І відразу ж відчув на собі чийсь пильний погляд. Тепер уже розрізняє велику нерухому тінь, що притисла долівку, упіймав стримуване дихання. Так ось чого його весь час не полишало відчуття тривоги! Тут хтось причаївся. Треба його знайти, хоч поглядом випитати, що йому треба, чому не озивається. Нарешті Росько сідає, його хилить уперед, але він тримається за лаву. Підводить голову і бачить перед собою чоловіка, який наліг важким тілом на стіл і незмигно дивиться на нього. «Та це ж Крутій!» — аж сахається огнищанин і відкидається назад, тулиться спиною до стіни. Йому хочеться знову заплющити очі й поринути в небуття, де його, підхопила б річка, закрутила течія. Нехай краще водяні духи чіпляються і виснуть на ногах, ніж зустрітися з цим купцем. Може, зв’язав його? Але ж ні, ось руками можна ворушити, ногами переступати. Тільки якісь вони неслухняні, мов не свої. «Яким побитом я тут опинився? Хто мене сюди приволік?» — Росько згадує, не помічаючи, що шепоче:

— Річка, слизький стовбур дерева… вогні на березі… Потім кудись вони поділися і пітьма огорнула… Довго так було… довго… Душа виривалася з мене, але нікуди їй було, кругом Вода…

Шепіт його то уривається, то дужчає і ледь не переходить у крик. Крутій, прислухаючись до його мови, випростувався, підставляючи бородате обличчя під світло. Широко розкрив рота, наче збирався зареготати, кущики брів поповзли вгору, і він гарикнув:

— Ти… ти, послухай!.. Зачекай! Що ти там белькочеш? Боги відібрали в тебе розум…

Росько вмовк. Важко дихав. Безтямним поглядом обвів хижу, натрапив на миски і вже не міг одірватись від них. Ще стримувався, але рука мимоволі тягнулася до коржа, що лежав скраю.

Крутій помітив голодний зблиск його очей, глипнув кілька разів на миски і на огнищанина, ніби ніяк не міг второпати, чого той тягнеться худою рукою до столу. Про щось розмірковував, хитнув раз-другий кудлатою головою, а потім глузлива посмішка викривила губи, і він присунув миску ближче до огнищанина.

Росько їв, низько нахилившись над столом, забувши і про цього купця, від якого стільки натерпівся, і про вість, яка гнала його через степи й ліси, кинула в річку, привела в цю напівтемну хижу. Тільки кілька разів глипнув гостро на купця, ніби застерігаючи від того, щоб не спробував відібрати.

Купець під цими поглядами спохмурнів, поклав руки на стіл перед собою, стиснув у кулаки. Вираз нетерпіння все частіше з’являвся на його обличчі. Нарешті не витримав:

— Чи не досить, уноте? Так ти всі мої харчі переведеш…

Молодий огнищанин з жалем відсунув миску, відкинувся назад, притулившись до стіни. Уже трохи оговтався, але його хилило на сон, і він ледве стримувався, щоб не склепити очі. Хотів заперечити Крутію, сказати, що він уже не унот, а молодий воїн і побував у січі з печенігами, та лише ковзнув по ньому збайдужілим поглядом.

Зненацька купець, стіл, миски на ньому крутнулися перед ним і кудись зникли. Широка лава, тверда й прохолодна, мов кінь скакнула під ним, потягнула за собою. Та це тривало лише мить, бо Росько жахнувся і розплющив очі, поглядом знайшов купця. Полегшено зітхнув, той сидів за столом: «Хоча б не розморило мене… Треба пильнувати, а то зв’яже сонного. Еге ж, він мене і при пам’яті зв’яже, ще й своїх посіпак гукне… А в мене під рукою нічого нема…» І ще подумав уже вкотре про те, що в найскрутніші хвилини опиняється беззахисний перед загрозою. «Боронитимусь… нігтями балухи йому видряпаю… Бучу зчиню, хтось, може, почує… Але ж і глухо навкруг, жоден звук не проб’ється… Тільки не виказати б страху». І Росько змусив себе сісти рівніше, ще й з якимсь зухвальством втупився на Крутія. Той мугикнув і запитав:

— Чого ти? Бачу, тримаєш супроти мене лихі думки. Гадаєш, що то я тебе в лісі залишив, еге ж? — притишив голос, нахилився нижче над столом, аж борода вмочилася в миску. — Топтун мене намовив. Мовляв, невідомий і підозрілий цей огнищанин, так він тебе кличе. Та ще й з бродниками водиться. Підіслали ті, щоб вивідати про наші товари. Богами клянусь, моєї вини немає…

Говорив, але очі відводив убік, твердими пальцями взяв коржа і заходився кришити, набрав повну жменю і кинув до рота. Кришки розсипались по бороді, і купець став трусити нею, мов віником.

