– Ці червоношкірі індіанці дають мені прибутку щонайменше по двісті лір кожен. А може, навіть по триста. Зараз індіанці в моді, як ніколи. А ось цей електричний поїзд – хіба ж не дивина! Як ти гадаєш, Терезо? Я назву його Голубою Стрілою. Слово честі, кину торгувати, якщо діти не їстимуть очима цю іграшку з ранку до вечора...

Голуба Стріла й справді була поїздом небаченої краси. Цей поїзд складався з кількох предметів. Насамперед з локомотива, який мав стільки коліс, що й не порахувати. А ще ж вокзал, два шлагбауми, будки стрілочників... Були також і Начальник Вокзалу, Машиніст та Начальник Поїзда в окулярах – все як і має бути на справжній залізниці. Але, пролежавши багато місяців у темній комірчині, електричний поїзд увесь припав порохом. Та коли Фея гарненько витерла його з усіх боків ганчіркою, блакитна фарба заясніла на ньому, як вода в альпійському озері. Не тільки поїзд, але й Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст були блакитні.

Фея змела порох з очей Машиніста, і він зразу ж заговорив.

– Нарешті я бачу! – роззирнувшись, вигукнув Машиніст. – У мене таке враження, ніби я не один місяць пролежав під землею. То коли ми від'їжджаємо? Я готовий...

– Стривай, стривай! – втрутився Начальник Поїзда, протираючи свої окуляри хустинкою. – Без мого наказу ніхто нікуди не поїде...

– Ви перш полічіть нашивки на своєму береті, – втрутився ще чийсь голос, – тоді знатимете, хто тут дає накази.

Начальник Поїзда порахував нашивки спочатку на своєму береті (їх було чотири), а потім на береті начальника. Вокзалу (у того було на одну більше). Тоді Начальник Поїзда зітхнув, заховав свої окуляри і принишк. А Начальник Вокзалу почав діловито походжати біля поїзда, даючи шляховим жезлом знак «готуйся вирушати». Поруч, на привокзальній площі, стояв вишикуваний полк олов'яних солдатів на чолі з Полковником та полковий духовий оркестр. Праворуч від них була розташована артилерійська батарея на чолі з Генералом, який аж трусився, так йому кортіло пальнути з усіх гармат.

За вокзалом простягався зелений вигін, де були розкидані круглі горби, схожі на височенні паляниці. Поміж горбів стояли табором індіанці, гуртуючись навколо свого вождя Срібної Пір'їни. На вершинах цих горбів чатували на конях ковбої [1], тримаючи напоготові свої ласо [2].

Над будинком вокзалу, якраз посеред вітрини, гойдався на шнурку літак, з якого виглядав Пілот. Але мушу вас попередити: це був лише Сидячий Пілот, бо на фабриці його пригвинтили до сидіння. Поруч з літаком висіла червона клітка з Канаркою, чи точніше – з Жовтою Канаркою. Досить було кому-небудь погойдати цю клітку – і Канарка починала щебетати. А ще у вітрині було дванадцять різних Ляльок, Жовтий Ведмідь, ганчір'яний собачка на ймення Курдуплик, а також коробочка з олівцями, ящичок з інструментами, деталями та роботами, гарненький театр з трьома Ляльками-Артистками і трищогловий Вітрильник. По капітанському містку цього Вітрильника нервово походжав Капітан, якому через неуважність замалювали чорною фарбою тільки півбороди. Тому він, щоб не стати посміховищем, старанно ховав свою безбороду частину обличчя.

Начальник Вокзалу і Капітан Півбороди вдавали, ніби не помічають один одного. Проте з усього було видно, що вони от-от почнуть сварку між собою, щоб вирішити, очевидно, кому бути головним у вітрині. Ляльки також поділилися на два табори: одні зітхали за Начальником Вокзалу, а інші кидали ніжні погляди на Капітана Півбороди. І тільки одна Лялька – негритянка Нера – не могла відірвати очей від Сидячого Пілота. Для Нери всі інші у вітрині взагалі не існували. А ганчір'яному собачці так уже хотілося погавкати, помахати хвостиком і полащитися до всіх трьох одразу – до Капітана Півбороди, до Начальника Вокзалу та до Ляльки Нери, бо вибрати когось одного він не міг – це означало б образити двох інших. Тому цуцик сидів собі тихо та смирно і дурнувато поглядав на всіх. На ошийнику собачки червоними літерами було написане його ім'я: «Курдуплик». Чи не тому його так і назвали, що він був маленький? Та ревнощам і суперництву в одну мить було покладено край. Фея підняла штору, і сонячні промені залили яскравим блиском усю вітрину. Іграшки аж сахнулися. Воно й не диво: адже це була їхня перша зустріч із сонцем!

