Тітка Кукурудза, витираючи сльози, дивилася їм услід.

– Молодці! Молодці! – повторювала вона. А кошенята відповідали їй:

– Няв! Няв!

За цим незвичайним видовищем непомітно й пильно стежила одна особа. Це був синьйор Калімеро, власник будинку. Через свою скупість сам він тулився на піддашші, а весь будинок, до останнього куточка, здавав наймачам. Людиною він був препоганою і підлою, як усі донощики. Вже не раз синьйор Калімеро забороняв тітці Кукурудзі тримати в домі котів, але стара синьйора, ясна річ, і слухати його не хотіла.

– Я плачу за помешкання,– казала вона,– та ще й немало. Тому я маю повне право тримати кого хочу.

Більшу частину дня Калімеро не відходив од віконця своєї кімнати на піддашші, слідкуючи за тим, що поробляють інші. Отож він побачив того вечора кошенят, почув, як вони нявкали, і навіть те, як тітка Кукурудза голосно вихваляла їх, без кінця повторюючи: «Молодці! От молодці!»

– Ага, попалася,– промовив Калімеро, потираючи від радості руки.– То ця стара відьма стягає приблудних собак, щоб навчити їх нявкати! Ну, цього разу я поставлю її на місце. Негайно ж напишу міністрові.

Причинивши вікно, він узяв ручку, папір, чорнило і написав:

«Пане міністре!»

Відбуваються неймовірні речі, які ставлять під смертельну загрозу спокій громадян нашого міста. Синьйора тітка Кукурудза вчинила отак і отак і т. д. і т. п.».

Підпис: «Друг брехні».

Він уклав листа в конверт і побіг укинути його в поштову скриньку. Як на біду, саме тоді, коли Калімеро опускав листа, він побачив Ромолетту і Шкандибчика. Вони стояли перед стіною і збиралися скоїти таке, за що їм довелося б вислухати ще десять розділів із книжки тітки Кукурудзи.

Як ви вже знаєте, Шкандибчик часом відчував, що в нього якось дивно починала свербіти лапа, і тоді він ніяк не міг утриматися, аби не написати чогось на стіні. Отож саме цієї миті він задовольняв своє бажання, а Ромолетта дивилася на нього з заздрістю, бо крейди в кишені у неї більше не було. Ні Шкандибчик, ні дівчинка не помітили Калімеро.

Побачивши їх, донощик одразу відчув: щось негаразд. Він причаївся в темному під'їзді і зміг собі на втіху прочитати нове Шкандибчикове послання королеві Джакомоне. Ось воно:

«ДЕНЬ, КОЛИ КОТИ ЗАНЯВКАЮТЬ ХОЧ СТИХА, ДЖАКОМОНЕ ПРИНЕСЕ КІВШ ЛИХА».

Ще не встигли Ромолетта й Шкандибчик відійти від стіни, як Калімеро примчав додому і з радістю настрочив міністрові нового листа:

«Ваше превосходительство!

З величезною втіхою повідомляю вам, що автори образливих для нашого короля написів на стінах мешкають у квартирі синьйори Кукурудзи. Це, зокрема, її небога Ромолетта й один із собак, яких ця синьйора підбирає на вулицях, аби наперекір усім законам навчити їх нявкати. Певен, що дістану від вас обіцяну винагороду в сто тисяч фальшивих талерів. Що й засвідчую.

Калімеро Вексель».

Тим часом Шкандибчик ще дужче закульгав і з занепокоєнням помітив, що його права лапа покоротшала ще на кілька міліметрів.

– Треба винайти спосіб, як писати, не стираючи лапи,– сказав він, зітхаючи.

– Стривай, стривай! – вигукнула Ромолетта. – Ну й дерев'яна ж у мене голова, як це я зразу не згадала! Я знаю одного художника, який мешкає тут неподалік. У нього кімната на піддашші й ніколи не замикається, бо він голий, як бубон, і не боїться злодіїв. Ти можеш зайти до нього і позичити трохи фарби, а то й цілу коробку. Ходімо, я тобі покажу дорогу, а сама вернуся додому. Мені не хочеться, щоб тітка Кукурудза за мене хвилювалася.  

Того вечора художникові Бананіто не спалося. Скоцюрбившись на табуретці, він сидів один як палець у своїй кімнаті на піддашші, дивився на картини і сумно думав: «Усі вони нікому не потрібні. Моїм картинам чогось бракує. Якби у них було оте щось, вони стали б шедеврами. Але чого ж їм усе-таки бракує? От у чім річ».

