Але невідомі нічим не виказали себе. Тоді хлопець, виважуючи кожен крок, повернувся до верби. Тут його не так просто помітити. Та й заскочити несподівано тож важко. Потім розміркував, що їх не може бути багато, адже довбанка зовсім утла, така витримає не більше двох-трьох дорослих чоловіків. А що це воїни, був певен. Бо хто наважиться серед ночі, отак покрадьки, причалювати на березі? Лише з лихим умислом отак ховаються, вилежуються у травах, на когось чигаючи. Але на кого?

Росько ще за дня роздивився добряче, ніде не було й знаку людського житла. Вороння тоді б звило гнізда не на цих прибережних вербах, а біля людських осель. Ось тільки ще раніше видалось йому, що стежина до верб протоптана. Ще тоді зринула підозра, але ж сам себе заспокоїв, що це звірина на водопій ходить. Тепер і має, потрапив у засідку. Бо кого ще тут можуть вистежувати, крім нього?

Це той купець запопався його зі світу зжити. Мабуть, спохватився, що залишив у лісі живого. То й послав оце своїх здирників, щоб спіймали і… Не встиг і додумати, бо дві постаті безшелесно з’явилися майже поруч, і він від здивування й несподіванки втупився у них широко розкритими очима. Тіні зупинилися і теж ніби дивилися на нього. Одна з них намірилась іти до верби, Росько уже й палицею замірився: «Уперіщу, а там гайну щодуху. Поки оговтаються… далеко буду».

Та друга тінь нетерпляче махнула рукою, і невідомі розтанули в темряві.

Росько перевів дух. Страх відпустив його, але почувався таким кволим, що, тримаючись руками за дерево, зсунувся донизу. «Зовсім я знесилився… Далеко б не втік. Треба передихнути і далі від цього місця…» Та влежати спокійно не давала думка про невідомих. Хто вони? Чого нишпорять тихцем серед ночі, на кого полюють? А якщо це ординські вивідувачі? Авжеж, це вони, більше нікому никати в цих краях.

Страх підганяв хутчіше тікати від небезпеки, але цікавість дізнатись про невідомих стримувала, нагострювала слух, немов підштовхувала: «Не барися, вистеж їх, дізнайся про їхні умисли, підслухай». Може, він і не наважився б податися за невідомими, бо де там їх вишукувати в темряві, мабуть, уже далеко встигли відійти, якби з того боку не долинув плескіт, притишений скрик і потім роздратований голос. «Котрийсь упав!.. Збочив із стежини і в озерце, — здогадався Росько. — А його супутник знову накинувся з докорами».

Це його розвеселило, він зовсім заспокоївся і, вже не вагаючись, подався назирці за невідомими. Ні, він не йшов за ними, а мов перелітав з місця на місце, від куща до куща, в той же час відчуваючи під ногами кожну купину, гілочку й травину.

Входила в нього легка й нещадна сила, яка робила тіло слухняним і спритним, виганяла з душі страх та сумніви. Знав, що тепер уже не відступиться, пильнуватиме за тими, що пробивалися попереду.

А ті й зовсім не остерігались, збивали з кущів росу, і звідти, перелякано скрикуючи, випурхували сонні птахи. «Ху-у-р-р-р… ху-у-р-р-р!..» — линуло над Роськом, і темні грудки знову падали в трави. Птахи спросоння в нічній пітьмі не знали, куди летіти, і шукали порятунку на землі.

Біля місяця притулилася хмаринка. Вона то обгортала його, і тоді враз усе навкруг поглинала темінь, то розповзалася, немов набухаючи його світлом, і донизу котилася тремтлива хвиля.

На узліссі невідомі на якусь хвильку загаялися, ніби остерігаючись заглибитись у непроникливу стіну дерев. Потім узяли трохи праворуч і ярком рушили далі в ліс. Росько перечекав якийсь час, залігши під дикою грушею, згодом подався за ними.

Здалеку ліс видавався темним і неприступним, а насправді дерева росли купами, тісно переплітаючись віттям і тулячись стовбурами. Вони бовваніли на галявинах, затаєно, мов таємничі городища. Здавалося, що якась невідома і нещадна сила виганяє з них людей на ніч. Вони гасять свої вогнища, забирають худобу, свій скарб і йдуть кудись у безпечну місцину. А городища остигають, вітер вивіює з них дух житла. А вранці, коли сонце розгорне ніч і висвітлить кожну травинку, знову гамірно стане біля цих городищ, рипітимуть вози, мукатимуть корови, гратимуться діти…

Росько так замріявся, що мало не наткнувся на тих, кого вистежував. Вони сиділи навпочіпки на галявині, щось розплутуючи. Довго вовтузились на одному місці, аж у молодого огнищанина затерпли ноги, бо присів раптово і тепер лежав під деревом якось боком, незручно, аж забивало дихання. Але влягтися зручніше навіть не намагався, бо увага його була прикута до невідомих, до того, що діялося на галявині.

