Звернув трішки праворуч, де берег крутіше виповзав з очеретів, скидаючи з себе в’язке плетиво. Тільки зітхнув полегшено, ступивши кілька кроків по твердій землі, як навкруг нечутно знялися з-під ніг і закружляли чорні пластівці. Завмер на місці, але вони не припинили свій рух, липли до нього, оточували з усіх боків. «Та це ж випалені очерети!» Не злякався, але якесь бридке почуття охопило хлопця. Чорний шлях лежав перед Роськом, але він не пішов ним.

Вирішив пробитися до чистої води, бо тільки звідти зможе побачити протилежний берег. Десь загухкав невидимий птах, потім ще і ще, мовби подаючи комусь знак. У Роська тривожно закалатало серце, і він поспішив на голос птаха. А той кликав і кликав, розкидаючи в ніч застережливі звуки.

Тільки коли пробився огнищанин до води, зрозумів, що то добрі духи не дали йому збитися з шляху, привели сюди, на цю місцину, звідки побачив далекі вогні…

Повірив у те, що вони існують, що вони запалені для нього, відразу. А ще зрозумів, що далі йти в нього не вистачило б снаги, що десь би й справді заблукав. Ця думка вжахнула його, наче відібрала останні сіли, і він сів у воду. «Я до вас так довго йшов… Тільки не зникайте, ось відпочину і попливу до вас… Тільки не зникайте…» Губи його ледве ворушились, але вірив, що його благання чують на тому березі ті, хто запалив вогнища. І вони уже підкидають хмизу, щоб полум’я шугало вище, висвітлюючись на півнеба.

Підвів голову, ніби й справді очікуючи побачити багрянець над собою, але темінь не зрушила з неба, не розворушив її жоден промінчик. Тільки місяць розгойдувався між хмарами, сповзаючи нижче й нижче за пагорби. Світло його не проникало до землі, і ніч збивалася тугими непроникними клубками. Здавалося, що котяться вони над річкою, наганяючи на берег хвилі. Хлюп-хлюп на Роська, хлюпають то на руки, то аж до лиця дістають. А то раптом під груди підходять і тягнуть за собою, глухо вуркочучи.

«Тягніть, несіть мене… Я й сам зараз ляжу на вас… — Росько знехотя відповзає вище, підганяє себе — Треба плисти, поки місяць у небі не розтанув, — силувано усміхається, — удень за сонце тримався, а оце доводиться і до місяця очима прив’язуватись».

Як тихо вода до ніг лащиться, лежати б отак нерухомо, закутаному в тишу. Нехай краще все повз нього проходить, не зачіпаючи, не торкаючись навіть подихом вітру. Плине річка, хмари, ніч… І знову дивне почуття охоплює огнищанина, ніби не він зараз лежить на піщаному березі, а хтось дуже знайомий, думки, бажання і наміри якого добре відомі йому. А сам Росько теж тут, біля нього, легкий, сповнений сил і жаги діяти. Співчуття роїться в його серці, але він пересилює себе і береться смикати того, хто скулився на піску: «Скільки можна спочивати!.. Долежишся, що вогні згаснуть. А там і ніч мине. Орда десь близько ходить, а ті у граді нічого не відають. Глянь, вода з-під тебе пісок вимиває, ніби у яму ховає».

Наче підкоряючись цьому голосу, Росько знехотя підводиться, з нього дзюркотять цівки води, а хвилі ще хапають за ноги. Відчуття присутності когось, хто вмовляє його збиратися в дорогу, зникає. Похитуючись, намагаючись ступати твердо, бреде берегом, вишукуючи не стільки зручну місцину, скільки приміряючись, щоб бистрина знесла його просто до вогнів. А вони то з’являються, то зникають, ніби той берег вихитується. «Ні, я вже вас не втрачу з очей… я вас примітив і доберуся… від мене не сховаєтесь. Річка мене не злякає…» — розпалював себе отаким похвалянням, наливаючись затягою і впертою силою.

Дивився тепер тільки на річку, настороженим слухом ловив її могутній поклик. Ще він звучав притишено, схлипуючи на мілководді. Хвилі хлюпали в драглистий берег і з-під нього хтось відгукувався м’яко, підступно. «Провалиться колись річка у ці драговиська, виб’є яму і поллється в землю…» — наче вчулося йому оте клекотання, з яким вода падала б у вирву, але страху не відчув. Забрів по груди, вітер застережливо свиснув, крутонувся навкруги нього, а потім, поплескуючи по воді, подався кудись у ніч. Росько, ніби побоюючись втратити його слід, сильно відштовхнувся од берега, і бистрина підхопила його.

