– Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! – верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.

– Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.

Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.

Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:

– Алло, поліція? Тут. у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.

– Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під'їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.

Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити «нявкаючих собак». Як усі вже, мабуть, здогадалися, було віддано наказ виловити семеро кошенят тітки Кукурудзи.

Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили гицлі. Побачивши довкола себе стільки народу, воно наївно вирішило, що то прийшли його привітати, і занявкало ще ревніше. Один із гицлів наблизився до нього з солоденькою посмішкою, погладив кілька разів по спинці, а потім рвучко схопив за шию і кинув у мішок.

Друге з семи кошенят схопили в той час, коли воно, видершись на сідло кам'яного коня, нявкало, звертаючись до невеличкої компанії котів, що понуро й недовірливо поглядали на нього. Побачивши, що промовця зловили, вони всі дружно завалували, підтримуючи цю гицельську акцію.

Третє кошеня спіймали, коли воно зчепилося з якимсь собакою. 

– Ти чого, дурненький, весь час нявкаєш? – спитало кошеня.

– А що ж я повинен робити? Я кіт, тому й нявкаю,– відповів собака.

– Ти, я бачу, зовсім з глузду з'їхав. Невже ти не бачив себе ні разу в дзеркалі? Ти собака і мусиш гавкати. А я кіт – і мені треба нявкати. Ось послухай: няв, няв-ня-а-а-ав!

Отож вони так засперечалися, що аж зчепилися, і гицлі, недовго думаючи, схопили їх обох, але потім собаку відпустили, бо він, за законом, мав право нявкати.

Так само зловили четверте, п'яте і шосте кошеня.

– Тепер зосталося впіймати лише одного собаку,– втішали один одного вкрай стомлені нічною облавою гицлі й жандарми.

Як же вони здивувалися, коли після кількох годин пошуків наткнулися не на одного, а на двох нявкаючих котів.

– їх стає більше,– зауважив один із жандармів.

– Це вже, видно, пошесть пішла,– додав гицель.

З останніх двох котів один був сьомим кошеням тітки Кукурудзи, а другий виявився усього-на-всього собакою Дружком, про якого ми вже згадували в одному з перших розділів. Добре помізкувавши, він дійшов висновку, що Шкандибчик, мабуть-таки, не дуже помилявся, коли порадив йому нявкати. Він скористався його порадою, а потім, навіть усупереч своєму бажанню, не міг уже більше гавкати.

Дружок дав себе зловити відразу. А от сьоме кошеня, найстарше з усієї компанії, виявилося найспритнішим: воно видерлося на дерево і довгенько там розважалося, виконуючи найкращі арії з котячого репертуару і викликаючи лють у своїх переслідувачів.

На цей незвичайний концерт збіглася велика юрма людей, і вони, як це часто трапляється, розділилися на два табори. Одні з них – благомисні громадяни – підтримували жандармів і закликали їх якомога швидше покласти край цьому неподобству. Інші – жартуни, а може, й не тільки жартуни – вболівали за кошеня і підбадьорювали його, вигукуючи:

– Няв! Няв! 

Зібралося на це видовище й чимало котів, які заходилися гавкати на сміливця трохи від заздрощів, трохи від злості. Час від часу деякі з них, передумавши, теж починали нявкати. Гицлі відразу ж хапали їх і кидали у свої мішки.

Щоб змусити вперте кошеня злізти на землю, жандармам довелося викликати пожежників і підпалити дерево. Отож юрба змогла потішитися ще й видовищем невеличкої пожежі, і всі вдоволені розійшлися по домівках.

Нявкучих котів, спійманих цієї ночі, виявилося штук двадцять. Усіх їх відвезли до божевільні, оскільки по-своєму вони казали правду, а отже, були ненормальними котами. Директор божевільні не знав, куди їх подіти. Він довгенько сушив над цим голову і вирішив кинути їх усіх до палати Калімеро Векселя. Можете собі уявити, який радий був донощик цій компанії, що нагадала йому про причину його лихих пригод! Тим-то через дві години він і справді збожеволів, занявкавши і замуркотівши, як і його галасливі сусіди, і, коли якась необачна миша спробувала перебігти з одного кутка палати в інший, Калімеро першим стрибнув за нею. Правда, миша встигла шмигнути в нору, але залишила частину свого хвоста у гострих зубах Калімеро.

Шкандибчик, зібравши всі ці новини, вже вертався додому, щоб поділитися ними з Джельсоміно, коли раптом почув, як добре знайомий йому тенор завів одну з тих пісень, які співають у його рідному селі і які завдали йому стільки прикрощів.

«Цього разу,– подумав Шкандибчик,– я ладний побитися об заклад на всі свої чотири лапи разом з новою, що Джельсоміно спить і бачить сон. Якщо я не поспішу, то поліція випередить мене неодмінно».

Перед будинком він побачив великий натовп слухачів. Ніхто не рухався з місця, не розмовляв. І навіть коли в сусідніх будинках посипалися шибки, ніхто не висовувався з вікон і не протестував. Здавалося, що цей чарівний спів заворожив усіх. Шкандибчик помітив у натовпі й двох молодих жандармів, обличчя яких теж сяяло від захвату. Жандармам, як вам відомо, було віддано наказ заарештувати Джельсоміно, проте жоден із цих двох вочевидь не мав такого наміру. На жаль, у цей час до будинку підійшов цілий загін жандармів. їхній начальник дубцем прокладав собі дорогу в натовпі: він, мабуть, недочував, і до співу Джельсоміно йому було байдуже. Шкандибчик вилетів сходами на піддашшя і блискавкою ввірвався у кімнату.

– Прокинься! Вставай! – кричав він, лоскочучи хвостом під носом у Джельсоміно. – Концерт закінчено! Внизу поліція!

Джельсоміно розплющив очі, щосили потер їх кулаком і запитав:

– Де я?

– Якщо ми негайно не втечемо звідси,.– промовив Шкандибчик,– я скажу тобі, де ти будеш,– у буцегарні.

– Невже я знову співав уві сні?

– Тікаймо швидше на дах!

– Це можеш ти, а я не звик лазити по черепиці.

– Триматимешся за мій хвіст.

– А куди ми підемо?

– Поки що чимдалі звідси. І кудись-таки ми прийдемо напевно.

Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно нічого не залишилося, як, заплющивши очі, аби не закрутилася голова, лізти слідом за ним.

На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, як оселедці в бочці, і Джельсоміно, підбадьорюваний Шкандибчиком, легко перестрибував з одного даху на інший. Щоправда, Шкандибчик залюбки скакав би через ширші прогалини між будинками – отоді можна було б повністю розпружинити своє тіло. Та раптом Джельсоміно однією ногою посковзнувся і на животі з'їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти.

– Пробачте мені, будь ласка! – вигукнув Джельсоміно, розтираючи забите коліно. – Я зовсім не мав наміру потрапити до вас у будинок таким несподіваним чином. 

– Не треба вибачатися,– ввічливо сказав дідок. – Я щасливий, що ви до мене завітали. Скажіть краще, чи не забилися? Сподіваюся, у вас усе ціле?

Цієї миті Шкандибчик перехнябився з даху і пронявчав:

– А мені до вас дозволите?

– О, ще один гість! – промовив дідок, зрадівши. – Заходьте, заходьте! Це велика втіха для мене.