Джанні Родарі
Одного ранку в Трулло
Якось квітневого ранку — було десь близько шостої години — на автобусній зупинці у Трулло зібралося кілька перехожих. Щоб дізнатись, яка буде погода, вони подивилися на небо. І що ж вони там побачили? Майже все небо затуляв якийсь величезний похмурий предмет, котрий, наче темна хмара, нерухомо висів над передмістям на висоті приблизно кілометра. Хто заохкав, хто заахкав, а потім хтось ще й зарепетував:
— Марсіяни!
Цей вигук пролунав як сигнал тривоги. Люди закричали й кинулися хто куди. Порозчинялися вікна — визирали цікаві: чи не сталася вулична катастрофа? Але досить було погляду на небо, щоб вікна й віконниці позачинялися, а по сходах зачовгали, затупотіли людські ноги.
— Марсіяни!
— Летюча тарілка!
— Та ні, просто затемнення сонця!
Таємнича річ справді скидалася на велику чорну дірку в небі, а довкола неї розливалось ясно-блакитне сяйво.
— Яке ще затемнення? Кінець світу!
— Ну, це вже занадто! Хіба може кінець світу настати за одну ніч?
— А ви гадали, що нас обов'язково попередять люб'язним листом: «Стережіться, бо такого дня о такій-от годині світ полетить шкереберть»?
Із бару «Італія» вийшов офіціант, витираючи руки об брудний фартух. Він глянув на небо і тут-таки зігнувся вдвоє, ніби його хтось ударив по голові. Якась жінка у нічній сорочці гукнула йому з балкона:
— Подзвони пожежникам, Августо!
— А що я їм скажу?
— Скажи їм, що прилетіли марсіяни, скажи ж їм, дурню! Чи ти не бачиш марсіян?
— Але до чого тут пожежники? Що вони, брандспойтом відлякуватимуть отих марсіян?
— Та дзвони ж, дзвони! От побачиш, вони якось зарадять справі.
Августо повернувся до бару, опустив жетон в автомат і набрав номер пожежної команди.
— Алло, їдьте мерщій у Трулло! Прилетіли марсіяни!
— Хто це говорить?
— Августо.
— Браво, а я Юлій Цезар! І тобі не соромно отак набратися спозарана?
Пожежник повісив трубку. Але за наступні дві хвилини йому довелося відповісти ще на двадцять таких самих дзвінків з Трулло. І він зважився вдарити на сполох, пояснивши черговому лейтенантові:
— Певно, там усі побожеволіли. Як на мене, то треба попередити психіатричну лікарню.
У Трулло, хто не стирчав на вулиці, задерши вгору носа, той висів на телефоні. Дехто викликав пожежників, дехто — поліцію, дехто — карабінерів.
Тим часом із пекарні вийшов хлопчик. Щоранку о цій годині обходив він кав'ярні та бари, розносячи булочки. Хлопчик підвісив ущерть наповнений запашними булочками кошик на руль велосипеда, заніс праву ногу, щоб сісти на велосипед, зирнув мимохіть на небо і… все покотилося на землю: і він, і велосипед, і кошик. Смачні булочки розсипалися в поросі.
Римські рознощики славляться тим, що ніколи не падають: проте за одну хвилину може статися те, чого не було і тисячу років. Хлопчик, щоправда, скочив на ноги і заховався у пекарні, волаючи:
— Рятуйте! Місяць падає!
Звісно ж, виправдати своє падіння він міг лише космічною катастрофою. Солодкі ж булочки так і зостались лежати серед вулиці. Якийсь пес вистрибнув хтозна-відкіля, схопив зубами одненьку і дременув чимдуж, боячись добрячого штурхана. Але штурхати його ніхто нізвідки не збирався.
— Це собака синьйора Мелетті, — сказав різник дружині. — Найбільший злодюга з усіх тутешніх собак. А ще належить поліцейському. Чого ж тоді дивуватися, що в Італії усе не так, як слід?
