Марко позіхнув.

– Послухайте мене, – мовив робот. – Ідіть спати. Якщо сон вас не візьме, то наберіть телефоном число 17. Вам розкажуть безліч чудесних казок.

Спонукуваний більше цікавістю, аніж дрімотою, Марко вернувся в свою кімнату, набрав число 17 і прихилив трубку до вуха.

«Жив собі якось одноногий принц, – заговорив голос. – Королева, принцова мати, загубила свою голову і, шукаючи її, поперевертала догори ногами всі шафи та комоди. А король тільки посміхався, бо голова його була на місці. Та він тільки й мав, що голову й трішки шиї, а більше нічого: ані піджака, ані штанів. Перший міністр мав досить жалюгідний вигляд, бо не було на його обличчі нічого, крім носа, а замість тіла – одна жилетка...»

– Ну й казка, – буркнув Марко, повісивши трубку. А зрештою, що мені до того? Краще піду погуляю.

– Вернетесь ночувати? – запитав робот, визираючи з дверей кухні.

– Я й сам не знаю.

– Якщо ви повернетесь, я збережу за вами кімнату. А втім, вільну кімнату ви здибаєте повсюди.

Марко задумався.

– Ні, треба мати свою адресу, – вирішив Марко, – в цій країні, де всі кудись зникають, змінюють імена, я теж можу загубитися.

Робот подав йому папірець, на якрму була написана адреса: вул. Серени, номер 57451.

– Вулиця Серени?!

– На вашу честь, звісно. Нова вивіска була прибита через десять хвилин після вашого приїзду.

Марко вийшов. Як уночі, так і вдень у місті вирувало життя. Повітря однаково було тепле й духмяне. Вуличний транспорт не порушував тиші. Опинившись на самоті серед безіменних людей, вулиць і майданів з тимчасовими назвами, покинутий навіть малим проводирем, що першого дня втаємничив його в загадки цього міста, Марко спинився в розпачі.

– Що діяти? Куди йти? Чого мене тут тримають? Якщо мене сюди привели, то чому не допитують, не наглядають за мною, ні про що не питають?

Марко охоче звернувся б до кого-небудь за порадою. Та до кого? Не було видно ані поліцейських, ані регулювальників вуличного руху, ані людей в уніформі, схожих на представників влади. Правда, він міг би зупинити будь-якого перехожого, приміром, отого, в смугастій піжамі, що їхав спиною до нього на рухомому тротуарі, й сказати йому: «Слухайте-но, поясніть, що зі мною сталося?!» Та той тільки зарегочеться або ж попросить украсти для нього сигару.

Ця думка його розважила.

– А може, спробувати що-небудь вкрасти? Аби подивитися, що з того вийде.

Десять хвилин він ніяк не міг зважитися, і коли, підступивши до кіоска, взяв газету, то серце його шалено калатало, а руки обважніли, мов налиті свинцем, і не хотіли слухатися: схопивши газету, Марко зараз же її впустив.

– Прошу...

Якась пані підхопила газету й подала йому.

– Ні... – мимрив Марко. – Ні... Ні, це не моя.

– Отакої! Я ж добре бачила, що це ви її впустили.

– Я... – і Марко почервонів мов рак. – Але ж, пані, ви помиляєтеся.

Обливаючись циганським потом, Марко стрибнув з рухомого тротуару і прожогом кинувся в першу ж крамницю.

– Добридень, – чемно привітав його робот, вклоняючись, як справжній продавець. – Чим можу служити?

– Правду казати...

Марко озирнувся навколо. Він попав у крамницю капелюхів.

– Я помилився, – промовив він, – я гадав, що тут продають іграшки.

– Мені дуже жаль, пане, – відповів засмучено робот, – але ми продаємо лише капелюхи. Візьміть собі капелюх. Він вам стане в пригоді, коли доведеться вітатися з друзями здаля. Гляньте на цей бриль із дзеркальцем для заднього спостереження і внутрішнім радіоприймачем. Ви собі йдете, слухаєте гарну музику, і вона вас бадьорить. А може, ви волієте іншого капелюха з маленьким роботом-масажистом, який вам чухатиме потилицю, коли вас думки обсядуть?

