Едіт зробила жест одчаю. Вона хотіла щось сказати, але робітниця суворо казала далі. Це була вже не Едіт Мак-Лейстон, що її пальця боялися більш, ніж блискавки. Не горда напівбогиня, а слаба нікчемна дівчина. Без чеків і без паперів вона нагадувала рибу, викинену на землю.

— Доти не буде ладу в нас, доки не порозстрілюють отаких, як ваш батько, — сказала Кет.— І розстріляємо їх ми!

— Але...

— Ви хочете сказати, що вони дають нам роботу й допомагають голодним. Так! завтра чи позавтра мені доведеться продаватись на вулиці. Ви знаєте, чого звільнено робітників? Для того, щоб виробляти менше товару, щоб він став дорожчий! Розумієте ви це? Роблять менше товару, щоб він був дорожчий — ви це знаєте, але ви цього не розумієте. Ви зрозумієте, що це таке, коли вийдете на вулицю продаватись.

— Я хотіла допомогти голодним, — сказала Едіт тихо. —За що ви на мене накинулись?

— Так, ви хотіли допомогти голодним. Вам, бачите, все одно не зрозуміти, в чому діло... Ну сидіть! — Кет погладила Едіт по голові.— Зараз прийде Вудиха; ви її, до речі сказати, стережіться, вам од неї добра буде небагато, може, колись знайдемо роботу.

І Кет вийшла...

...Справи чимраз гіршали. Білизни не було, й Едіт уже не дивувалася на брудних робітничих дітей. Вона почала ходити шукати роботи. На неї дивилися, ніби вона впала з місяця. Не знає ніякого діла й хоче дістати роботи, коли навколо голодують досвідчені старі робітники.

Якийсь середній буржуа запропонував їй виховувати його дітей; та коли вона виходила, він її обняв. В неї аж захололо на серці. Вона почувала, що до вулиці їй уже недалеко.

Вибігши з ґанку, вона наштовхнулася на якусь фігуру. Це був Ріпс.

— Куди це ви? — сказав він ласкаво.

— Я… я йду додому! — сказала Едіт.

— Дозвольте вас проводити! — Ріпс, не чекаючи відповіди, просунув свою руку під її руку й пішов з нею поруч.

— Як ви себе почуваєте у міс Вуд?

— Дякую вам, дуже добре!

— Коли ж ви збираєтесь їхати до Нью-Йорку?

В Едіт зомліло серце.

— Я не збираюсь! — одказала вона.

— То ви хочете їхати все-таки в Росію!

— Так! — одповіла вона механічно.

— Так! ... — повторив Ріпс. Після цього він спинився, випустив руку Едіт і сказав:

— Слухайте, дорога моя! Я знаю все. Міс Вуд мені розповіла про те, яку телеграму ви дістали од містера Мак-Лейстона. Не морочте голови. Я вам пропоную вийти за мене заміж.

Едіт глянула на сліди хвороби на його обличчі. Кет розповідала їй, що кавалери, які зводять дівчат, обіцяють їм женитись з ними.

Вона іще раз подивилася на сліди жахливої хвороби й уявила їх собі на своїм тілі.

— Не турбуйтесь, д-р Ріпс, — сказала вона, — й дайте мені спокій. — Ріпс хотів щось сказати. — Не турбуйтесь, д-р Ріпс, і дайте мені спокій — я згоджуюсь! А тепер ідіть і сьогодні до мене не заходьте.

Попошукавши довгенький час по лікарнях та готелях Лондону, Гаррі пішов до розшукового бюра — бо в адресовому бюрі він не міг добитися діла й довелося, отже, йти до легавих.

Власне кажучи, Гаррі не дуже-то сподівався за якихось два шилінги знайти собаку, що допоміг би йому відшукати Марту Лорен, та в передній кімнаті бюра собака сам звернувся до нього і згодився за шилінг і два пенси...

Була субота. У корчмі було повно народу, матроси, портова шпана, обмаль робітників. Гаррі заходив туди, бо споді-вався зустріти когось з американців.

У двері увійшов атлетично збудований чоловік з диким виразом у маленьких чорних очах. Він підійшов до якогось столика; за ним сиділо душ четверо вже дуже під банкою. Він став коло столика, раптом балачка вщухла, четверо встали як по команді й пішли до іншого столу. Атлет сів за стіл, згріб недоїдки разом з тарілками на підлогу і стукнув кулаком.

Підбігла дівчина на високих підборах, нафарбована й набілена. Він щось буркнув. Вона постояла ще з секунду й підняла спідницю. Але той не звернув ніякісінької уваги на цей маневр і, стукнувши ще раз кулаком об стіл, зажадав пити.