Якось поліцейський Мелетті, щоб заскочити зненацька одного водія, який порушив правила вуличного руху, сховався за візниковим конем. Від того дня хлопчаки звали його не інакше, як Хитромудрим Одіссеєм. А пса, звісна річ, прозвали Аргусом, хоча справжнє його ім'я було Дзорро. Це був розумний собака, і відгукувався він на обидва ймення. Проте цього ранку він не озвався б, навіть якби його назвали Вашою Ясновельможністю. Міцно затиснувши булку в зубах, він прослизнув у парадні двері й кулею злетів на останній поверх, аж до дверей помешкання Мелетті. Паоло, вставши раненько, щоб зробити уроки, почув, як пес шкрябає у двері, й відчинив йому.
— Звідкіля це ти, волоцюго?
Дзорро, надто зайнятий, щоб озиватися, проскочив крізь кухню на балкон і сів там, збираючися з'їсти свій сніданок.
— Що це? Булка! Дай же й мені шматок, а то скажу таткові, коли він повернеться!
Синьйор Мелетті рано-вранці подався з дому у своїх службових справах. Його дружину, синьйору Чечілію, ще раніше викликано терміново зробити комусь укол. Удома були тільки Паоло і Ріта, але дівчинка ще спала. Паоло, як старший, мав розбудити її завчасно та скип'ятити молоко.
— Дай сюди!
Але Дзорро, побоюючись, що доведеться ділити ласий сніданок, миттю знищив булку.
Паоло вийшов на балкон із рішучим наміром навчити пса шанувати господаря, але те, що він побачив, змусило його забути і про пса, і про булку.
— Ріто! — крикнув він. — Іди мерщій сюди! Ріто!
— Що там? — відповів заспаний голосок.
— Іди подивись! Та хутко!
— Що, вже час до школи?
— Ти ж чудово знаєш, що сьогодні не треба йти до школи!
Почувши таку звістку, дівчинка відразу встала і вибігла на балкон. В ту ж мить завила сирена — на площу Трулло приїхали пожежники.
— Ой мамо, пожежа!
— Яка там пожежа! Подивись-но вгору!
— Пхе, яка бридка хмара! Напевно, буде гроза.
— Ти дурна як пень. По-моєму, це звичайний космічний корабель.
— Корабель?!
— Ти справжнісінький неук! Не розумію, чого тільки тебе навчають у твоєму другому класі!
— Того самого, що й тебе у твоєму п'ятому. А пожежники підійматимуться туди вгору по драбині?
— Еге ж, пожежники… Гаситимуть місяць… Так високо підіймаються хіба що космонавти!
— Я все зрозуміла. Поклич мене, коли почнуть підійматися. А я піду почищу зуби.
І Ріта пішла до ванної кімнати. Вона вирішила, поки немає мами, помити голову ляльці. Паоло не спиняв її, вважаючи за марне продовжувати розмову з таким невігласом. А на площі тим часом щохвилини відбувалося щось нове. Слідом за пожежниками в передмістя примчали поліцейські машини. А що там ще суне вулицею, яка веде з Рима? Панцерники! Один, два, три… А далі танки! Один, другий… Може, й гармати везуть? Так, і гармати. Хай йому дідько, навіть ракети!
«Скидається на великий парад», — подумав Паоло, тремтячи з хвилювання.
Однак найцікавіше було дивитися на величезний загадковий предмет, що займав півнеба. Можна було визначити на око його величину — десь близько кілометра в діаметрі. Тінь, яка падала від предмета на брудні дахи будинків, на вулиці, заповнені панцерниками і танками, пригнічувала і ніби погрожувала чимось.
«Чи, бува, не почалася війна?» — подумав Паоло.
Прилетів звідкілясь вертоліт, схожий на металевого дзизкучого комара. Він наблизився метрів на сто до того предмета і став поволі кружляти навколо нього, ніби шукав, де б його найзручніше вжалити.
«Ось побачиш, дасть він тобі!» — подумав Паоло, стаючи на бік сильнішого супротивника. А Дзорро дзявкотів та жалібно повискував.
— Злякався, правда? — спитав Паоло і, нахилившись до пса, почухав йому спину.
— Увага! Увага! — загримів у цей час голос із гучномовця, установленого на одній із поліцейських машин. — Просимо населення зберігати спокій. Військове командування повністю контролює становище. Оголошується стан тривоги. Ніхто не повинен входити в передмістя Трулло або виходити за його межі, поки не буде нового розпорядження. Повертайтеся до своїх домівок, спускайтесь у підвали і спокійно чекайте наказу.
— Увага! Увага! — знову почав гриміти гучномовець.