– Сто тисяч глухих китів! – гримнув Капітан Півбороди. – Що скоїлося?

– Рятуйте! Рятуйте!..– вереснули Ляльки, ховаючись одна за одну. А Генерал дав наказ негайно навести гармати на ворога і бути готовим завдати йому нищівної відсічі. Тільки вождь індіанців Срібна Пір'їна навіть оком не змигнув. Він витяг з рота свою довгу люльку (а це траплялося тільки за виняткових обставин) і промовив:

– Не бійтеся, білі іграшки. Це з'явився наш друг, Великий Дух Сонце. Гляньте тільки, як повеселішала з радощів уся площа.

Іграшки глянули через шибку. Площа справді аж сяяла в сліпучому промінні сонця. Переливалися райдугою водограї. Ніжне тепло линуло у Феїну крамницю крізь приморожену шибку.

– Тисяча п'яних китів! – вигукнув Капітан Півбороди. – Я морський вовк, а не сонячний!

Ляльки радісно защебетали між собою і стали негайно приймати сонячні ванни. Проте в один куточок вітрини сонце не заглядало. Там якраз випало сидіти Машиністові, і він дуже розгнівався.

– І тут мені не щастить! Всі вигріваються на сонечку, а я гибію в холодному затінку.

Машиніст вирішив з'ясувати, звідки падає ця невідступна холодна тінь, і повернувся до вітрини. Його пильні очі, що вже звикли без утоми дивитися на колії під час тривалих поїздок, зустрілися з великими блискучими очима дитини. В ці очі можна було заглянути, як заглядають крізь шибки в хату, коли на вікнах нема завісок. Машиніст побачив у дитячих очах тільки великий смуток.

«Дивно... – подумав Машиніст Голубої Стріли. – Я досі вважав, що діти завжди веселі і що вони тільки сміються та граються з ранку до вечора. А ця дитина якась не по-дитячому смутна. Що її могло так засмутити? »

Бідолашний хлопчина довго роздивлявся сумними очима, але навряд чи міг роздивитися все, бо раз по раз з очей його котилися важкі рясні сльози. У вітрині всі затамували подих. Хіба ж це не диво з див? Досі ще ніхто з них у своєму житті не бачив очей, з яких капала б вода!

– Тисяча кульгавих китів! – скрикнув Капітан Півбороди. – Запишу цю подію в бортовий журнал.

Та ось хлопчина витер рукавом піджака сльози, підійшов до дверей крамниці і обережно прочинив їх.

Жалібно теленькнув дзвінок. Він ніби скаржився і кликав на допомогу.

Капітан Півбороди хвилюється

– Синьйоро баронесо, хтось зайшов у крамницю! – гукнула Тереза.

Фея, що саме розчісувалася у своїй спальні, затиснувши в зубах шпильки, не пішла, а полетіла по сходах, на ходу закручуючи коси.

– Кого там принесло і чому він не зачиняє дверей? – бубоніла вона, поспішаючи. – Я зразу ж відчула протяг, хоч дзвінка ніби й не було.

Щоб мати поважніший вигляд, Фея одягла на ніс окуляри і повагом, дрібними кроками, як і годиться справжнім паніям (бо вона ж була трохи не баронеса), переступила поріг крамниці. Але, побачивши обшарпаного хлопчину, що зніяковіло м'яв у руках свій голубенький кашкет, стара одразу облишила зайві церемонії.

– Ну? Чого тобі тут треба? – запитала вона суворо, ніби даючи зрозуміти хлопцю: хутчій говори, я не маю часу вислухувати твої теревені.

– Та я, синьйоро... – почав хлопчина.

Іграшки у вітрині аж вуха понаставляли, проте так нічого й не почули.

– Що він сказав? – прошепотів Начальник Поїзда.

– Тсс! – засичав Начальник Вокзалу. – Не галасуйте!

– Слухай, хлопче! – вигукнула Фея, втрачаючи терпець (а це траплялося з нею щоразу, коли їй доводилося розмовляти 3 людьми, які й гадки не мали про її шляхетний титул), – слухай, любий, час дорогий, кажи хутчіш або дай мені спокій і напиши краще в листі, чого ти бажаєш.