М-р Лейстон посміхнувся, розірвав записку й почав думати. Тіло його розливалось по ліжку, але ліжко м'ягко уступило його вазі й приймало жирні хвилі Лейстонового тіла в свої береги.

Лейстон підрахував несподівані вигоди від операцій з АРА. Цей голод був для нього цілком несподіваним подарунком. АРА збирала гроші дуже добре й не насмілилась би брати крам в іншого, як у Лейстона.

Якщо так буде й далі, міркував благодійник голодних, то можна буде здійснити деякі невеличкі проекти.

«Благодійник голодних» — ах, так.

Сама Едіт дякувала йому за голодних. Перед обличчям м-ра Лейстона з'явилась величезна графа Головної Книги, й він заснув на восьмій цифрі зверху.

Величезний вантажний транспорт «Вікторія» ось уже три дні плив в рейсі Америка — Европа.

На борту було безлюдно й спокійно. Важкий ніс невтомно колов зелене багно хвиль, що пружавою масою розходилися обіруч корпуса корабля, одпливали далі й зникали в крайнебі.

Уже два дні суцільний круг неба без перерви держав корабель в синіх обценьках. Кождого вечора Марта Лорен виходила на палубу дихати свіжим повітрям.

Після дня в задушній каюті, хоч як ні комфортабельно її спорудив Ріпс, треба було набратися свіжого вітру.

До сього часу д-р Ріпс не утрудняв Марту Лорен своїми одвідинами. Тій це здавалося цілком природнім, але читачеві, що випадково ознайомився з деякими думками шановного доктора, це ледве чи здаватиметься природнім. Причина цього з'явища, як вияснено з рецепта, відданого в корабельну аптечку, та, що доктор хемії заслабував на шлунок, в такий спосіб, що почував себе абсолютно нездатним вести розмову з дамою на протязі години. Допіру сьогодні йому полегшало трохи, але він не приходив з візитом до Марти Лорен.

В описуваний вечір погода дуже змінилася, ясний спочатку захід засотався сивими хмарами, море надулося, стемніло й глухо гарчало.

Марта довго гуляла по палубі, заглиблена в свої думки...

Була вже темна ніч, коли вона опам'яталась від своєї задумливости.

Вона підійшла до дверей, що вели униз у каюту, двері не піддавалися; вона штовхнула дужче — вони були замкнені.

Вона постояла з хвилину й підійшла до дверей, що вели в машиновий відділ пароплаву.

Ці двері також були замкнені — це було ще зрозуміло —але чому ж ті?

Вона не знала, що й думати. Важке передчуття охопило все її тіло.

Вона зробила кілька кроків до борту. Власні її кроки дзвінко пролунали крізь рівномірне гудіння машини.

Вона оглянулась. На палубі нікого не було.

Нарешті вона сіла на купу тросів, що лежали коло поручнів, і схилила голову на поручні борту. Раптом вона схопилась мов ужалена: її щока прийшлась на чиїсь пальці, що здавлювали поручні. Інстинктивно вона почала подаватись до середини пароплаву. З сутіні виділилась якась постать. Марта скрикнула, й у тій же хвилі чиясь рука схопила її за лікоть.

Мартинові було 45 літ. Ніхто не знав, звідки він узявся. Деякі вважали, що він ірландець, ґрунтуючись на його акценті, але інколи ті, що його бачили частіше в коршмі, спостерігали, як він, схиливши голову на руки, вимовляв перед себе якісь зовсім незрозумілі слова з горловими звуками, якимсь свистом.

«Знову забалакав старий по-мавпячому», — зауважував хтось пошепки, бо вголос ніхто не насмілювався глузувати з нього. Всі знали його вже моряком, але за два місяці до відплиття «Вікторії» він зник з корчом і ніхто його не бачив. Ходили чутки, що він працює десь на фабриці, інші казали, що його посаджено у в'язницю. На руках його були смуги, що наливалися кров'ю, коли його охоплював гнів, так само як широкий шрам через усе обличчя.

За день до відплиття «Вікторії» він знову з'явився на очі. Його бачили в конторі, де наймалися матроси.

Мартина з охотою прийнято на транспорт старшим матросом. Його посвідки вказували, що він бував боцманом на тихоокеанських шкунах, знову деякі казали, що він бував капітаном корсара, посилаючись на дику птицю, витатуїровану серед двох круглих м'язів на грудях.

На кораблі його товариші помітили, що він очевидно чогось цікавився доктором хемії м-ром Джимом Ріпсом.

