— Ввійдіть, — нервово закричала Камілла. — Що за жарти?

Двері зачинились. Камілла підвелася і почала ходити по кімнаті. Зненацька вона почула за спиною струмінь, гострий мов ніж струмінь продувного повітря. Знов хтось зробив у дверях шпарку! Камілла повернулась. У шпарку простромлений був бурий палець. Камілла притьмом кинулась до портьєри й стала, затамувавши подих, серце калаталось у грудях: вона ледве стримувалася, щоб не впасти. Звір увійшов у кімнату на чотирьох і повів носом. Одним стрибком він опинився біля портьєри і, схопивши її за край, роздер по вертикалі.

Камілла хотіла кричати, але маска зсунулась на обличчя й затулила їй рота. Огидний писок дивився на таку ж саму маску.

Звір загарчав і, підвівшися руба, вхопив Каміллу рукою за плече.

Розпучливим рухом вона здерла з обличчя маску, щоб закричати на ґвалт.

Але в тій самій хвилі друга рука схопила її за горло. Жінка впала долі, намагаючись докотитись до дверей. Пальці мавпині схопили її занадто низько й дозволяли їй дихати. Вони котилися жахливим шматком по підлозі. Щомить пальці забирали більше місця на горлі.

Почулися ступені в коридорі — розчинились двері, й уві-йшов старигань з Comise de Forges.

Побачивши сцену, він скажено заверещав і вистрибнув з кімнати. З його лисої голови зливою котився піт. Він верещав мов несамовитий. Позбігалися лакеї та публіка. Звір клацав зубами, і ніхто не наважувався підійти. Нарешті мавпі набридла ця історія. Вона повернулась до Камілли й одним змахом щелепів перервала їй горло.

Потім вона стала на жінку ногою й зробила рух до дверей. Люди розсипались, мов горобці. Старигань із Comise de Forges переодягався десь на другому поверсі в чисту одіж, що постачив йому Дювер'є. Кімнату з мавпою зачинено на ключ і послано до поліції.

Звір покинув Каміллу й возився з маскою. Злісними очима дивилася самичка на ненависну фізіономію, що одбирала в неї самчиків, пробувала пальцем очі-дірки, мацала ніс, рот, пробувала на зуб волосся.

Нарешті вона пошматувала її на клаптики й почала гризти, присмоктуючи.

Через півгодини її застрелив поліцейський комісар.

Ім'я Камілли більше не з'являлося на анонсах і плакатах кафе. Хтось попрохав за чималу суму продати йому її папери й деякі нецінні речі poste restante. Врешті ніхто не цікавився тим, хто це був. Дювер'є одіслав папери й речі poste restante і одержав гроші.

В Лондоні Дюваль пристроїв Едіт на текстильну. Це була та сама фабрика, звідки звільнено Кет. Едіт стояла на її місці коло веретена. Дюваль щез того ж таки дня. Через три дні фабрика приєдналася до страйку. Похід до сірко-квасового заводу зустріла поліція й розстріляла демонстрантів.

В Едіт стискувались кулаки, коли привезено мертвих і поранених товаришів.

Але вона не змогла вимовити ні слова.

Вона знала про це раніше — Мак-Лейстон розповідав їй, що проти цих дикунів немає інших засобів, і вона з ним тоді згоджувалась.

Вона згоджувалась із ним і тепер в одному. Інших засобів немає ні з того, ні з другого боку. Вона дістала собі револьвера.

Мак-Лейстон дуже ризикував би своїм здоров'ям тепер, коли б почав викладати їй свою філософію щодо поводження з робітниками.

Ставши коло варстату, вона знову зробилася людиною.

В ній прокинулася свавільна наважлива американка.

«...Доки не перестріляємо таких, як Мак-Лейстон, і подібних», — пригадувала вона слова Кет.

Дюваль не з'являвся.

АМЕРИКАНЕЦЬ НА УКРАЇНІ

Беркширський кнур. Ілюмінаторове око. Дірка в стінці. Триніжок з чайником. О. Ке-нан у Росії. Дикунські звичаї. Шматок мила на снідання. «Тше-Ка» в уяві доктора О. Кенана. О. Кенан поливає паркан. Черепахові супи. Спостерігання голодних людей. Що можна їсти з трупа? Козак у рівчаку. О. Ке-нан і щури. Препарат «Альбо».

