Явень вийшов на вулицю. Дощик не крапав більше; сонце гладило його обличчя старенькими, м'якими лапами.

Перейшовши дві вулиці, Явень подивився на руку. До установи ще було рано й він постановив прогулятись після снідання. Сьогодні він піде до т. К. — той мав дати йому останній підпис. Чого від нього хотів той дядько? — 3 підписом т. К. його одразу зарахують у кандидати.

— Чудний якийсь суб'єкт. Дурень? — вирішив Явень і... спинився.

Перед ним стояла повна, висока дама й дивилася йому просто в вічі. Павло Явень привітно посміхнувся.

Вона посміхнулась собі. Нафарбовані красиві губи одкрили низку чудових зубів. Явень перевів очі на гарненький лаковий черевичок.

«Не можу пригадати, де я вас бачив», — сказав він упевнено. — «Уявіть собі, я теж не можу пригадати», — посміхнулась дама.

«Ви в той бік?» — запитав Явень. Дама кивнула головою, Явень узяв її під руку. «Я живу тут недалечко», — сказала вона.

«По Пушкінській?»

«По Пушкінській. Уявить собі: зо мною трапилось нещастя».

«Що таке?» — весело запитав Явень. «У мене вмер чоловік— сказала вона сухо. — «Його треба ховати, а грошей нема».

«Оце тільки й нещастя?» — посміхнувся Явень. — «Я спробую вам допомогти грішми. Воно, правда, таке не що-дня трапляється».

Дама починала його цікавити. В неї єсть юмор. Це інтелігентна женщина — можливо, аристократка!

Явень притулив її руку ближче до себе.

Вони перейшли квартал.

«Ось тут», — сказала дама. Явень кинув блискавичний погляд на табличку — 67 і вони ввійшли в двір.

То була добре обставлена кімната. Правда, біля дверей стояв брудний стілець з примусом і лушпинням од картоплі. Явнів погляд упав на зачинені двохполовинні двері. «Сідайте», — сказала вона.

Явень добув цигарку, запалив і сів. Вона взяла в його цигарку, підійшла до дверей, закинула гачок і раптом, сівши коло Явня, обняла його шию й швидко поцілувала. Потім вона почала розстібувати блузку.

Явень не поспішаючи розстібував сандали.

«Слухайте, а де-ж ваш чоловік? Він нам не заважатиме?» — спитав він саркастично. Вона вказала на зачинені другі двері.

Явень приклав руку до її грудей.

Раптом щось зашаруділо в сусідній кімнаті. Явень зблід і одняв свою руку. «Киньте жарти — що там у тій кімнаті?» — сказав він і взяв в руку свої сандали. «Я вам сказала — там мій покійний чоловік», — одповіла вона глухо. Явень гарячковими рухами взувся; йому затрусились коліна.

Вона скинула спідницю, підійшла до дверей і розчинила їх. Двері приходилися просто проти канапи. Явень звівся на ноги й узяв портфеля. В манесенькій кімнатці стояло ліжко — на ньому щось лежало, накрите ковдрою.

— Нема револьвера? — подумав він і схопив женщину за руку.

«Ідіть, здійміть ковдру». (До виходу було два кроки). «Ти боїшся, ціпунчик!» — сказала вона насмішкувато; увійшла в кімнату і зірвала ковдру з ліжка. На ліжку лежав вусатий чорнявий чоловік.

Явневі перетяло дихання.

«Та йди-ж подивись»,— сказала вона. — «Ось». Вона підняла чоловікові ногу й пустила. Нога мляво гепнулася на матрац.

(Під ліжком нічого не було).

Явень швидко підійшов і доторкнувся до мерцевої руки. Вона була холодна. Явень глибоко зітхнув.

«Зачиніть ці двері», — сказав він і вийшов.

Вона вийшла слідом і зачинила двері. Явень добув з портфеля п'ять карбованців, поклав їх на стільця й пішов до дверей.

В цій хвилі в вихідні двері постукано.

Тепер злякалась дама. Жах перекривив їй обличчя.

«Ідіть мерщій сюди», — зашепотіла вона.

Явень узявся за гачок.

«Ідіть сюди», — з невимовним жахом пробелькотала женщина.

Хтось дужою рукою сіпнув двері, аж ляснув гачок.

Явень навшпиньки підбіг до женщини.

«Майте на оці, що в мене револьвер», — прошепотів він, увійшов у кімнату й зачинив двері. Стало темно мов у льоху — в кімнатці не було вікон.