Збентежений Марко позадкував до дверей. Та робот виявився заповзятливим продавцем і не хотів його відпускати.

– Пожалійте мене, – умовляв він. – Візьміть хоч цього циліндра. Ходитимете в ньому до театру. 

– Мені треба іграшки, – вперто повторив Марко. Робот глянув на нього докірливо.

– Другий магазин праворуч, – мовив він тремтячим голосом і зник у глибині крамниці. Коли Марко виходив, йому здалося, що хтось схлипує.

У крамниці іграшок було принаймні з десяток вітрин, звісно без шибок. Марко зупинився і з поважним виглядом почав роздивлятися вітрини. Раптом з крамниці вийшов робот, узяв Марка за руку й сказав:

– Будьте ласкаві, заходьте всередину. Побачите, який у нас великий вибір. На вітринах майже нічого немає.

Робот запрошував так наполегливо, що Маркові несила було опиратися.

– Я б хотів що-небудь дешевеньке, – мовив він.

– Це неможливо, – засміявся робот. – У нас усі речі найвищого ґатунку. Бачите, крамниця вся вщерть заповнена. А скільки ще у підвалах!

– Але я... – промимрив Марко, – я не маю грошей.

– Певно, що не маєте! – вигукнув ображений робот. – Хіба я не знаю? Вже п'ятдесят років ми продаємо задарма, так, п'ятдесят років, любий мій, не беремо від наших покупців ані шага. Почекайте хвилинку.

І притьмом кинувся на вулицю. Якийсь перехожий намагався з рухомого тротуару схопити автоматичну ляльку, але не зміг дістати. Робот узяв ляльку, наздогнав перехожого, подав її, вклонився і, махаючи на прощання рукою, вигукнув:

– Дякую! Дякую! Приходьте ще! Будемо раді вам прислужитися.

– Хто він такий? – спитав Марко. – Якесь велике цабе?

– Я його не знаю, – відповів робот. – Бачу тільки, що в нього руки короткі.

– Але ж він хотів поцупити ляльку, а ви йому допомогли! Добре ви дбаєте за інтереси фірми...

Робот залився реготом.

– Ви, мабуть, з села, що нічого не тямите. Однак тепер і в селі такі самі крамниці. Ага, розумію: ви той серенієць, про якого передавали вчора увечері по радіо! Яка честь для мене, для нас, для фірми! Дорогий і вельмишановний гостю, ви звідси не вийдете, доки не спорожните всі полиці.

– Я вам кажу, що не маю чим заплатити.

– Заплатити? Чому ж би то ви, приїхавши здалека, мусили платити, коли всі беруть задарма? Ідіть вибирайте.

Марко завагався.

– Вибирайте. Вам до вподоби цей коник-гойдалка?

– Е, ні, дякую! Досить мені цих коників-гойдалок! Якщо ви так уже наполягаєте, то дайте мені електричний поїзд... І ще отой кіноапарат... І ще дайте мені...

Робот, захоплено ойкаючи, бігав по крамниці, хапав речі, на які показував пальцем Марко, і складав йому біля ніг.

– Ось моя адреса, – нарешті мовив Марко, показуючи роботові папірець. – Пришліть усе це до вечора.

– Та візьміть що-небудь іще! Благаю вас, уклінно прошу вас. Беріть оце... і оце... і оце...

– Гаразд, купую все, – сказав Марко. – До побачення. Робот провів Марка на вулицю, допоміг йому стати на рухомий тротуар і поцілував обидві руки.

– Ви принесли мені щастя, – вигукував робот. – У нас так мало купують.

Добру годину Марко тільки те й робив, що ходив по крамницях і купував. Він був ідеальний покупець: купував одразу по шість фортепіано на превелику радість продавців. Купив навіть автоматичну пральну машину і холодильник, маючи на думці подарувати їх своєму хатньому роботові. Адже це не коштувало ані шага. Аж тепер Марко збагнув, чому вітрини не засклені, чому навіть вітрини ювелірної крамниці не мають шибок і чому ніхто не боронить перехожим брати що завгодно.

– Але припустімо, – сказав Марко роботові-годинникарю, який продав йому задурно чудовий хронометр, – припустімо, що я хочу аж сім хронометрів.