Росько розвів руками:

— Навіщо про це гомоніти… я ж прийшов…

— Швидко бігаєш, — підхопив Крутій. — Я оце тільки з валкою до берега пристав, ще й на вози товар не переклав, а ти вже й з’явився… Може, коня десь роздобув?

— Добрі люди вивели з тих лісів, — з притиском відмовив молодий огнищанин. — Коротшу путь вказали. А про мого коня ти краще за мене відаєш, де він і хто його забрав.

— Люди вивели? З якими людьми ти спізнався? — стривожено підвівся з-за столу купець. — Кажи! Чому ж вони тебе без помочі в річці серед ночі кинули?

— Прийдуть вони, ще прийдуть, тоді декому непереливки буде, — якомога загадковіше відповів Росько, ще й до вуст палець приклав, ніби остерігаючись виказати зайве.

Крутієві ж не сиділося. Поторгав стіл, забрязкотіли миски, чаші. Відійшов трохи і одразу ж сховався у темному закутку, чимось грюкнув, аж у хлопця похололо в грудях. Потім щось там забурмотів, наче шептався з нічними духами. Аж ось з’явився, лихим вогнем очиць обпалив хлопця.

— То, кажеш, люди прийдуть?.. А які люди, чи не степовики? Чи не орду сюди ведеш, шлях їй показуєш, га? Ось дам знати княжим людям, візьмуть вони тебе і запитають…

— А я сам до них піду, — Росько теж підвівся. — Мені нічого боятись, я правдиву вість несу. А хто лжі твоїй повірить, то нехай на той берег перескочить, там руська застава побита лежить печенізькими стрілами. Піду до княгині, сам усе розповім, Ще й нагороду дасть, усі так мені казали. Уклонюся низько, попрошу — нехай вернуть усе, що забрали. І коня теж…

На обличчі Крутія знову з’явилась улеслива посмішка:

— Тепер бачу, що правду мовиш. Але навіщо тобі самому до княжого града на Гору йти? Ти зовсім кволий, ще десь заблукаєш. Та й сторожа вночі не пустить. Я сам схожу, мене там знають. А ти спочинь, я ось тобі кожуха під боки підмощу… — нахилився під стіл.

— Ні, ні, я не буду лягати! — крикнув молодий огнищанин, підозрюючи в кожному слові й рухові купця лихі наміри. Додав твердо: — Піду! Не затримуй мене силою! Я в княжий град вість несу! Княгиня огнівається…

— Що ж, вольному воля, — витиснув знехотя з себе Крутій.

І Росько, почувши ці слова, аж здригнувся. Здалося, що не купець їх вимовив, а Буркун. Навіть озирнувся на всі боки, мовби й справді сподіваючись узріти його білу постать з луком за плечима. «Тоді б цей купець не посмів нахвалятися, забився б у темний куток. Але чому одні й ті ж слова так по-різному звучать? Дивно якось… Дід мовив про волю, який звіра і птаха дарма не зобидить. І цей теж губами це слово теребить, а сам пантрує, щоб когось волі позбавити. Як же це так?»

Купець, гадаючи, що огнищанин вагається, знову взявся за своє:

— Не ходи, хлопче!.. Покладись на мене. Я все княгині переповім.

Та Росько, мовби й справді набравшись сили і впевненості від самої тільки згадки про діда Буркуна, заперечливо похитав головою:

— Ні, я сам… Випусти мене…

Купець ледь не спопеляв його поглядом, але скорився:

— Гаразд, не триматиму. Зараз провідника гукну, — прочинив важкі двері. Назустріч йому кинувся Топтун. Купець голосно до нього: — Проведеш нашого гостя на Гору, сторожі скажеш, що вість важливу несе!.. — І стиха на вухо, майже не розтуляючи губів: — Та веди через глинища. Там і вдень в’язи скрутиш, а зараз ніч. Десь звалиться в урвище чи яму, гончарі їх там глибочезних надовбали… А як ні, то сам допоможи йому туди впасти. Тільки щоб і не писнув. Второпав? — І вів далі, уже не стримуючи голосу: — А за це одержиш від мене братеницю[40] велику, в хозарській землі зроблену, золотом оздоблену…

Топтун стис великі кулаки, виразно покрутив ними перед собою.

Оце перешіптування, а найбільше незрозуміла щедрість купця видалися огнищанинові підозрілими. «Мені б тільки з цієї задушливої хижі вибратись, а то мов у порубі. А там я раду собі дам…» — заспокоїв себе.