали в наших школах лабораторії астронавтики, обслужувані першокласними електронними роботами, то наші дітлахи почали виробляти космічні коники, дуже схожі на коників з пап'є-маше, які користуються на Землі великим попитом, бо тамтешні діти люблять ними гратися.

«Не так уже й люблять», – пробурмотів Марко, вдаючи, що йому байдуже до тієї історії. Насправді ж він слухав, затамувавши подих, як слухають змалечку чарівну казку.

– Ці коники, – провадив далі Веселий Голос, – таємно перепроваджено в крамниці Серени. Хлопців, яким випадає такий подарунок, вмить закидає на нашу планету, і вони, так принаймні ми гадаємо, стають нашими друзями. Коли їхнє космічне виховання завершується, ми їх пересилаємо на Землю. Наші дітлахи з п'ятого «Г» вважають, що таким чином заклали підвалини миру в усьому космосі. Вони присягаються, що через двадцять років наші нинішні гості прибудуть сюди ознайомлені з нашими звичаями: вмітимуть їздити на рухомих тротуарах, їсти наші квадріштекси і купувати задурно в наших крамницях. І що найважливіше – вони прибудуть як друзі. Принаймні ми цього сподіваємося. 

– А цей план міжпланетного виховання, – спитав Оспалий Голос, – він справді здійснюється?

– Звичайно, – відповів Веселий Голос. – Серенійці попадають до нас час від часу. Наші діти ними опікуються, водять їх повсюди, одне слово, виховують...

– А потім пускають?

– Авжеж.

– Стривайте, – втрутився Маркус, що здавався найповажнішим і найобізнанішим серед того гурту. – Відпускаємо гостя лише тоді, якщо він щиро з нами заприязниться. В іншому випадку ми його затримуємо. Щоправда, таких випадків досі не було. А чи знаєте ви, скільки серенійців прибуває до нас щомісяця? Принаймні сто тисяч.

– Ви аж надто пожвавили торгівлю кониками на Серені, – зауважив Веселий Голос. – Адже, самі знаєте, там за них доводиться платити.