— Боги подали нам знак! Це — добрий знак!

І усі загаласували:

— Боги почули наш голос! Вони допоможуть!

— Вони сказали, що сміливець у граді…

— Треба шукати його!

Тоді наказав тисяцький ходити по всіх вежах і вулицях, по боярських хоромах і хижах смердів, серед гриднів та іншого люду, викликаючи того, хто погодився б піти на той бік. Пішли оповісники по княжому граду, і голоси їхні пробивалися навіть крізь гук бойовиська.

Перегудя залишився на ґанку. Стояв на самоті, обіпершись на меч. Щось думалось йому. Але так, ніби уві сні. Що то сліпить очі: зблиск мечів чи сонця на воді? Чому пам’ять так чіпко тримає той далекий день, коли лодії зійшлися посеред річки і над ним, малим і наляканим, забряжчали мечі? Може, тому, що вперше тоді побачив смерть і червону від крові воду? Ще й досі його очі бачать розпачливо обличчя батька, його широко відкритий у передсмертному крику рот. Шолом батьків зник у воді, а той, хто убив його, стояв на краю лодії, і переможне волання його летіло над річкою. Ось тоді Перегудя підхопив батьків меч і вразив головника[49].

Відтоді й став він воїном, відтоді й полишив його назавжди страх. Не мав його і нині, бо знав, що ніколи не схилить голови перед чужинцями, що його останній бій настане при сході сонця. А град? А князівська родина і увесь люд? Хіба залишиться отут тільки, руїна?

Руїна… Пустка… Безлюддя… На мить зринуло в пам’яті уже не раз бачене: обгорілі колоди, мов чорні списи, стримлять на місці осель, біліють кістки, здичавілі собаки, напівзогнилий човен прив’язаний до берега… Невже і на цьому місці буде то ж саме? І аж серце защеміло, а думка бунтувала, не могла змиритися з безвихіддю.

Ех, розчинити б оце ворота, вийти в чисте поле з своїми дружинниками, пустити в хід гострі мечі! Сам попереду і пішов би, нехай би знайшовся серед тих вузькооких ординців хоч один, хто вистоїть супроти нього. Ще є сила, ще досить спритності та вміння… Але сам же й остуджував свій запал: «Не годиться мені, старому воїнові, кидатись зопалу на смерть і прирікати всіх. Поб’ють нас, а тоді місто залишиться зовсім беззахисне, на мурах нікому буде стати. Якби прийшов з того боку Претич, якби прийшов… Тоді б з двох боків ми… Не прийде, то буде завтра в мене останній день… Нехай викуп несуть ханові, тільки без мене. Скажу княгині, щоб зглянулася на мої рани, не ганьбила мою гордість русича, не змушувала меча віддати ворогові, а дозволила б викликати на герць печенізького богатиря. Загину, то з честю. А поб’ю його, то нехай виходить інший».

Від цих думок тисяцький повеселішав і заспокоївся. Що ж, свою долю він уже обрав, тепер треба було подумати про киян, про всіх, хто жив у нижньому граді, а тепер пухне від голоду тут, на Горі. І дивно тоді йому стало, що ось у нього, княжого тисяцького, стиснулося серце в грудях не від згадки про княгиню та бояр, а від того передчуття лиха, яке може впасти на оцих ковалів і гончарів, кожум’як і рибалок. А ще думалось про їхні лади та чада. Раніше лиш досадливо кривився, коли зустрічав гурт жінок та непосидючу дітлашню біля них. Які ж вони галасливі й дзвінкоголосі, аж у вухах лящить.

Вважав, що від них воїнові немає ніякої помочі, тільки розтоплюють серце його своїми слізьми та благаннями. Тільки журба і сум огортають дружинника, коли йде він з князем воювати далекі землі. Серце в такого воїна скімлить, мов голодний пес. Може, тому й не наважувався завести собі ладу, а руці звичайніше було стискати руків’я меча, ніж пестити дитячу голівку. Служив князям і тілом, і помислами.

А ось тепер щось зрушилось у звичному плині його життя войовника. І не передчуття близької смерті змушує гучніше битися серце. Ні, не страх смерті. Щось незрозуміле діється в його душі. Гляне вгору — зірка блищить, а йому видається, що хтось дивиться на нього суворо й докірливо. І такою невимовною тугою війне на нього, ніби стріла застряла в грудях.

