Аж ось надбігли матері, й почалося таке, що важко описати. Розпатлані, червоні з хвилювання, вони верещали і взагалі поводилися так, ніби мали врятувати своїх дітей від пожежі чи від землетрусу.

— Каралетто! Роберто! Пінуччо! Анджело! Андреа! Лемент, шум, крики, а потім тільки — лясь! лясь! Це лунали перші запотиличники, якими матері нагороджували своїх знайдених синочків та доньок, вимащених від голови до ніг кремом.

Синьйора Чечілія, яка шукала Паоло, зненацька натрапила на Ріту, схопила її в обійми й закричала:

— Донечко моя! Радосте моя! То ти не в лікарні?!

— Я була там, дивись, — відповіла Ріта, показуючи на нічну сорочку, всю в плямах від шоколаду та малинового сиропу.

— Добрий день, синьйоро, — сказала вихована Лукреція. — Хочете покуштувати торта?

— Їж, мамо! — припрошувала й Ріта. — Клянуся тобі, що він не отруєний! Чи я коли говорила тобі неправду?

Синьйора Чечілія, трохи повагавшись, понюхала шматок торта, що їй запропонували. Вона була хороша господиня і добре зналася на солодощах. Запах і зовнішній вигляд страви їй припали до вподоби, а скуштувавши, вона схвалила й смак:

— Ой, це ж просто чудо! Хто його зробив?

І синьйора Чечілія теж накинулася на торт. Це ж саме робили тепер тисячі інших матерів. Вони їли торт під оплески дітей, що вже давно забули про потиличники.

— А Паоло? Де наш Паоло? — спитала раптом синьйора Чечілія.

Ось і Паоло.

На цьому бенкеті він, певно, був єдиним гостем, що нічого не їв.

Він давно вже наївся і тепер, щасливий, ходив по торту, допомагаючи професорові Дзеті.

— Мамо!

— Паоло, радосте моя!

— Познайомся, це професор, який зробив торт!

— Смачного вам, синьйоро!

— Чудовий торт, професоре, справді чудовий! Пречудесний! Вітаю вас!

Професор Дзета вже й сам став думати, що його торт все-таки вийшов на славу. Професор дивився на тисячі дітей та матерів, які радісно полуднували незвичайним тортом, і на очах йому виступили сльози.

Жоден найуспішніший дослід не приніс йому стільки щастя, стільки втіхи, як цей невдалий експеримент із атомним грибом. Напевно, й справді буває так, що іноді вчаться на помилках.

Поволі вечоріло. Уже один по одному вирушали назад, до міста, окремі гурти дітей та жінок. Майже всі несли з собою великі шматки торта; жінки подумали про чоловіків, діти — про бабусь і дідусів, про своїх собак та котів, навіть про канарок.

Тепер торт уже зовсім утратив свою початкову форму. Тут і там лишилися тільки окремі шматки: острівці шоколаду, гірки марципана, озерця лікеру…

— Беріть, беріть усе! — припрошував професор Дзета. — Забирайте з собою, не засмучуйте мене, прошу вас!

А в цей час на горб уже сходили солдати, пожежники та поліцейські.

Йдучи додому, жінки пригостили їх тортом, і тепер вони самі вже поспішали нагору — покуштувати «космічних» солодощів.

— Вперед, братці! — кричав професор Дзета. — Попереду торт! Його ще лишилося кілька центнерів. Вперед, синьйоре генерал! Прошу, сідайте до столу. Я вам усе потім поясню, а зараз подумайте про вашу дружину та діточок!

Але ця порада була зайва: генералові дружина й діти були давно вже тут, на місці бою. Уявляєте, яка радісна була зустріч із чоловіком і батьком.

Одне слово, торта вистачило на всіх, крім професора Россі та професора Теренціо, які перебували в лікарні й лікувалися там від страху.

Чималий шмат припав і синьйорові Мелетті, коли синьйора Чечілія, Ріта й Паоло прийшли до школи, щоб визволити його.

Лишився шматок і для мене — тому що я прийшов останній, а ще тому, що мені треба було усіх розпитати, щоб згодом розповісти вам по порядку все, що трапилося того дня в Трулло.

А торта ще багато зосталося на горбі Монте Кукко. Торта вистачить на всіх, якщо одного чудового дня люди змовляться і почнуть замість атомних бомб робити прекрасні торти!

* Піноккіо, Джепетто і Фея з блакитним волоссям — персонажі казки К. Коллоді «Пригоди Піноккіо».