Дж. Ріпс наблизив своє обличчя до зляканої дівчини й прошепотів: «Не бійтесь — ви зо мною — я вас люблю».

Рука його не випускала її ліктя.

«Ідіть геть!» — сказала вона задихуючись і пробуючи визволити руку.

Але доктор схопив її ще за другу руку й сказав:

«Не пручайтесь, це річ абсолютно безнадійна. Тут нікого нема. Вислухайте мене спокійно. Вам все одно доведеться мене вислухати. Ну, не будьте ж дурною, заспокійтеся».

«Кажіть, ради Бога, й пустіть мене», — прошепотіла вона.

«Я не Дж. Piпс, — сказав той. — Та хто б я не був, а я вас люблю. Вам нема чого їхати шукати чоловіка, я маю долари, дуже багато доларів, скільки вам і не снилося».

«Що ж вам треба від мене?» — простогнала вона.

«Ви знаєте, чого мені од вас треба. Рішайте швидше, бо я не люблю, коли мене дратують. Ви почали дратувати мене з тої секунди, як прийшли до мене. Так чи інакше, але ви зробите те, чого я хочу від вас».

«Хто ви такий? — сказала вона, щоб виграти час. — Я не маю охоти зв'язуватися з каторжником».

Ріпс настоював, його слова ставали чимраз загрозливіші. Він охмелів і став гладити її рукою по грудях, по животу. Марта почала відчувати, що їй робиться млосно. Ще хвилина, й він робитиме з нею, що схоче.

Вона кинула йому в обличчя кілька грубих лайок, але він, немов не чувши їх, казав своє, й щораз сміливіші ставали його руки.

Раптом вона одкинула з обличчя серпанок і крикнула:

«Подивіться на мене!»

Перед Ріпсом була Едіт Лейстон.

На секунду звикле почуття рабської підлоти опанувало Ріпсом. Він випустив її руки. Вона кинулась бігти, але в тій же хвилі він знов спіймав її за руку.

«Це не міняє справи,— сказав він хрипко. — Я маю доручення від Лейстона заправляти транспортом. Вам ніхто не повірить».

«Пустіть! — зойкнула Едіт. — Ви поплатитесь за це».

Ріпс витяг з кишені якусь чорну річ.

«Мовчіть, коли не хочете опинитись за бортом. Я застрелю Марту Лорен, як кішку, й мене виправдає кожний суд, я маю долари. Ви це розумієте. Я плював на всі суди».

Й він перевів кнопку на бравнінгу.

«В останній раз питаюсь в вас — ви зробите те, що я від вас вимагаю?»

«Ні!» — скрикнула істерично Едіт. Ріпс підняв дуло револьвера.

В цій хвилі револьвер вилетів з його руки й дзвінко ляснув об двері. Над Ріпсом мов хмара стояла якась постать — минула сота частка секунди, й д-р хемії лежав долі, хряснули кістки.

«Не вбивайте!» — інстинктивно вигукнула дівчина й кинулася до двох чоловіків.

Напівмертва від страху і здивування, вона почула якесь ніби звіряче бурмотіння, якийсь горловий свист, наче на Ріпса напала гігантова мавпа.

Вона одсахнулась, але в цій хвилі два тіла докотились до неї й руки її торкнулась якась груба тканина.

«Людина», — промайнула в голові її гадка, й вона закричала знову:

«Не вбивайте, ради Бога!»

Але постать не збиралась вбивати Ріпса. Натомість вона щось вовтузилася коло його очей. На смерть перелякана дівчина думала, що доктора осліпляють. Вся тремтячи, як осиковий лист, вона глянула на руки невідомого чоловіка. Руки методично зав'язували очі докторові хемії Дж. Ріпсові.

Потім чоловік взяв доктора одною рукою під пахву, одімкнув двері й зник сходами машинового відділу.

Едіт хотіла бігти за ним, але він рукою наказав їй зоставатися.

Знесилена дівчина сіла на стос мотуззя. Через хвилину чоловік вернувся.

«Знаєте, що я вам скажу? — сказав він по-англійськи. — Стережіться отого д-ра та не виходьте краще з своєї каюти. Крім усього іншого він венерик, і ви ризикуєте спіймати хворобу».

Міліярдерова дочка хотіла образитися, але швидко втямила, що це тут буде не до речі.

«Ви знаєте, хто я? Я — Едіт Мак-Лейстон, — сказала вона. — Мак-Лейстон зуміє нагородити вас».