Він чув (серце калаталось), як вона одчинила вихід і почала щось шепотіти. Щось торкнуло його в ногу. Явень одскочив на два кроки й засвітив запальничку. Чоловік лежав нерухомо. На краю ліжка сидів кіт і облизував голу ногу мерця. Серед шепоту Явень почув другий жіночий голос.

«Він умер», — сказала дама.— «Через те я й прохала вас прийти».

«Де він, пустіть!» — розтявся одчайний, пронизливий, знайомий Явневі голос. Щось завовтузилось у сусідній кімнаті, двері розлетілись, і друга женщина вдерлась у кімнатку.

Перед Явнем стояла його жінка, Люся Явень.

На «унтер ден Лінден» Василя Ганека штовхнула дівчина й прошелестіла сукнею повз нього.

Потім вона спинилась, повернулась до Василя й сказала:

«Вибачте, будь ласка».

І блиснула блакитними очима вбік Василя.

Ганек стояв здивований, не розуміючи, що робити.

Вона ніяк не скидалась на проститутку — до того-ж було вдень.

Це була висока, русява жінка з дитячим обличчям, з доброю наївною усмішкою на соковитих губах.

З-під коротенької спіднички виглядали стрункі, сильні ноги в жовтих панчішках і трішки великуватих черевичках.

Вона вже повернулась і пішла, а Ганек ще дивився їй услід.

Коли він уже наважився йти далі, вона збочила й зайшла в двері кафе. Тепер тільки Ганек утямив, що міг-би з нею забалакати.

— Це завжди так буває? — на одну секунду запізно. Та ще така хороша дівчина. Ганек поміркував ще трохи й пішов за нею. Це було блискуче кафе, не галасливе, а чемне й величне, як годиться для місця, де буржуа заходить удень випити айскафе чи айсшоколаде. (1)

Вона сиділа не коло вікна, а оддалік під стіною, розмальованою в міру пристойности, кубістичним визерунком.

Ганек сів коло вікна, взяв «Фоссіше Цайтунг» і став з-за газети розглядати дівчину. Вона посмоктувала каву крізь соломинку й не примітила Василя.

Він почав уперто дивитись на її плече, закликаючи подивитись на нього. Минула хвилина. Кельнер заступив Василеві дівчину; в цей самий момент вона глянула на нього й зараз-же одвернулась.

Ганекові здалось, що вона почервоніла.

Кельнер одійшов. Тепер Ганек одклав газету й почав обдивлятися визерунки на стіні. Довівши очі до дівчини, він глянув на неї й знову спіткав її погляд.

Знову, наче її спіймано на чомусь лихому, вона втопила погляд у свою шклянку. Ганек повагався трішки й знову взяв газету, але так, щоб вона могла його бачити. Він був не поганий собі хлопець — ставний галичанин з великими виразними рисами засмаглого обличчя.

Сірий повстяний бриль від Вертгайма, на який Ганек покладав деякі надії, був коштував йому чималеньку, як на його командировочне утримання, суму. Треба сказати, що Ганек був краще од свого берлінського бриля, але сам цього, не знав. О, в Київі, куди він повернеться за два тижні, цей брилик чимало приверне до нього сердець. В Київі скромний кооператор Василь Ганек випередить якогось непевного поета. Але тут він сам почував себе трохи непевно...

Дівчина допила каву й покликала кельнера.

Ганек знову одклав газету. Вона шукала дрібних у маленькому лаковому редикюлі. Василь ледве сидів — він вирішав. Чи підійти, чи ні. Під ногами в нього почало загорятися. Він схопив газету, знову кинув і кінець-кінцем почав дуже негарно двигтіти ногою — для чогось витяг носовичка, сховав його, поглянув на годинника й не побачив котра година, з кожною секундою чим-раз більше соромлячись своїх рухів.

Раптом він глянув на неї. Вона все ще сиділа, але на лиці її з'явився стурбований, переляканий вираз.

Вона висипала все з редикюля на стіл і шукала грошей. Кельнер стояв перед нею як мармурова статуя. Вона помітно навіть для Ганека почервоніла й похапцем длубалась серед коробочків і хусточок.

Ганека раптом пройняла рішучість; він враз охолов, наче вийшов на мороз. Він підійшов до її столу.

«Ви мені повернете гроші, дозвольте мені пособити вам!» — сказав він одним духом, стискуючи в руці бумажника.