«Що вони лаштують, то розплутують, то зв’язують? І все навпомацки, переступають, високо піднімаючи ноги, наче чаплі. Смішно, особливо отой менший…» — Росько не змигне, кожен рух невідомих стереже. Та видно зовсім кепсько, бо ось так навпочіпки відсуваються вони далі і далі, аж до купи дерев. Ось-ось сховаються під нею. «Хіба що поповзти за ними? Помітять… І де той місяць… Чого та хмаринка до нього причепилася?» — Росько дивиться вгору, набирає в груди повітря, ніби наміряється дмухнути на ту хмаринку. «Швидше, швидше, місяцю, скидай з себе її!..» — підганяв, аж нетерпляче кулаком по стовбурові погупував.

Може, й допомогло, бо хмаринка сповзла з місяця і стало світліше. Росько глянув на галявину і не стримався — ойкнув. Отой менший виявився зовсім не грізним воїном, як гадав молодий огнищанин, а… тендітним дівчам. До того ж іще й лякливим та безпомічним, бо це ж він весь час спотикався заточувався і озирався навсібіч, накликаючи на себе гнів свого супутника. То був міцний хлопець, може, на одне-друге літо старший за Роська. Саме він, хоч, здається, був поглинутий своєю справою, почув Роськів вигук. Враз випроставсь і з-під сорочки вихопив широкого ножа. Виставив його перед собою і напружено вдивлявся в той бік, звідки полинув підозрілий звук. Біля його ніг, зіщулившись, принишкла дівчинка. З усього було видно, що хлопець готовий зустріти невідому загрозу сміливо.

Та Роськові було не до цього. Він, стримуючись, давився сміхом. Треба ж такого страху на нього нагнати! Гадав, що це печенізькі вивідувачі чи посіпаки купця Крутія полюють на нього. А виявляється, що стільки натерпівся від оцих, які самі нажахані. Скрадався за ними, уявляв себе сильним і спритним, замість того, щоб спати, притулившись до теплого стовбура верби. «Ну, постривайте!.. Я вам віддячу, нажену такого страху…» Він підвівся, покректуючи, бо ноги підгиналися, а в боку добряче-таки боліло, і вдарив палицею по кущах, затупотів.

Дівчинка метнулася до хлопця, притулилась до нього, той аж заточився. Завмерли обоє. Місяць висвітив їхні зіщулені постаті, бліді обличчя і широко розкриті очі. А Росько заходився ще дужче гарцювати в кущах, зчісував палицею з них листя, ламав гілки і при цьому гухкав, стогнав і тонко повискував. Але не випускав з поля зору хлопця і дівчинку. Страх скував їм руки і ноги, тільки зирили в той бік, звідки долинали незрозумілі звуки…

Як боронитися, хлопець не знав, а тому вирішив податися якнайдалі від цього небезпечного місця. Став задкувати, дівчинку йому довелося нести мало не на руках. Та лезо ножа, широке і гостре, спрямоване було в той бік, звідки чулася загроза.

Може, саме це й стримувало бажання Роська показатися їм. Хто відає, чим це може закінчитися для нього. Хлопець дужий і сміливець неабиякий, очима так і зблискує, ножаку виставив наперед, стиснув його з такою силою, що аж сорочка нап’ялася від м’язів. Треба подати їм людський голос, заспокоїти, з’явитися перед ними.

Та дуже вже тішив Роська їхній переляк. Притулив човником долоні до рота: «Гу-гу-у-у-у!.. Гу-гу-у-у-у!» Ніколи не сподівався, що його крик так вплине на хлопця та дівчину. Вони так рвучко зірвалися з місця, що аж місячне світло клубком збилося круг них. Потім ще кілька разів майнули їхні постаті і зникли. Росько вистрибом погнався за ними, вимахуючи палицею над головою: «Держи їх, лови!.. Гу-гу-у-у-у!.. Переймай!»

Пробіг трохи, зупинився захеканий. Якийсь час ще чути було тупотіння ніг, тріск кущів, а потім стихло. Хоч як дослухався огнищанин, але більше не долинуло жодного звуку. Тільки тепер зрозумів, що настрахав їх добряче. «Втекли… Але куди? Може, десь затаїлися», — подався в той бік, куди побігли хлопець з дівчиною. Спробував гукнути: