Настала ніч, холодна й волога. З острахом чекали огнищани, що ось загрімкотить у небі й гнів богів упаде на них… Минула ніч. І день відкрився знову перед ними, ще просторіший і світліший, ніж учора. Але ніхто з них не вітав радісною усмішкою сонце. Хіба що птахи замерзлими голосами пробували співати. Та й вони літали низько над деревами, ніби теж побоюючись неба. Коли ж тіні стали довшими, ніж дерева, підвівся Брич.

— Дозвольте, сивобороді мужі, мені мовити…

Старійшина Родь довго дивився на нього, а тоді кивнув:

— Ти прибився до нашого роду в скрутний час… Ти добре тримаєш у руках меча… Ми всі це бачили. Ти ходив з нами за Перуном. Говори!

— Далеко звідси, якщо йти, тримаючись лівою рукою за сонце, коли воно сходить, і правою рукою, коли воно тьмяніє, лежить земля мого роду. І якщо пустити човен від вашого берега, то через багато днів його приб’є до весі, де колись горіло й вогнище у моїй хижі… Та давно погасло воно, тільки в серці моєму жевріє… Усе сниться мені, що повернуся, припаду грудьми до землі на тому місці, й воно спалахне. Довго я вже поневіряюсь по різних усюдах. Полонили мене кочові люди, водили за собою по степах… Продали мене у Корсунську землю, там камінь ламав, прикутий за ноги довгим ланцюгом. Гірше звіра жив… Не посипав я там хліб сіллю, бо був він і так солоним від мого поту та сліз, Уже й людську мову став забувати… І забув би, та сточила іржа залізо, і я розірвав пута. Темної ночі пробрався на корабель, і він завіз мене аж у Греччину… Там теж робом мене зробили, тільки біля коней, бо я ж у степах народився. Згинув би в тому гною, лише б, може, коні по мені заіржали, але почув похваляння свого господаря, що купив у руських купців ледь не задарма хутра, і вирішив добитись до своїх родовичів…

Знайшов їх, на свою голову та печаль… Зголосився один з купців викупити мене. А за це я в нього мусив робом стати. А що мені робити? Краще вдома бути в неволі, ніж на чужині. Та я тоді так думав. Бо неволя гірка скрізь. Ні, дома вона набагато гіркіша. Зрозумів це, коли минали на лодіях мою весь… Як повіяв звідти вітер рідними запахами, то я думав, що душа випорсне з тіла і побіжить туди, де в небо дими струмують. Благав купця причалити, щоб хоч ступити на рідний берег, гукнути до роду свого.

А той купець сидить на ведмежій шкурі та й глузує: — Ти ж, — каже, — просився хоч одним оком глянути на рідну сторону. То й дивись, хіба тобі цього замало. Та й навіщо вона тобі? Я уже й забув, де моя сторона. Куди повезу товар, де гарно торгується, там і добре мені.

Так казав той купець, якого усі звали Крутієм. З вовком не зрівняєш його, бо звір рве слабшого тоді, коли зголодніє. А цей людину мучить заради втіхи. Зненавидів я його люто. Може, ця ненависть і тримала мене на білому світі. Крутій бачив це і боявся мене. Тому й продав вашому Воротилу. А цей виявився теж не кращий. Отак я опинився серед вашого роду…

І вже забули огнищани, що вони вигнанці, що сидять голодні й обдерті на побитій блискавицями й громами землі. Вже подаленіли згарища їхньої весі, мовби усе сталося не вчора, а давно. І сталося не з ними, вірніше, не тільки з ними, а з багатьма людьми, які живуть на цій великій і могутній річці. Що уявлялося їм? Може, дивувалися незміряності світу? Наче вітер носить птаха у безмежному небі, так і людина шукає свою долю в різних далеких і близьких краях… А може, їх вжахнула людська жорстокість, невситимість і загребущість? Виходить, не тільки в них сидів Воротило і світив завидющими очима на їхнє добро, а й по інших землях никають Крутії. Видивляються, де щось погано лежить, щоб прихопити та на воза кинути. Такий і людину, як пса, до колеса припне. І дивитиметься, як мотузок навкруг шиї у неї затягується.

