Злі духи відразу одступали, ховалися, бо вогонь обпікав їм руки. Росько, підібравши ноги, присувався до нього близько-близько, дивився невідривно, благаючи доброго духа не засинати, бо йому так лячно й самотньо. І з тремтливого пломеня вогню йому всміхнулися ледь видимі добрі очі…

Серце Роськове забилося дужче, а вуста здивовано розкрилися і тихий радісний скрик зірвався з них… Ті очі були такі знайомі, такі рідні, що він не стримався й покликав:

— Мамо, мамо… ідіть сюди, до мене!.. Це я, Росько… Виходьте з того вогню… там же вам пече… А мені так холодно без… — Він не закінчив, бо двері легко розчинилися, і вологий вітер наповнив хижку.

Вогонь пригас, немов хтось накрив його великою долонею. Разом з вогнем зникли і очі.

— Мамо… — хотів покликати Росько, але крик завмер у грудях, бо на порозі нечутно з’явилася висока біла постать. За спиною у неї спалахували блискавиці і з шипінням згасали в струменях води.

«Він шукає жертву богам!..» — Росько з жахом дивився на віщуна. Йому хотілося кричати, благати про помилування, але не міг ворухнути язиком, не знаходив слів, наче позабував їх. Не відриваючи од віщуна погляду, позадкував, аж поки не притиснувся до лави біля віконця. Охопив руками ніжку, заторгав, сам не знав навіщо, може, гадав, що дерево оживе і оборонить його.

У хижі знов потемніло, вогонь зовсім заплющив очі, і тому біла постать виднілася особливо виразно й чітко. Ось вона хитнулась і рушила до Роська. Віщун ішов легко, невагомо, немовби не ступав, а тільки торкався ногами долівки. Хлопець хотів відсунутися ще далі, але намацав рукою стіну, щілину між колодами, затопкану мохом. Пальцями, якими ще тільки й міг ворушити, висмикнув жмут, із шпарини з зловісним посвистом вихопився вітер, подзьобав лице дрібними краплями дощу. І в ту ж мить відчув на своїй голові руку. Сахнувся, хотів скинути, але його зупинив голос;

— Це ти кликав матір? Я почув тебе, бо твій голос був наповнений болем і розпачем… Підведись, не бійся мене! Іди за мною!.. — Слова звучали тихо й лагідно, мов дзюркотів струмок у літню спеку. Росько відштовхнувся од стіни хижі, легко звівся і, обережно ступаючи, пішов за віщуном.

Той підвів його до вогнища, в якому теплів тільки попіл, змахнув над ним широкими рукавами, щось кинув туди, і полум’я з тріскотнявою, загорнуте у зелений дим, шугонуло вгору. Різкий запах густо вдарив у обличчя, але Росько навіть не відхилився, не заплющив очі.

Від його скутості й страху не залишилося і знаку. Інше почуття заволоділо ним, охопило так владно, що приглушило грізний гук буревію за стінами, моторошність від появи віщуна. Він був здивований і вражений. І здивування це було викликане не тим, що віщун оживив помахом руки вогонь. Зовсім ні, до цього Росько був підготований, бо ніколи не сумнівався у всесиллі того, хто знається з богами. І не на вогонь дивився, а його увагу привернув одяг віщуна. Росько міг поклястися усіма богами, що надворі шмагає землю крутий вітер, а трави й дерева полоще дощ, ось іще його обличчя холодять краплини, що впали крізь шпарину в стіні, а сорочка на віщунові зовсім суха. Це було так неправдоподібно, навіть неймовірно, що Росько не стримався й легенько доторкнувся до неї.

Сорочка справді була суха й тепла, немов віщун довго стояв і вигрівався біля вогнища. І хоч як непомітно Росько намагався перевірити це, віщун помітив його рух і трохи відхилився, пересмикнув плечима. Хлопцеві здалося, що він посміхнувся. Але якщо це була й справді посмішка, то вона не дуже пом’якшила його різкі, загострені риси обличчя. Майже не розтуляючи губи, він промовив:

— Боги захищають моє тіло од вогню й води, бо я шукаю їм жертву…

Дивно, але ці страшні слова, які підтверджували Роськові здогади, зовсім не злякали його. Навіть насмілився кивнути головою на знак згоди, аякже, мовляв, боги полюбляють жертви і хтось мусить їх шукати. Якщо ж жертви не буде, то Перун розгнівається на їхній рід…

Віщун нахилився і вп’явся у його очі пронизливим поглядом:

— Ти пам’ятаєш знак богів? Ти мусиш теж шукати їм жертву, — він шепотів, а Роськові здавалося, що слова лунають громом. Дивився невідривно на віщуна, не мав сили одвести погляду. — Ти принесеш богам жертву… Вони вказали мені на тебе… Пішли хутчій, хутчій!..

Він схопив Роська за руку і майже силоміць виволік з хижі. Повів кудись у ніч, крізь блискавиці й громи. Від кожного спалаху й удару хлопець здригався усім тілом, але покірливо ступав за віщуном. У того в руках звідкись з’явилися лук і стріла. Росько відзначив це зовсім байдуже, його уже ніщо не дивувало.