Четверо, що спочатку з острахом і з ненавистю поглядали на атлета, узялися знову пити. Один з них накачався, здавалось, до останнього ступня можливого. Він говорив про німців, про французів, про армійські чоботи, про якийсь свій винахід. Електрична сітка ловити міни в океані. Він розмахував у повітрі руками й бив себе кулаком у груди.

— Лорди, міледі, джентельмени й вельмишановна шпана, зверніть увагу на... — ось тут сидить чоловік, що може перекинути догори ногами всю підводну політику ворожих держав!

Він почав, гикаючи й заправляючи свою промову нецензурними виразами, викладати докази важливости й потрібности свого винаходу, але раптом окивнув головою і змовк.

— Здається, легше спіймати його самого на пляшку віски, ніж міну в його сітку, — сказав Гаррі до сусідів.

Чоловік очуняв, підвів голову й диким пронизливим зором поглянув на Гаррі. Потім рот його розтулився в широку посмішку, й він, добувши з кишені якогось папірця, передав його Гаррі. Гаррі заховав папірця в кишеню і вийшов. «London-street, 31, Wood. Miss Martha Loran» ...Ось вона. Собака знайшов дичину. Зоставалося одне. Чи не було за цим ще чогось іншого? Гаррі призвик не дуже-то покладатися на детективів. Але треба було найти її будь-що-будь. Гаррі йшов швидко; він пересік сквер, завернув праворуч у вузеньку вуличку Вайтчепла. 71 - 69 - 67 - 65 - 53 - 51 - 49 - 37 - 35 - 33.

Другого дня після зустрічі з Ріпсом Едіт підвелася дуже рано. З її прохання Джим Ріпс мусів повезти її о восьмій годині вечора з цього будинку, де вона пережила стільки важких годин. Попередивши міс Вуд, що повернеться небавом, Едіт вийшла на вулицю. Її очі шукали трьох золотих куль над дверима. Кінець кінцем вона знайшла те, чого їй було треба.

Під трьома золотими кулями були двері. Там біднота могла заставляти своє лахміття й дістати півпенса, щоб купити хліба. Товстий, мов кнур, молодий чоловік з перснями на пальцях і підвісками у вухах звичним жестом узяв з рук Едіт персня й кинув його на дошку.

— Продаєте, заставляєте? — спитав він байдужим голосом.

— Скільки ви дасте? — спитала Едіт. — Це старовинна каблучка...

— Не варто розповідати, міс! Беремо на вагу. Можемо дати два шилінги. Заставляєте?

Едіт узяла перстень і вийшла. Перед дверима вона зупинилася. Вона не знала, що робити.

— Ви загубили свою хусточку, міс! — сказав хтось. Вона побачила чоловіка, що розмахував хусткою, немов офіціянт із ресторану серветкою.

Едіт прочитала в його очах щире співчуття. Вона спитала:

— Будьте ласкаві, скажіть, де я можу продати цей перстень?

— Перстень? — дивувався чоловік. — Дозвольте подивитися.

Він довго розглядав каблучку, переводячи очі з неї на Едіт та назад.

Якби Едіт не так хотілося їсти, вона, мабуть, яскраво відчувала б своє становище з останнім засобом до життя в руках, коли не рахувати дев'ятнадцятилітнього тіла, що, виплекане доларами, й зараз ще не стратило своєї вартости.

Але їй хотілося передусім їсти.

— Ходім! — приязно сказав нарешті чоловік. — Я допоможу вам у цій справі.

Вони пішли вздовж вулиці.

Це була крамничка, де продавалися всякі речі споживання,— але все було вкрито пилом; неначе тут ніхто й не торгував уже два тижні. В крамничці за прилавком стояла товста жінка.

— Міс хоче спродати персня! — сказав чоловік. Товста взяла каблучку й почала її роздивлятись. Чоловік підійшов до неї ближче й сказав щось, пошепки вказуючи на перстень.

«Знову дадуть два шилінги, — гірко подумала Едіт. — І цей такий, як і всі».

— Скільки ви хочете за каблучку? — спитала товста.

— Фунт! — одповіла Едіт із одчаєм.

— Я купую у вас її, — сказала товста. Едіт одержала гроші й вийшла. Вона прямувала додому. Недалеко від дверей міс Вуд вона помітила, що якийсь напідпитку чоловік її наздоганяє. Едіт прискорила кроки і збігла, захекана, сходами вгору.

Дочекавшись, поки вийшла міс Вуд, вона зібрала свої речі, сховала мізерний пакуночок під ліжко, щоб не було видко, й почала обмислювати план. Вона дивилася у вікно.