Ні, та дівчинка не благала і не проклинала. Сиділа тихцем, поклавши зв’язані руки на коліна, і тільки невідривно дивилась на високий берег. Що могла бачити там? Адже ж круча перед нею, земля, з якої кущиками випинається трава та гнізда пташині видно. А який тужливий у неї погляд. Та й очі має зелені-зелені, глянеш у них, і здається — лугом ідеш… Узяв Воротило за підборіддя кліщуватими пальцями, наче колодку на шию наклав:

— Гарна унотька… Добра роба буде… добра, — розкрив вдоволено рота, мало слина не капає.

Згадав це старий воїн і похилив голову. Ніколи не носив він у серці сумнівів чи жалощів. А тут защеміло в грудях, уперше відчув, що літа тиснуть на плечі. Важко зіперся на довгий спис…

Зблискували і дзвеніли об тверде дерево сокири, випалений стовбур на кожен удар озивався глухо, немовби стогнав. Ці звуки долітали до огнищан, але вони мовчали. Хто знає, чому, може, викричались і не мали голосу, а може, не залишилось у них більше болю, вичахли їхні душі, спустіли від страждань? Тільки потривожений кібець ширяв над дубом, широко розкривав дзьоба, але теж не подав голосу…

І упав дуб, аж-земля задвигтіла під ногами огнищан. Дружинники постояли над ним, позаглядали у випалений стовбур, а потім, змахуючи піт і чомусь озираючись на всі боки, подалися до віщунової печери. Йшли спроквола, з кожним кроком ступаючи повільніше, ніби ноги приростали до землі. Толочили траву, обминали вузьку стежинку, втоптану босими ногами старого віщуна.

Важко було йти дружинникам, вони з радістю повернули б назад, але Воротило штурхав мало не в спини, і мусили коритись, виконувати його волю. Ось кілька з них, низько пригнувшись, зникло в печері. Що там діялось, огнищани не знали. Але заніміли з жаху, коли повільно, похитуючись, з печери виткнулася спочатку велика голова, потім товстий тулуб з набряклим животом, короткі обрубки рук і нарешті куці ноги, на яких лежав довгий меч.

«Перун… Перун!..» — прошелестіло серед огнищан. Вони збилися докупи і підійшли до самого краю яру.

Дружинники винесли бога з печери на рівне місце, високо підняли на руках, і сонце вдарило в його скляні очі й налило таким світлом, що воно ніби затьмарило білий світ.

— Перуне, глянь на дітей своїх… Прийди на поміч… Порятуй нас! — крикнув хтось, і огнищани заволали. — Ми діти твої… Порятуй нас!.. — Дехто упав навколішки, простягнув руки.

І бог почув. Повернувся до огнищан, але грізним був його погляд, пропалив наскрізь їхні душі. Перун гнівався на них, і огнищани, настрахані й розпачливі, подалися назад, затулилися від цього погляду руками. Не мали сили його витримати. Страшна була їхня вина, чавила до землі. Не кинулись на оборону бога, дозволили чужим рукам торкнутися його тіла, зрушити з місця. Заступити б, кинутися б з мечами…

Молодші воїни, відчайдухи і сміливці, уже готові були до цього, уже тіснив їхні груди бойовий клич роду. Але старійшина Родь підняв руку:

— Не гарячкуйте… Порубають… Накладете життям марно…

І віддали огнищани свого бога.

І знову дивувався Росько, намагаючись зрозуміти, чому дядько Родь не дав воїнам кинутись на захист Перуна. Нема ж сили вищої, ніж бог. Заберуть його, і залишиться рід беззахисним. Загинуть тоді всі. Без бога не буде їм життя. Але ж чому тоді дядько Родь сказав: «Накладете життям… марно…» Виходить, що воно цінується вище, ніж гнів бога. То що ж воно таке, оте життя?

Тим часом дружинники поклали на плечі списи, поставили на них Перуна і понесли до річки. Не меркло світло в його очах і двома чистими струменями спадало на плечі носильників. Здригався і тремтів червоний меч на його колінах, і огнищанам здавалося, що ось зараз він схопить свою грізну зброю і заходиться карати тих, хто посмів увійти до його святилища, виволокти під сонце і кудись забирати…

Та нічого не сталося. Тільки позаду, спотикаючись і падаючи, плентався віщун. Одяг на ньому брудний, пошматований, сивий чуб розкуйовджений. Видно, що лише в нього одного вистачило сміливості заступитись за свого бога. Часто зупинявся, озирався на зрубаний дуб, на печеру і беззвучно розтуляв рота, мов той кібець у небі.