Важко було зрозуміти, як вдається віщунові вибирати шлях у збуренні вітру, води, клубків чорної пітьми… Якісь слова, нерозбірливі й уривчасті, долітали до Роська. Не міг визначити, звідки вони долітають, хто їх народжує, чи губи віщуна, чи, може, земля й усе, що на ній у цю мить б’ється і вирує. То дерево розчахнеться, біло, оголено зблисне у темряві, німий зойк вчується хлопцеві, зіщулиться він у чеканні удару. Або вода підмиє крутий схил, і поповзе він кудись вниз, у невидиме провалля, яке, може, й утворилося цієї ночі…

І утихомирити, умилостивити гнів богів під силу тільки віщунові. А ще й Роську… Недарма ж віщун прийшов до нього в таку грізну пору, взяв із собою шукати жертву… І хлопець глянув на себе мовби збоку, здалося, ніби хтось сторонній, безтілесний стежить за ним. Це відчуття було дивним, але страху не ночував. Здогадувався, що це боги дивляться на нього і подають добрий знак, заохочують до пошуків… І це надало йому впевненості, вселило в серце мужність і поривання.

Росько наздогнав віщуна, який увійшов у ліс. Але це тільки так видалося йому, бо віщун занурився у темну хвилюючу воду, яка не текла вниз, не розплескувалась навсібіч, а вирувала на одному місці, вбираючи в себе дощові струмені. Якби не білий одяг, то Росько загубив би віщуна серед дерев і гущавини. Наздогнав його, йшов близько, майже наступаючи йому на п’яти. Віщун кілька разів глянув на нього підбадьорююче. Та уже наступної миті погляд його наливався такою гостротою, що, здавалося, пронизував наскрізь дерева. Росько переймався цією затятістю, відчував, як усе тіло наповнюється невситимою жадобою швидше, швидше знайти жертву. І якщо в його малій душі підсвідомо ще жевріли крихти жалю до живої істоти, смерть якої була на вістрі віщунової стріли, то тепер вони розвіялись.

Грізно й застережливо гудів ліс, повнився низьким та густим посвистом. Він наливався у вуха, відгороджував од світу, застеляв шлях колючками. Інколи вітер налітав з такою силою, що вони зупинялися, віщун обертався до Роська, біла борода кошлатилась, обліплювала лице, тільки палахкотіли вогники очей. Змахуючи луком, він гукав:

— Це злі духи нас не пускають!.. Вони бояться нашої жертви. Хутчій, хутчій, Росько-о-о!

Його голос підбадьорював хлопця, він плечем підтримував худе тіло віщуна, чуючи над вухом його хрипке дихання. Отак відпочиваючи, тримаючись один за одного, вони добралися до Оленячої галявини. Тут були звірі, багато звірів. Їхні ніздрі відразу це визначили…

Перун недарма вивів їх сюди. Він хотів жертву з цієї галявини. Ось його могутня рука метнула стрілу, яка спалила темряву, і вони побачили сарну.

Віщун і Росько впали в траву, не відводячи погляду від того місця, де стояла тварина. Блискавиця згасла, і вони мусили б повзти до неї, повзти й відшукувати місце на її тілі, щоб вразити. А вони застигли на місці. Ні, не страх зупинив їх, і не жаль скупав їхні рухи. Що ж могло стримати їх у жаданні здобути грізному богові жертву? Може, котрийсь із них помітив підступний зблиск ворожого меча? Це б їх менше здивувало, ніж те, що вони побачили. Сарна паслася. Вона не звертала ніякої уваги ні на громовиння, від якого тремтіла під нею земля, ні на сліпучі сяйва, що палили листя на деревах. Ні на воду, якій не було зупину ні в небі, ні на землі.

Кожна жива істота шукає захисту від грому та блискавиць, прагне стати непомітною для богів, щоб уникнути їхнього гніву, не потрапити під удар їхніх стріл. Але ж ось, перед їхніми очима, серед грімотливої ночі пасеться сарна… Це — дивина, розгадка якої була не під силу сивобородому віщунові. Це внесло розлад і непевність у звичайний плин його думок та вчинків. Не вперше, виконуючи волю богів, бродив нетрями у пошуках жертви. Ох, скільки довелося йому виходити, скільки натерпітись у холод та задуху… Ніхто не знає, як болять у негоду старі кістки, ніхто, навіть Перун. Бо й стогін приглушений не проб’ється з вуст. Хіба що подумки поскаржиться сам собі, щоб і бог не почув. Нікому поскаржитись, уже давно серце вигупує в грудях рівно, спокійно. Ніхто не змусить битися швидше… Ніщо, навіть спогади про білоголове хлопча… Воно бігло назустріч, тулилося до грудей і тепло дихало йому в шию… Ні, не було того, димом пожеж і далеких літ заткалося. То було не з ним, він — божа людина, він служить вищим силам, і нема в його серці місця жалю й сльозам, нема місця спогадам…