Майк Йогансен

ОПОВІДАННЯ ПРО МАЙКЛА ПАРКЕРА

Сонце світило дуже добре. Воно світило так весело й яскраво, наче то воно, сонце, а не Конні Стефен, приїхало у Мільвокі й устроїлось на посаду в конторі заводу з цілком конкретною, свідомою метою — бути поближче до Рут.

Воно загравало золотими льоконами на стіні так недвозначно, що Конні упустив з рук провід і ізоляцію і відчув потребу негайно й солідно поміркувати.

Він цілком погоджувався з тим, що їхати з Нью-Йорку в Мільвокі на таку саму посаду було принаймні колосальною дурницею. Але про це було вже запізно думати. Конні Стефен обмірковував тепер куди важніші справи.

— Чи могли б, приміром, ви, — звернувся Конні до сифона з-під содової води, — чи могли б ви одружитися з дурненьким дівчам на прізвище Паркер? Навіть коли б її звали Рут?

Сифон, що в ньому вода сягала вже до руки, легенько засичав, коли Конні взяв його за загривок, і обмежився цією короткою відповіддю.

Але Конні іншої відповіді й не чекав. Ясно було, що на такий вчинок ніхто, окрім нього, Конні, не зміг би спромогтися. Конні взяв з полички пляшку й висисав недопитки. По цьому він шпурнув пляшку в куток.

На тім, одначе, філософські Коннієві вправи не припинилися. Зоставалось іще одне — найсерйозніше питання.

Конні підійшов до дверей і постукав. Замість відповіді перед Конні з’явився неголений, скуйовджений суб’єкт у нічній піжамі. Суб’єкт протирав собі очі. Упоравшися з цим ділом, суб’єкт ширше розтулив очі, й на обличчі його крізь намул лвадцятигодинного сну позначився намір щось сказати. Неначе в згоді із золотавим прядивом на стіні, над дверима срібною дротинкою задзеленчав дзвоник.

— Швидше одягайтесь, — засичав Конні й притьмом вилетів з кімнати на східницю. Як і слід було чекати, перед дверима стояла Рут у сірім кашкеті й дивилась на ґудзик на Конніевім піджаку.

— Я дуже рада, м-р Стефен, — сказала Рут, — що ви вже встали. Не знаю, чи заходити мені до вас, чи ні.

Думка Конні на цей предмет була цілком ясна й певна, але він добирав потрібну фразелогію. Рут увійшла, Конні поспішно прослідував за нею, позабувши причинити двері. Рут увійшла в кімнату, сіла коло вікна і зосередила всю увагу на панорамі заднього двору.

— Я думаю, що я все ж таки зайду, — сказала Рут, розглядаючи помпу для поливки вулиць,— я збираюсь послухати, як працюватиме ваша радіола. До речі, можна буде перевірити, чи дають ще нашу об’яву. Здається, я запізнилася з останнім внеском на три дні чи, може, на тиждень. Дад[1] сьогодні в дуже поганому настрої. Він сказав, між іншим, коли його люлька не найдеться й сьогодні, він одішле мене на фарму до дяді Чаленджера. Хоч ви й набридли мені остаточно, але все ж таки я мусіла влаштувати так, щоб люлька знайшлась. Справа в тому, що я не хочу розлучатися з мамою. Стан маминого здоров’я і досі незадовільний.

— Зараз ви почуєте, — сказав Конні й, подержавши в руці шнур, випустив його і почав шукати на підлозі ізоляцію. При цій нагоді він подивився на ноги Рут. Ізоляція лежала в двох футах од її ніг. Рут поспішно підібрала ноги під стілець.

— Мені здавалося б, — сказала Рут, — що ви могли б це зробити дещо раніше. Коли моя пам’ять мене не зраджує, ви повідомляли мене вчора, що ваша радіола установлена й працює.

Конні хотілось пояснити цій женщині, що такі справи, як установлення апарата, не робляться притьмом, без попередніх спроб, але це було б недоцільно. Говорити з нею про серйозні, наукові справи було абсолютно неможливо. Конні з такою ж ясністю почував свою інтелектуальну перевагу над цією женщиною, з якою він бачив, що цей соняшний зайчик не може любити його, корявого клерка з контори машинного заводу. Конні дуже боявся, що вона просто дурненька цяцька і ніколи не зрозуміє його духовних інтересів. Вона розмовляла мовою такою саме банальною і канцелярською, як її прізвище. Але найголовніше — це те, що вона до всього ще й уважала себе за встокрот розумнішу від нього, Константна Стефсна. Зараз він випробує. Сьогодні настав його день. Сьогодні Конні покаже, що інтелект — сила, не менша за красу!