Так той хоч літати вміє, а цей і по землі ноги ледве волочить. І побачили огнищани, що він уже зовсім старий і немічний.

Та коли дружинники вийшли на берег і стали перепочивати біля узвозу, віщун, дрібно перебираючи худими ногами, підбіг до Перуна і схопив з його колін меч. З несподіваного силою розмахнувся ним, дружинники відсахнулися, хитнули плечима, і Перун упав із списів, важко перекидаючись, покотився з крутого берега. І щоразу, коли перевертався на спину, очі його пронизували небо спопеляючим світлом. Упав на пісок горілиць, короткі руки простяг угору, мовби хотів учепитись за хмару, що сунула з степів.

Червоним вихором зметнувся над головою віщуна меч і теж полетів у воду. Ледь не до середини річки кинув його, де й сила взялась. Гострим лезом увійшов у воду і зник… А віщун вже біг узвозом. Ось ступив на пісок, хвиля припала до ніг. На якусь мить завмер, руки здійняв над собою. Отак і пішов туди, де упав меч. Вода сягнула по коліна, далі по груди, залила обличчя, тільки руки стриміли над річкою. А він усе йшов і йшов, щез раптово. Тільки сиве волосся біло сколихнулось на воді, а може, то хвиля піною провела над тим місцем…

А над яром зчинився такий галас, що бувалі дружинники сполотніли, насували глибше шоломи, ніби хотіли затулити вуха. Це вже не був крик розпуки і відчаю, де ще можна знайти хоч крихту надії. Не було в ньому й погрози чи благання пощади. Це був крик загину. Це був вітер, який не ніс ні прохолоди, ні спеки, якого не можна ні відчути, ні побачити, який не сколихне листя на деревах і не роздмухав полум’я у вогнищі. Це був крик, в якому не було звуку, бо він умирав у грудях кожного огнищанина.

І все ж його почули. Дружинників ударив так, що їм захотілося сісти в лодії, пустити їх за течією й опинитися далі від цього місця. Змоту-зовані полоненики теж подали голос, розгойдували лодії, які аж черпали бортами воду, загрожуючи потопити одна одну. Воротило з своїми мечниками заходився втихомирювати бранців, лупцюючи реміняччям направо й наліво. Бачачи, що це не допомагає, зістрибнув на берег і побіг до Перуна.

— Поганський бог… У воду тебе… у воду!.. Я не поклонюсь більше тобі. Ти дерев’яний і любиш кров. — Шкірив зуби і штурхав ногою Перуна, намагаючись зіштовхнути в річку.

Ніхто не наважився зупинити посадника.

— Не смій… не смій бога ногами! Ти… ти що — забув свій рід і закони своїх предків? Не смій, а то заплатиш своїм життям за таку наругу! — Тисяцький з мечем ішов на Воротила і пропікав його гнівним поглядом.

Посадник невідривно дивився на його меч, рукою потягнувся до свого, уже і взявся за руків’я, але не витяг і почав повільно задкувати. Тисяцький наступав, перекладаючи меча з руки в руку, мовби виважуючи його.

Зупинився тільки тоді, коли загнав Воротила на лодію. Воротило, і розлючений і знавіснілий, дер горлянку на своїх мечників, щоб відчалювали.

Згодом лодії з огнищанським добром і полонениками розпустили вітрила і вітер поніс їх униз, до Києва. Ось вони проминули острівець, випливли на широке плесо. Росько витягнув шию, немов хотів розглядіти ту, яка везла його Літану. Потрапить вона до града, слугуватиме там княгині, ніколи не повернеться сюди, не побачить ні його, ні своїх родовичів… Хотів пожаліти, але в душі ніщо не ворухнулося. Та й навіщо? Може, їй там буде краще? Бо хто знає, що тепер з ними буде… Вони ж беззахисні, й злі духи можуть зробити з ними все, що завгодно.

І подалися огнищани, мов сліпці, тримаючись один за одного, далі від своєї весі, де дим уже не лоскотав ніздрі обіцянням вечері й тепла рідного вогнища, а приносив задушливий запах згарищ. Пішли огнищани в лісові нетрі.

Дружинники на чолі з тисяцьким заходилися ставити намети. Поспішали, наче побоювалися залишитись просто неба. Вони були досвідчені воїни і робили усе швидко й справно. Тільки часто під ноги їм потрапляли сухі калинові гілки. Колючки на них затверділи, і не один необачний дружинник лаявся, стираючи з руки крапельки крові.