Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.

– Бріф, браф, – мовив перший.

– Браф, броф, – відповів другий. І обидва зареготалися.

На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.

– От дурна дітвора, – сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:

– Яз вами не згоден.

– Невже ви зрозуміли, що вони говорять?

– Авжеж, зрозумів. Перший сказав: «Який сьогодні гарний день!», а другий відповів: «Завтра буде ще кращий».

Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:

– Мараскі, барабаскі, піпірімоскі, – сказав перший.

– Бруф, – відповів другий. І обидва зареготалися.

– Невже ви й це зрозуміли? – сердито вигукнула стара синьйора.

– Авжеж, зрозумів, – відповів, усміхаючись, старий синьйор. – Перший сказав: «Як добре жити на світі!», а другий відповів: «Який гарний світ!»

– Невже таки світ гарний? – допитувалася Синьйора.

– Бріф, бруф, браф, – відповів старий синьйор.

На торгу в Гавірате можна купити все що завгодно. Спритніших крамарів деінде годі й шукати.

Якось у п'ятницю прийшов на торг один чоловік і почав продавати дивовижний товар: гору Монблан, Індійський океан і моря на Місяці. І був він такий спритний на язик, що за годину увесь той товар спродав, лишилося тільки місто Стокгольм.

Одному перукареві закортіло те місто придбати. Замість плати він підстриг крамаря, намастив йому волосся й одержав свідоцтво про купівлю, в якому було написано: «Власник міста Стокгольма». Перукар прибив те свідоцтво цвяшками на стіні між двох дзеркал і гордовито показував своїм відвідувачам, коли хто розпитував:

– Це шведське місто, і не просте, а столиця. Там проживає мільйон чоловік, і, звичайно, всі вони належать мені. Біля міста є і море, але я не знаю, хто його власник.

Перукар потрошку заощаджував гроші і торік подався до Швеції оглянути власні маєтності. Стокгольм йому страшно сподобався, та й шведи припали до серця своєю люб'язністю. Вони не розуміли аніскілечки, що він питав, а він – що вони йому відповідали.

– Я володар цього міста. Знаєте ви це чи ні? Вас про це повідомили?

Шведи всміхалися й потакували з чемності. Перукар потирав руки, радий-радісінький.

– Таке місто придбав за одну стрижку! Дешево воно мені обійшлося!

А насправді він переплатив. Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його.

Одного разу Джованнінові Ледачому закортіло помацати королівського носа. Почав він до Рима збиратися. Друзі його відраджували, кажучи:

– Не їдь, Джованніно: це дуже небезпечно. Розгнівається король, то й носа власного позбудешся, і без голови залишишся.

Та Джованніно був упертий. Приготував валізку і сходив до священика, мера й маршала – щоб повправлятися. Він помацав їм носи так обережно й спритно, що ті навіть нічого й не помітили.

«Просте діло», – подумав Джованніно.

Поїхав він до сусіднього міста. Показали йому будинок губернатора, прокурора та судді, він відвідав цих титулованих осіб і помацав їхні носи. Можновладці були трохи вражені: чоловік наче й добре вихований, вміє розумну розмову підтримати, а робить таке неподобство. Прокурор навіть розгнівався і вигукнув:

– Чого це ви мене за носа хапаєте?

– Даруйте, – відповів Джованніно, – на ньому сиділа муха.

Почав прокурор по кімнаті роздивлятися. Хоч як пильно дивився, та ні мухи, ані комара не побачив. Джованніно тим часом поквапно вклонився й зник, мов у землю провалився, не забувши, однак, за собою двері причинити.

Був у нього окремий блокнот, де він занотовував усіх тих, у кого йому пощастило носа помацати. І були то все люди титуловані й поважні.

У Римі Джованніно перемацав стільки носів, що йому довелося купувати товстіший зошит. Адже там на кожній вулиці можна зустріти одну або й дві високородні особи, кількох віце-міністрів і десяток знаменитих секретарів. Що ж до прокурорів, то про них нема чого й казати: їх там більше, як жебраків. Отож носів було вдосталь, тільки руку простягай. Всі ті благородні особи вважали, що, мацаючи їхні носи, Джованніно засвідчує їм свою повагу, а дехто навіть заохочував своїх підлеглих, щоб і вони перейняли таку поведенцію:

– Від сьогодні замість уклонятися можете мацати мого носа. Це новий вишуканий звичай.

Підлеглі, звичайно, вагалися. Адже то нечувана річ – простягати руку до начальницького носа. Та, зрештою, за велінням начальників, вони почали торкати, мацати, щипати їхні носи. І вельможні носи від задоволення ясніли й червоніли.

Джованніно не забув своєї головної мети: помацати королівського носа. Він тільки чекав сприятливої нагоди. І така нагода випала йому під час королівської процесії. Джованніно помітив, що з юрби раз по раз виступали люди, стрибали на підніжки королівського ридвана й подавали королю конверт, мабуть, із суплікою, а король, усміхаючись, передавав той конверт першому міністрові.

От Джованніно й собі скочив на підніжку. Король лагідно до нього всміхнувся. Джованніно сказав:

– З вашого дозволу, – і, простягши руку, торкнувся вказівним пальцем до кінчика носа його величності.

Приголомшений несподіванкою, король помацав свого носа, розтулив губи щось сказати, та Джованніно стрибнув назад і сховався в юрбі. Залунали бурхливі оплески, всі кинулись наслідувати Джованніно: люди стрибали на підніжки, хапали короля за ніс і добряче його попо-смикали.

– Це новий вияв шаноби, ваша величносте, – усміхаючись прошепотів перший міністр у вухо королю. Та король не мав охоти усміхатися, бо йому було боляче, з носа текло. Король навіть не міг утертися: вірні піддані безперестану хапали його за ніс.

Джованніно вернувся додому радий-радесенький.

Одного разу в Пйомбіно пішов цукерковий дощ. З неба летіли різнобарвні цукерки: і зелені, і рожеві, і фіолетові, й блакитні. Спочатку люди думали, що то град. Аж ось з цікавості один хлопчина поклав у рот зелену градину, і виявилося, що то м'ятний льодяник. Інший покуштував рожеву, і виявилось, що то полунична карамелька.

– Цукерки! Цукерки!

Кинулись усі на вулицю і ну кишені наповнювати! Та дощ лив як з відра, де вже було визбирати всі цукерки. Вулиці вкрилися килимом запашних солодощів, що рипіли під ногами. Школярі, повертаючись із школи, ще встигли набрати повні торби. А бабусі понапихали цукерок у клуночки.

От який щасливий день видався пйомбінцям!

Вони там і досі чекають, що знову цукеркова злива почнеться. Але така хмара більше не пропливла ні над Пйомбіно, ні над Туріном, та й на Кремону навряд чи насуне.

У Чезенатіко, на березі моря, стояла карусель. Було на ній всього шість дерев'яних коників, та ще шість блякло-червоних джипів – для тих, кому до вподоби сучасна техніка. Карусель ту крутив власними руками один чоловік. Був він високого зросту, смаглявий і такий змарнілий, наче їв раз через два дні на третій. Одне слово, хоч карусель була звичайнісінька, дітвора її дуже любила й раз по раз бігала дивитися на неї, мріючи колись досхочу поїздити.