— Хочете влаштувати невеличкий душ марсіянам? — ущипливо спитав Паоло.

— Ось я тобі зроблю душ, якщо ти хутко не щезнеш звідси! — відповів пожежник.

Але тут, радісно гавкаючи, хтозна-звідки пригнався. пес родини Мелетті.

— Дзорро! — зрадів Паоло і став гладити собаку. — Де тебе носило, бродяго?

Дзорро щасливо крутив хвостом.

— Хочеш вернутися туди, еге ж? — шепнув Паоло, чухаючи псові за вухом. — Почекай, зараз ми щось та виметикуємо.

Щаслива думка сяйнула йому, коли він побачив камінця, що лежав на землі, наче хтось навмисне поклав його там. Усміхаючись нищечком, Паоло підняв камінця, зачекав, поки пожежник одвернувся, і щосили шпурнув камінця на горб. Дзорро подумав, що з ним граються, і за звичкою помчав уперед, щоб принести камінця господареві. Але саме цього не міг допустити Паоло.

Щойно Дзорро прослизнув крізь заслон. Паоло стрімголов кинувся навздогін, кричачи:

— Допоможіть! Допоможіть! Мій пес! Я не хочу, щоб його забрали марсіяни! Аргус! Аргус!

— Назад! Негайно вернись назад! — закричали пожежники. — Вернись назад, дурню! Чи варто важити життям заради пса? Ви тільки гляньте, це хлоп'я збожеволіло! Вернись назад негайно ж!

Але Паоло, здавалося, геть оглух.

Дзорро з камінцем у зубах зачекав на господаря і разом із ним побіг нагору, голосно гавкаючи, ніби зрозумів, що йому треба робити у цій грі.

— Хлопчику, вернись назад! Там небезпечно! — кричали пожежники. Їхні крики зібрали вже невеликий натовп.

— Та це ж син синьйора Мелетті! — упізнав хтось хлопця. — Дивіться, там нагорі хтось є!

— Марсіяни! Марсіяни!

— Він ухопив Паоло, дивіться! Поніс його до себе на корабель!

В останню мить, підбігши до торта, Паоло побачив, як блиснули окуляри загадкового синьйора Джепетто біля входу в тунель, який вони з Рітою прокопали в торті. Страх змусив його на якусь мить завагатися. «Ні, я дізнаюся, хто він є насправді! Та я ж для того й прибіг сюди: дізнаюся, пан чи пропав!» — подумав Паоло з відчайдушною рішучістю.

Однак загадковий чужинець вирішив усе перш, ніж хлопець спромігся щось зробити: старий схопив його за куртку і блискавично затяг всередину, водночас намагаючись відігнати пса, який вчепився йому в ногу.

— Квік, кверекек, переброк! — почув Паоло його бурмотіння: чужинець розмовляв своєю дивною мовою.

— Дзорро, назад! Сидіти! — наказав Паоло. Щось йому підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.

— Сидіти, сидіти… — буркотливо повторив синьйор Джепетто. — Але ж це сказано по-італійському! Отже, ми в Італії?! Вгамуй пса, хлопчику, і говори, не бійся.

— Сидіти, Дзорро! Спокійно! Еге ж, синьйоре, ми в Італії. У Римі.

— У Римі! — вигукнув синьйор Джепетто. — І треба ж так!

— А що, ви переплутали адресу? — запитав Паоло.

— Адресу?

— Я хотів сказати, що торт, певно, мав приземлитися в якомусь іншому місці?

— Я бачу, ти мене прийняв за кондитера? Ні, мій хлопчику, я не кондитер, я тільки великий невдаха.

— Але ви чудово розмовляєте італійською мовою.

— Я володію ще десятком інших мов так само добре, як і рідною.

— Себто марсіянською? — ризикнув запитати Паоло.

— Марсіянською? — здивувався синьйор Джепетто. — А! Розумію! Тепер я розумію, чому тут стільки військових, гармат, ракет… Авжеж, авжеж! Інакше й бути не могло. Звісно, марсіяни… Знялася тривога… Вирішили, що це космічний корабель… Вторгнення з іншої планети… Боже мій, це ж мені кінець! Я пропаща людина!

У своєму відчаї дивний чужинець забув про Паоло, а той, оговтавшись цілком, сів на величезну зацукровану вишню, що її давно вже ревно облизував Дзорро.

— Мене звати Паоло, — сказав хлопчик, — а сестру — Ріта. Учора ввечері вона була тут зі мною. Зараз я не знаю, куди її відвезли.

— Паоло, — сказав синьйор Джепетто, — даруй, будь ласка, що я не називаю себе, але я не можу цього зробити. Моє ім'я — державна таємниця.