Спочатку вона аж виштовхувала хлопця, ніби заважав її стрімкому плину, а потім заходилася шарпати з усіх боків, крутити ним туди-сюди. Холодні струмені били по ногах, і вони дерев’яніли. Росько бовтав ними з усієї сили, вигинався тілом, і течія трохи вгамовувалась. Тоді перевертався горілиць, розкидав руки і відпочивав. Вода відгороджувала його від світу, тільки хвилі терлися одна об одну з тихим шемранням.

Десь на середині натрапив на дерево, яке стриміло над водою лише гострими гілляками, ніби й справді росло на дні. Росько зрадів, схопився за нього, все ж легше буде. Але течія висмикнула дерево з його рук, з бульканням втягнула у вируючу глибочінь. У Роська залишилось лише кілька мокрих листочків, які мовби тремтіли в долоні. Бив руками й ногами, тільки виляски по воді розбігалися. Передихнув аж тоді, коли відчув, що з кожним помахом тіло його уже не розтинає хвилі, а ніби глибше й глибше занурюється. І нічим дихати. Вода тисне… тисне, затягуючи в вузьку щілину, стінки якої хисткі й звивисті.

Огнищанин розриває їх руками, а вони знову сходяться, з жахною невблаганністю твердішають. Руки вже лише ковзають по щілині…

— Пусти… пусти!.. — захлинаючись, кричить комусь Росько. — Найду… в граді требище Перуна… жертву принесу!.. Пус-ти-и-и, злий дух!

А далі вже не слова, а давке схлипування виривалося з грудей. І тоді йому видалося, що зовсім поруч випірнуло оте дерево, нависло над ним гіллям. Ось воно зовсім низько, лише простягнути руку. З усіх сил кинув тіло вгору і вхопився за дерево. Це тривало якусь мить, навіть не встиг відчути пальцями твердість гілки. Та й цього вистачило, щоб ухопити повітря, вгледіти місяць, який розповзався блідою плямою по небу.

А під ним ніч кошлатими лаписьками скрадається по землі, брьохає по річці, однією з них наступає на Роська, притоплює його. Та він опирається, вимахує руками. Витягує шию, хапається поглядом за вогні на березі. «Г-е-е-й! Пор-р-р-яту-йте!!.. Г-е-е-й!..» — здається, волає кожна його жилка, благає про порятунок, але вода ховає у собі всі звуки.

А ніч враз наповнилась якимсь шумовинням, шерхіт течії дужчав, і бистрина несла огнищанина, мов тріску. Виснажене довгою і небезпечною дорогою тіло не могло довго опиратися її стрімкості та нестримності. Очі злипалися, наче на нього ураз навалилися всі безсонні ночі. Марно шукав ногами опори, бо річка глибше й глибше провалювалась під ним. Та це тривало лише мить, бо торкнувся ногами піщаного дна. Дужо відштовхнувся — і ось вони, вогні…

Тільки чомусь вони стікали згори, ніби з неба, до річки. А вона підхоплювала їх і розкидала по хвилях, несла назустріч… Ось вони підпливли зовсім близько, аж жаром напнули в обличчя, задушливий гарячий дим забився аж у груди. І там теж зажеврів пекучий пломінь, який не могла загасити вода усієї річки.

Хотів зупинити ті вогні, гукнути до людей, голоси яких чулися зовсім поруч, щоб не пускали їх по хвилях. Вода ж рознесе їх в усі краї, тоді вогнем візьметься вся земля. І він закричав:

— Е-е-е-ге-е-й! По-ря-ту-у-у-йте!.. Лю-ди-и-и!

Течія крутила ним, водяні духи то хапали за ноги і притоплювали, то легко виштовхували. Росько майже нічого не відчував, не бачив ні місяця на небі, ні вогнів на березі. Та й чи були вони колись? Здавалося, що і його самого вже немає, а тільки голос іще живе, напинається струною в грудях, і він тягнеться, тягнеться. Вода заливає його, а він пробивається, волаючи не про поміч, а тільки мовби провіщаючи змертвілому, збитому в чорний клубок світові теж неминучу загибель. І світ справді провалювався в темну зяючу глибочінь… Тільки було дивно, що звідти йому назустріч сунувся палахтючий віхоть.

Розпачливі зойки, що долинали з річки, давно вже почули на березі. Бородаті носії, які розвантажували валку купця Крутія, зупинилися, вдивляючись у ніч. У світлі вогнищ бронзово блищали спітнілі лиця, високо здіймались широкі груди, пальці набряклих рук дрібно тремтіли. Якусь хвильку вдивлялися у непроникливість ночі, мовчки перезирнулись і, хоч ніхто й слова не зронив, зрозуміли один одного: «Людина на річці… Треба на поміч поспішати, довбанку взяти».