Беркширський кнур не міг заспокоїтися. Він перекочував своє тіло, мов величезний наллятий гнилизною пухир, на ідеальних матрасах ліжка. Ліжко поволі покачувалося, то полегшуючи, то заважаючи йому знаходити вигідну позу.

Мак-Лейстон не міг заснути. Ілюмінатор, мов пугачеве зелене око, витріщився просто в його банькуваті вирячені очі. Але зелена зіниця не відбивала беркширського кнура. В ній малювались зовсім інші картини. Немов у кіно, в ній проскакували бланки акцій, газетні стовпці, що поступово показували щораз меншу ціну акцій хемічного тресту. З-за газетних стовпців визирала нахабно-спокійна фізіономія Моргана- fils'a (сина) й не давала Лейстонові ні секунди спокою.

Починаючи з першої ж газетної звістки, Мак-Лейстон засипав Трест наказами піддержувати акції на тій ціні, за яку їх продавалося в день, коли він від'їздив з Нью-Йорку. Він почував, він знав, що це не допоможе, коли в це діло встряв Морган. Але певности ще не було, що це саме він.

Біржові зайці, вірні прислужники міліярдерові, точний і могутній апарат Тресту, раптом застопорили. Нічого не можна було дізнатись, все захрясло в якійсь містичній імлі оборотного хаосу, в якому все життя живуть прості смертні, не знаючи, що буде з ними завтра. В цей хаос тепер угруз і Лейстон, що раніше так ясно все бачив, бо сам все творив.

Ця непевність, ця імла були ще страшніші від того, що падали акції, — кнур перекочувався з боку на бік, — вони доводили, що в цій справі бере участь Морганова фізіономія і вона дійсно раз по раз визирала з ілюмінатора.

Чого хоче Морган? Чи хоче він проковтнути Лейстона з його шкурою, гнилим шлунком і бездоганними пазурами живцем, чи він хоче його поставити просто в безпосередню залежність від себе. Лейстон уже звертався кабелем до Моргана. Морган поцікавився його здоров'ям, співчував, що йому не пощастило розшукати Едіт, і просив заспокоїтися щодо акцій — це, мовляв, ринкова кон'юнктура.

Так! усе почалося з того, що втекла Едіт. Після цього навалою пішли невдачі. Лейстон, що не вірив ні в Бога, ні в чорта, хоча і піддержував грішми попів різних угруповань, використовуючи їх яко рекламістів для Тресту, — Лейстон раптом опинився в становищі забобонного крамарчука, що, не продавши вранці вигідно «на почин», уже боїться за цілий день торгівлі.

Він з жахом почував, що робиться товаровим фетишистом, що не багато треба, щоб він увірував у кон'юнктуру ринку, що йому підносив Морган. Ця кон'юнктура здавалася якоюсь довгою бамбуковою соломиною, полінкуватою й гладкою, що йому простягав з ілюмінатора Морган. Але гладкі пальці Лейстонові сковзались по гладкій поверхні бамбуку, він не міг затриматись навіть на глобах, і соломина щезала, а Лейстон прокидався весь у липкому поті. На палубі зверху хтось ходив і заважав спати. Ще поверхом вище на сонці стояв матрос і набивав пахучим тютюнцем обсмалену люльку.

Звільнившись від переслідувачів, Гаррі зразу перестав бігти, засунув руки в кишені й почав іти, спроквола посвистуючи:

Був вечір. В темноті вузьких вулиць передмістя не видко було, що він в арештантській одежі. Гаррі перейшов порожній базарчик. На ріжку стояла дівчина. Коли Гаррі зрівнявся з нею, вона взяла його під руку й потягла з собою. Гаррі випростався й став просто перед нею. Перед ним була Кет.

— Ходім швидше, дурненький, — сказала вона. — За тобою знову якась мара бреде.

І вона вказала на протилежний тротуар. Гаррі пильно придивився — нічого не було видко.

Зненацька він схопився й, мов кіт, перестрибнув через брук. Од стіни одділилась темна постать і побігла тротуаром. Гаррі побіг слідом, коло ліхтаря він замалим не наздогнав шпика, але під ліхтарем стояв полісмен. Гаррі, не добігши до нього з десяток кроків, повернувся й пішов посвистуючи до Кет. Вони стояли мовчки з хвилину, ніхто не підходив.

— Я знаю, тут наймають нумери, — сказала Кет. — Ходім. Дай грошей.