А я пішов шукати місце, де б міг оселитися далі від людей. А щоб ніщо не нагадувало про минуле, забув своє ймення…

Живу тепер в оцьому лісі. Тут вольному — воля… Ніхто не дав в руки меча і не велить іти завойовувати інші племена, ніхто не загадує платити данину… Тут один Даждьбог владарює: вранці пошле сонце — і весь світ прокидається, сховає його — і все спочиває… Не чути брязкоту зброї, людського плачу, не видно князівських та боярських хоромів… Не бачив я тут людей. Хоча ні,— усміхнувся, і в очах знову крапельки сонця мерехтять, — припливають аж із того берега двоє, брат і сестричка, сильця розставляють, найчастіше тоді, коли споночіє.

Мабуть, від княжих доглядачів хороняться… Але ж, видно, забувають про те й інколи починають пустувати, то весь ліс розбудять. А сміх у дівчини такий дзвінкий! Так колись сміялася моя сестричка…

— Та я ж бачив, вони на човні пристали до берега і в ліс подалися, а я за ними… Гадав, що вивідачі печенізькі чи крадії якісь. Потім розглядів ближче і як закричу: «Гу-гу-у-у-у!» Ох і настрахав! Так втікали, тільки загоготіло за ними.

Росько повеселів, реготав, аж за траву хапався. Та все на свого рятівника поглядав. Чи його теж сміх розбирає? Але в його очах побачив тільки сум і ніби німий докір. Зрозумів, що вчинив негаразд із тими полювальниками, що не треба було таким похвалятися. Тому почав запевняти:

— Таж вони і не дуже налякались… А втекли тому, що не бачили мене, темінь же кругом. Прийдуть вони ще, ось побачите, прийдуть. Ех, — гупнув кулаком по коліну, — якби я не поспішав до княжого граду, то переплив би на той бік, розшукав їх і признався… Нехай приходять. Про вас сказав би…

— Про мене? — стріпнувся чоловік. — А навіщо? Нехай думають, що тут немає людей. Ліс великий, надибають місцину, де звіра і птахів можна ловити. Усім вистачить: їм, мені, князеві та його боярам…

— А хіба це княжий ліс?

— Не відаю. Його я тут не бачив. Ловчих його взстрічав, б’ють звіра безжально, не всіх і забирають з собою. А то трапиться — поранять, звір у хащі схованку знайде і там конає… Якщо надибаю, то лікую, потім до себе заберу.

— А вовчиця? Вона така люта, стерегтися і вам треба. Стрибне із засідки… Гайда наздоженемо і доб’ємо, — Росько вже ладен був зірватись, наздоганяти і вистежувати.

— Негоже без потреби бити. А що вона над тобою лютувала, так то в ній помста нуртувала. Хтось в її лігві побував, загриз вовченят. Отож вона і накинулась на тебе, бо захищала своє дитя, свій рід… Хіба ти не так учинив би? А я її тільки легенько остеріг, стрілою торкнув..

— І влучно ж ви її вцілили, в самісіньку ногу, бо ще мить, і вона стрибнула б… Влучно, недарма вас прозвали Торкайлом.

— Я забув його…

— То у вас немає імення?

— Чому ж, у лісі всі кличуть дідом Буркуном.

— Хто — всі? Людей же в лісі немає! Мовите ви, діду, якось незрозуміло. — Росько аж руками розвів, озирнувся навкруги, ніби шукаючи підтримки і заохочення своєму здивуванню.

Але ніхто, крім нього, мабуть, не тільки не знаходив нічого незвичайного в словах лісового чоловіка, а й взагалі не прислухався до їхньої розмови. Промені сонця перебігали з листочка на листочок, обвівали дерева і траву золотою мжичкою. Десь там, за її завісою, невидимі птахи виспівували сильно й чисто, а на галявині випурхували метелики. Вони злітали на якусь мить аж до верхівок дерев, а потім плавно падали, всідалися на сонячні плями і тремтіли всім тілом. Від цього з їхніх крилець ніби осипався блискучий духмяний порох. Здавалося, що ось-ось від них залишаться тільки купки білого попелу. Росько махає руками, гонить вітер: летіть, мовляв, летіть. Та метелики лише щільніше прилипають до листків.

Лісовий чоловік весело і якось по-змовницькому позирав на хлопця:

— Питаєш, хто мене тут у лісі так прозивав? А все: дерева, звірі, птахи, вітер, а взимку мороз і сніг…

— Але ж хіба вони вміють щось мовити? — не знає вже огнищанин, дивуватись чи ні.