У цю мить на його підвіконня стрибнув Шкандибчик. Він дістався сюди по дахах, вирішивши зайти до кімнати через вікно, щоб не турбувати марно господаря.

– О-о, та ми ще й досі не спимо, – тихо пронявчав кіт.– Ну що ж, зачекаємо тут. Я не хочу бути нечемним. Коли Бананіто засне, візьму в нього трішки фарби, він і не помітить. А тим часом кину оком на його картини.

Але те, що Шкандибчик побачив, примусило його вклякнути.

«Як на мене,– подумав він,– на картинах усе страх перебільшено. Коли б не це, вони б ще так собі. Ага, он воно що! Тут надто багато ніг. У коня їх, наприклад, аж чотирнадцять. Подумати тільки! А в мене лише три... А крім того, забагато носів. Он на тому чоловічому портреті аж три носи на обличчі. Не заздрю я тому синьйорові – якщо на нього нападе нежить, йому потрібні будуть відразу три носовички. Ага, художник надумав щось робити...»

Бананіто справді підвівся зі свого табурета.

– Здається, тут трішки бракує зеленого,– промовив він.

Бананіто взяв тюбик зеленої фарби, видушив його на палітру і заходився накладати зелені мазки на всі картини поспіль – на кінські ноги, на три носи, на очі якоїсь синьйори: їх у неї будо шестеро – по троє з кожного боку.

Упоравшись із цим, він одступив на кілька кроків і примружив очі, аби ліпше оцінити наслідки своєї роботи.

– Ні, ні,– пробурчав він, – мабуть, не в цьому річ. Картини нітрохи не стали кращі.

Шкандибчик зі свого спостережного пункту не міг чути цих слів, але він бачив, як Бананіто сумно похнюпив голову.

«Ручуся, він сам не вдоволений,– подумав Шкандибчик.– Не хотів би я бути на місці тієї синьйори з шістьма очима. Адже коли в неї стане падати зір, доведеться купувати окуляри з шістьма скельцями, а вони, певно, дуже дорого коштують».

Бананіто тим часом узяв тюбик з іншою фарбою, видушив його на палітру і знову заходився накладати мазки на всі картини, скакаючи по кімнаті, як коник-стрибунець.

– Так, саме жовта підійде,– бурчав він,– я певен, що тут бракує трохи жовтизни.

«Треба йому якось завадити,– міркував собі Шкандибчик,– а то в нього вийде справжня яєшня».

Але Бананіто вже кинув на підлогу свою палітру й пензлик, став люто топтати їх ногами і рвати на собі чуба.

«Якщо він не зупиниться,– подумав Шкандибчик,– то стане лисий, як король Джакомоне. Треба якось його угамувати. От би тільки він не образився на мене. Адже до порад котів ще ніхто ніколи не прислухався. Та й котячу мову не всі розуміють».

Бананіто несподівано сам пожалів свого чуба.

– Годі! – сказав він. – Візьму-но я на кухні ножа і поріжу всі ці картини на шматочки, та на такі тоненькі, як спагеті. Мабуть, не судилося мені стати художником.

За «кухню» Бананіто правив столик у кутку піддашшя, на якому стояли спиртівка, каструлька, сковорідка і лежали ніж та кілька виделок і ложок. Столик був присунутий до самісінького вікна, і Шкандибчикові довелося присісти за вазоном, щоб не потрапити художникові на очі. А втім, коли б він навіть і не сховався, Бананіто все одно не побачив би його, бо очі йому застилали великі, як ліщинові горішки, сльози.

«Що ж це він збирається робити? – міркував Шкандибчик. – Бере ложку. Ага, певне, схотів їсти... Ні, кладе ложку і бере виделку. А тепер кладе виделку і хапає ножа. Ой, аж страшно: що це він надумав?.. Чи не зібрався він когось зарізати? Скажімо, своїх критиків? Зрештою, він мав би радіти, що його картини такі бридкі. Адже коли їх візьмуть на виставку, люди не зможуть сказати правди,– всі доводитимуть, що це шедеври, і він заробить купу грошей».

Поки Шкандибчик отак собі розмірковував, Бананіто витяг із шухляди бруска і заходився гострити ножа.

– Я хочу, щоб він різав, як бритва. Нехай від моїх картин і сліду не зостанеться,– примовляв він.

«Мабуть, він вирішив таки когось убити,– думав Шкандибчик,– і хоче зробити це одним ударом. Стривай-но, а що, як він заподіє собі смерть? Це було б жахливим злочином. Треба негайно щось робити. Не можна втрачати ні секунди. Якщо колись гуси Рим урятували, то чому б кульгавенькому котикові не врятувати зневіреного художника?»