Ні, страшний той світ, не хочуть пускатися в нього огнищани. А куди податися, де знайти і собі закуток у ньому? Не вніс заспокоєння своєю оповідкою Брич у душі огнищан, не роздмухав іскорку надії. Підвівся дід Копій, який у давні часи був найсміливішим і найвлучнішим мисливцем огнищанського роду. Боги зігнули його колись могутнє тіло, відібрали силу і спритність, але залишили очі. Ось і зараз вони пронизували прибульця вивчаюче й недовірливо. Інший не витримав би такого погляду, одвів би очі, а Брич, навпаки, випростався ще й чорний чуб відкинув із чола, ось я, весь тут перед вами, і думки мої чисті…

— Що хоче від нас цей чоловік, який назвався Бричем? Навіщо розповів про далекі землі, де ллється кров і стогнуть роби, де люди полюють один на одного, щоб змусити тяжко працювати? Я проник в його думки… — Дід Копій умовк, а тоді тицьнув костуром у бік Брича. — Він хоче завести наш рід у ті чужинські землі, де на нас чекає погибель чи полон… А куди нам іти звідси? Тут знайомі нам кожен ярок, кожна травинка… Тут наші очі вперше глянули на сонце, руки взяли зброю і запалили вогнище в хижі… Куди йти, діти мої? Така моя рада.

І вже погрозливі погляди схрестилися на обличчі прибульця. Де його рід, чому він не пішов до нього, а прибився до них? Уже підступними й ворожими видавались не лише його слова, а й увесь вигляд, незвична смаглявість і вузькі очі… Варто старійшині кивнути, і спис вразив би його на смерть.

Бричеві знітитися б, відступити з кола, а він тільки чубом стріпнув та очима якось сумно повів.

— Правду мовить цей мудрий огнищанин. Хочу повести в землі, де живе мій рід. Тільки думки мої чисті, бо люди живуть там не чужі вам. Говорять такою ж мовою, вірять теж у тих богів, що й ви… Орють і жнивують, полюють всякого звіра, як і ви. Приймуть вони вас, не стануть проти вас з мечем. Бо землі там безмір…

Так відповів прибулець, і його мова була до вподоби огнищанам. Навіть старійшина Родь роздумливо і вдоволено крутив довгого вуса. Роська ж заполонила тепла хвиля радості, вертів головою навсібіч і все намагався потрапити на очі Бричеві. Ледве стримувався, щоб не гукнути, що він ладен іти з ним у ті далекі степи.

— Землі там безмір… — повторив Брич.

— Гірка та земля… — сухими губами прошелестів дід Копій і підпер голову костуром.

— Гірка, — погодився прибулець. — Зате солодка там воля… Були б мечі гострі та стояти за неї усім разом, то нікому не відібрати б її, ні княжим посадникам, ні печенігам… — Брич підвів голову, глянув на небо. Росько ніколи не бачив його таким, наче світло круг нього віялося і ось-ось підніме. — Ніхто не відбере… Бо хто може перепинити вітер чи прихилити небо? Тож і питаю я вас, чи йдете зі мною по волю?

— Йдемо, — відповіли огнищани.

І тільки сивобородий Копій не підняв голови. Плечі його здригалися, а губи щось шепотіли. Росько прислухався.

— Простіть, діти мої, за те, що хотів затримати вас… простіть… Ідіть шукати собі волі.. Оріть і засівайте землю, мечами заступайте, і стане вона для вас рідною… А я залишусь, стерегтиму духи наших предків і сам ляжу в цю землю…

Росько нахилився до нього:

— Діду, діду, ходімте з нами. Посадимо вас на воза… Я охоронятиму. А на тих землях хижу вам поставимо, житимете собі…

Похитав головою старий Копій:

— Ні, у важку й небезпечну дорогу вирушають огнищани. В ній потрібні дужі руки й прудкі ноги. Я буду тягарем для вас… Відслужив я уже своєму родові, і душа моя спокійна… — схопив Роська за сорочку, притягнув ближче, рука в нього ще була міцна. — Тепер ти служи родові, життя не шкодуй, віру в своїх богів не втрачай. І пам’ятай, що червоний меч Перуна лежить біля берега, де ти народився… Пам’ятатимеш?

— Пам’ятатиму… І служитиму родові,— так само тихо відповів Росько, відчувши в душі таку віру й силу, що міг вирушити в найдальшу дорогу. А ще відчув, що оце обіцяння ніби невидимою ниткою зв’язало їх…

Наступного ранку повів Брич огнищан на землі свого роду. Йшли з надією, хоч і була вона, мов цвіт дерева. Облетить він, а що вродить потім — невідомо, може, приморозить зоряної ночі чи град поб’є…

Вночі пробралися на згарища своїх хиж, позбирали сякий-такий скарб, а худоба їх самих знайшла, по слідах та запахах набрела на їхнє лісове стійбище. Усі сприйняли це як добру прикмету, і тепер уже твердо намірилися йти з Бричем. Упевненіше почуватимуться в дорозі, заберуть воли, корівок попасом поженуть, а на нових землях буде що запрягати, щоб першу борозну прокласти…