— А якої держави?

— І це таємниця. Не питай мене більше ні про що, все одно я не зможу тобі відповісти. А втім, я, здається, й сам забув, як мене звати насправді, таке секретне у мене ім'я. Зви мене просто — професор Дзета, якщо хочеш.

— Тоді я краще зватиму вас професор Джепетто.

— А хто це Джепетто?

— Як! Ви не знаєте казки про Піноккіо?

Професор Дзета мусив признатися, що ніколи не чув про таку казку.

Паоло, не гаючися, став розповідати йому славетну історію про Буратіно. Але професор слухав його недовго.

— Що, по-твоєму, оце все? — спитав він хлопчика, роблячи широкий жест рукою.

— Це прегарний торт, професоре! — відповів Паоло. — Найбільший і найнезвичайніший з усіх, які я будь-коли бачив! Летючий торт, найбільший з усіх летючих предметів, що будь-коли плавали у повітряному океані!

— Отже, торт! А я думав, що збожеволів, коли дібрав, що воно таке. Гадав, що то мені марення такі маряться: шоколадні, кремові, фісташкові… На жаль, це дійсність, гірка дійсність! Торт, не що інше, як безглуздий звичайнісінький торт!

— Безглуздий? Звичайнісінький? Гірка дійсність?

Професоре, що ви кажете?!

— Тобі цього не збагнути.

— Даруйте, але на шоколаді я чудово розуміюся і можу вас запевнити, що він першосортний.

— Це так. Він навіть не радіоактивний.

— Звідки ви знаєте?

— Я маю лічильника, там, у моїй печері. Лічильника Гейгера. Знаєш, що це таке?

— Прилад для вимірювання радіоактивності.

— Цілком вірно. У всьому цьому велетенському безглуздому торті немає ні краплі радіоактивності. Я прорив його вшир і вглиб, я обстежив його за радіусом у двадцятьох напрямках, виміряв поверхню, масу… І скрізь нульова радіоактивність! Ось чому я мало не збожеволів!

— Стривайте, а хіба це так погано, що торт не радіоактивний? Адже його можна спокійно їсти!

— Повторюю, тобі цього не зрозуміти.

— Тоді поясніть мені, в чім річ.

— Я поясню все, що зможу. Деяких подробиць, природно, я тобі не відкрию — це державна таємниця. Почну хоча б із того, що я вчений-атомник.

— Наш, із Землі?

— Так, так, звичайно. Ти й сам це бачиш.

— Близько шести місяців тому, — почав свою розповідь професор Дзета, — уряд доручив мені вивчити деякі незвичайні властивості атомного гриба. Ти знаєш, що таке атомний гриб?

— Навіть каміння це знає. Величезна отруйна хмара, яка утворюється після вибуху атомної бомби. Правильно?

— Десь так. Ця хмара має форму величезного гриба. Як відомо, цей гриб стає здобиччю вітрів: вони несуть його, куди хочуть…

— Отруюючи повітря, дощові хмари — все, що трапиться по дорозі. Чудово придумано, щоб сіяти згори всілякі хвороби!

— Проте уяви собі, що більша частина атомного гриба розчиняється в атмосфері, і він не діє так згубно, як міг би.

— Тим краще!

— Це як на кого. Мій хлопчику, ти нічого не тямиш в економіці. Навіщо втрачати дорогоцінну речовину?

— Ви, мабуть, хотіли сказати шкідливу речовину?

— Шкідливу — теж правильно. Мій уряд заклопотаний іншим. Якщо ми знайдемо спосіб керувати атомним грибом, то зможемо пересувати його в атмосфері, як і куди нам заманеться. Атомна хмара обертатиметься навколо земної кулі, мов маленький Місяць, і ми примушуватимемо її спускатися у потрібному місці на певну висоту, потім знову підійматимемо вгору і скеровуватимемо на іншу ціль. Подумай, адже тоді одна атомна бомба виконає таку роботу, начеб у нас їх був цілий склад!

— Яка розкіш! — вигукнув Паоло. — Просто чудово! Уявляю, що то буде за радість для тих, кому на голову впаде атомна бомба, а потім ще й атомний гриб із доставкою додому! Знаєте, професоре, непогано придумано!

— Це робиться задля економії, — відповів професор цілком серйозно, не відчуваючи іронії Паоло.

— Скажіть, професоре, а чи не більше економії було б, якби зовсім не робити атомних бомб?

— Цього тобі не збагнути. Це пов'язано з політикою. А я політикою не цікавлюсь. Я тільки вчений. Вірніше — лихо мені! — був ученим…