— По-своєму вміють… Авжеж, уміють. А по-іншому й бути не може. Якщо жива істота, якщо бігає, літає чи плаває, то мусить про себе знак подавати… Або й тебе роздивитись, іншим передати, що ти за людина, з якими намірами прибився сюди. Я на них, коли тут оселився, часто насварювався, бо весь час кругом мене крутились, зазирали з усіх боків, згори… Та й перемовитись хотілось з ким-небудь, голос хоча б свій почути. Йду, бувало, лісом, щось під ніс собі бурмочу, а вони передражнюють: «Бу-бу-бу, р-р-р, ку-ку-ку, ні-ні-ні-і-і-і…» Отак і став зватись я Буркуном… Але ж ходімо краще до моєї хижі, спочинеш, підхарчуєшся, а то, я бачу, ти геть кволий…

Росько, заточуючись, ледве встигав за дідом Буркуном, який легко ступав попереду і вів його серед дерев. Огнищанин іще й досі не міг отямитись, не знав, вірити чи ні тому, що говорив йому цей незвичайний лісовик.

Ні, щось тут не так, якась загадковість таїлася в усьому. Хіба може людина хоронитись одинаком у пущі багато літ? І де це чувано, щоб звірі та птахи імення їй давали? І нехай у Роська вуса тільки пробиваються, і він спочатку зробить, а потім подумає, бо в його літа боги ще не наділяють людей мудрістю, але напевне знає, що так з людиною не буває…

А дід Буркун ішов собі, і дерева розступалися перед ним, яруги вирівнювались, і струмки обтікали. Вітер над ним перемішував сонячне світло у вітті дерев, і воно спадало додолу зеленим дощем.

Легко йшлося Роськові слідом за лісовиком, жодна галузка не трісне під ногою, жодний пеньок не перепинить дорогу. І хижа в діда Буркуна зрубана з білих колод, обсмикана з усіх боків копичка сіна з одного краю двору в інший ніби перекочується. І бджоли, мабуть, аж до сонця літають мед брати, бо падали звідкись згори.

Не розібратися в усьому цьому молодому огнищанинові, тільки поглядає навкруги та дивується. А дід Буркун його пригощає, примовляючи:

— Оце, щоб ноги прудкі були, мов у оленя, а оце, щоб сила ведмежа в тілі збиралася… Пий оцей напій, він зір прочищає. Та весь кухоль, увесь до денця. Ще й сон міцненький тобі пригорнемо цією травкою…

І пригорнув, бо тільки вклався Росько на копичку, а вона й попливла по двору, похитуючись. А сонце теж над нею кружляє, червоною мітлою обмітає, у теплі хвилі хлопця закутує. Дід Буркун посеред двору стоїть білий і ясний, сміється і руки широко розкинув, мовби ловить копицю. «Не треба, діду, — шепоче Росько, — не треба, не зупиняйте, нехай пливе…»

Уночі хтось приходив до копички, великий і темний. Смикав з-під Роська сіно, хрумтів і важко дихав. Росько хотів доторкнутися, але ніяк не міг ворухнути рукою…

Дід розбудив огнищанина раненько, ще тільки верхівка дня витикалася край неба.

— Розплющуй очі, Даждьбог уже сонце котить через ліси. Ти мусиш прошкувати назирці за ним, нехай воно увесь час гріє тобі ліву щоку. Ось тобі вузлик з готовизною, снідатимеш у дорозі. Пройдеш ліс, степ відкриється перед тобою, а ти за сонцем тримайся. А там уже недовго йтимеш, застава руська стоятиме, дружинники княжі. Усе їм і перекажеш. Не гайся, неси вість, — підганяв хлопця, аж легенько підштовхував і все поглядав на схід сонця. — Йди, йди! А там, може, і я приб’юсь до княжого града… Лиха година настала для родів наших… Знову Торкайлом стану…

Узяв вузлика Росько до рук, постояв якусь хвильку, опустивши голову, мовби вагаючись. Повернув голову до діда Буркуна, ніби хотів щось запитати, але тільки губами ворухнув. А потім зірвався і швидко, майже підтюпцем, подався стежиною, що ледь виднілася в густій траві. Стривожені кущі неохоче розступилися перед ним, струсивши на нього краплі роси. Не звертав уваги, рвучко відхиляв гілки, мовби злостився на них за ту гіркоту, що стискала серце. Одійшовши далеченько, зупинився, наче спіткнувшись. Повільно озирнувся, але за деревами нічого не було видно, тільки з-за лісу висувалося крізь туман велике сонце.

Росько поспішав. Ішов, як і напучував його дід Буркун, так, щоб сонце увесь час світило з лівого боку. Стежити за ним було зовсім не просто, бо навкруг гудів дрімучий ліс. Могутні дуби та височенні сосни, мов дві ворожі дружини, тіснили одна одну. Грізно простягали гілки і вимахували ними, ніби чекаючи войовничого кличу, щоб затіяти бойовисько. Вони нахилялися, коли Росько пробирався під ними, хапали за плечі, ніби заманюючи до себе.