Конні так розвеселився, що, з’єднавши проводи, підійшов до Рут і ухопив її за ручку в ароматній рукавичці.

— Що з вами, м-р Стефен! — гукнула Рут і схопилася із стільця. її блискучі очі дивились просто на Конні. Конні випустив її руку, одступив назад і стукнувсь головою об полицю.

— Ви не хочете дати мені послухати об’яву, — гнівно заявила Рут, — добре, я піду, тобто я вислухаю об’яву й піду.

Рут підійшла до радіоли й повернула кнопку. З рупору виліз гугнявий чоловічий голос.

...Шукає свою дружину, тридцяти літ, на ім’я Норма, на щоці родимий знак; Мунро О’Коннел пропонує сто долярів тому, хто знайде його собаку — данський дог чорний, під хвостом велика біла пляма; всесвітня фірма Кодак нагадує, що назва «кодак» належить виключно цій фірмі й зловжиття цією назвою переслідується по закону; Джеме Паркер, Люція Паркер і Рут Паркер, Мільвокі, Пітсбург-сквер, 12, одшукують свого сина й брата Майкла Пар...

Рипнули двері, й неголений суб’єкт увійшов у кімнату. Він легенько вклонився Рут, підійшов до вікна й сів на стільця, на якому вона сиділа дві хвилини тому.

Рут прикро повернула кнопку; гугнявий осікся, засичав і замовк; Конні подивився на неї: в її очах було сердите запитання.

— Цей верблюд, — пояснив Конні, — приїхав з Більшовизм: він не знає жадного слова по-англійському й навіть погано балакає по-руському. Він з якоїсь там їхньої республіки... екр... екреїніен вона зветься. Ви можете поводитись так, наче його тут немає у кімнаті. Він у мене ночував — шукає тут своїх земляків, чи що.

При слові «верблюд» Рут кинула гнівний погляд на Конні й перевела очі на суб’єкта. Суб’єкт стоїчно дивився у вікно.

— Ви зробили це умисне, — заявила Рут, — якби я знала, нізащо в світі я не зайшла б до вас.

Вона дістала з ридикюля люстерко.

— Я почула те, що мені було треба, і я йду. До речі, я згадала, що мені зовсім і не треба було вашої прекрасної радіоли. Раз, що я могла послухати об’яву в Бетті, а по-друге — я думаю, що я зовсім не запізнилась платити за об’яву, я певна навіть, що заплатила за три дні до строку. Прощайте, містер Стефен. — Рут повернулася йти.

— Люба Рут, — спромігся Конні сипло, — прошу вас усім, що вам дороге, усім на землі, вашим братом, якого ви шукаєте, зостаньтесь тільки на півгодини, благаю вас, зостаньтесь тільки на півгодини, я хочу, щоб ви побалакали з оцим... з цим чужоземцем. Ви зостаньтесь! Зостаньтесь, дуже гаряче прошу вас.

Очі Рут насмішкувато блиснули. Вона повернулась і сіла на краєць стільця.

Я слухаю, — сказала Рут, — але як же ви уявляєте собі мою розмову з цим, як ви сказали, «верблюдом», коли він ні слова не знає по-англійському. Я слухаю, що скаже цей неголений, неввічливий дикобраз.

Рут поклала ридикюль на стіл з радіолою, посунулась зручніше на стільці й приготувалась слухати.

— Бачите, Рут... міс Паркер... — сказав Конні, — він не знає ні слова по-англійському, це так, це правда, але я, я знаю трохи по-руському...

— Ви знаєте по-руському? Це новина! Де ж ви вивчились? Чи не в конторі Баррімора?

Конні стало значно легше на душі. Вона зостається. Якби вона знала, що вона остається для того, щоб побачити його тріюмф.

— Я трохи знаю по-руському, я вивчивсь по-руському в... однієї дівчини, — бухнув Конні нахабно. — Колемесалема-лейкум, — звернувся вій до суб’єкта.

— Лапа ту кен сиратата, — з готовістю одповів суб’єкт, повертаючись на стільці до Конні.

— Він каже, що з охотою розповість вам про Більшовизію, — пояснив Конні швидко. — Гайда Іван сані фюзеляж.

На обличчі Конні блищала сталева самовпевненість. Він безперечно дуже щасливо підібрав подібні слова. Суб’єкт одповів довгою промовою.