Іде вулицями града, зустріне погляд якоїсь жінки і аж наче спіткнеться об нього, бо стільки благання й надії в її очах. А ще коли тулиться біля неї хлопченя переляканим птахом, то вже й зовсім знічувався. Хоче щось мовити, але побоюється, щоб гучним голосом ще дужче не налякати унота, простягне руку, але не торкнеться світловолосої голівки, тільки подивиться на долоню свою, широку й тверду.

Та найчастіше згадує молодого огнищанина, докори княгині. Гнівний блиск її очей, сухі старечі руки вп’ялися в поруччя крісла… «Ех, княгине, княгине, — похмуро дивиться на вікна хоромів, — уноша живота свого не жалів, вість таку приніс, а ти картаєш мене за то, що не винищив його рід до кореня…» І немилість повелительки вже не лякає його, вона мовби віддалилася од нього, од усіх, хто і пильнує на вежах і підставляє груди під ворожі стріли. «Це ж там десь і той огнищанин. Чи хоч шолом йому знайшли та є якийсь бехтерець[50]?» — занепокоєно озирнувся тисяцький.

— Гей, є тут хто? — гукнув.

З темряви висунулась постать воїна зі списом.

— Нехай приведуть огнищанина! Ну, того, що вість приніс… Та швидше його сюди, я тут чекатиму!..

Воїн хутко кинувся виконувати наказ, розмахуючи списом.

Перегудя ж усівся на приступку князівського ґанку, поставив меча перед собою, зіперся обіруч. Ніч. Гостроверхі вежі стримлять. Вогнища на вулицях, хиткі тіні воїнів, брязкіт зброї. Серце старого войовника втішається цими звуками і видивом. Звичність у них і передчуття близького бойовиська.

Тільки в небі, що нависло над градом чорним куполом, непевність. Холодний блиск зірок. Якась вкрадливість таїться в їхній застиглості. То затягує їх у глибочінь, у безодню, яку тільки й помітно вночі, то яскравим спалахом летять вони назустріч очам. А небо ось зсувається усе враз над головою, тягне за собою зірки. Перегудя міцніше стискає руків’я меча, бо здається, що крутий берег і град на ньому теж повертають за зірками, аж ніби земля здригнулася під ногами. І грім загуркотів притишено, але грізно. Довго збирався на силі, пробував свою міць то понад берегом, то в полі, за стінами града, то попід самісінькими кручами, відбиваючись рокітливо у проваллях. Аж згодом, вигулявшись і налившись лютою силою, загримкотів, мовби оскаженілі табуни коней примчали з степів і враз загарцювали попід стінами. Ось вони ближче і ближче, вдарились у ворота.

«Еге, та це ж не грім! — підхопився Перегудя. — Що ж це я дрімаю? А це орда на приступ іде». І в цей час загули била, скликаючи оборонців града. Купки воїнів, поспіхом одягаючи бойові обладунки й стривожено перегукуючись, поспішали на вежі. У спочивальні княгині запалили світильники, з вузьких віконниць лягли на широкі кам’яні брили, якими було вистелено двір, довгі смуги. Зблиснули краплі роси і згасли. Тисяцький нахилився, провів рукою по траві, що рідко пробивалася між брилами. Долоня стала вогкою, і він притулив її до обличчя, ніби відганяючи гіркі думи.

Коли зійшли кияни на стіни і стали на них, серця їхні сповнилися жахом. З усіх боків орда підступала до града. Печеніги йшли без вогнів. Десь там унизу товклася тьма людей, роз’ятрених жадобою руйнування і нищення. Здавалося, що то річка, витіснена з берегів ордою, бурунилась попід стінами, наливала захисні рови і піднімалася вище й вище. Ось-ось вона перехлюпне через вежі, потопить у собі все живе. Де взяти сили й мужності, щоб серце не здригнулося від страху? В якому вогні спалити легкодухість і розпач? Проти кого боронитись, коли найзіркіші очі безсилі побачити ворога, пробитися крізь пітьму?

Не розрізнити в ній ні голосів, ні тупоту ніг. Суцільне людське ревище, що захлинається у власній люті. І тільки, наче піна на гребенях темних хвиль, буруняться оголені мечі…

Київські воїни, зморені голодом і цілоденним сторожуванням, заціпеніло дивились на те, як з темряви витикаються драбини і гаками вгризаються у верхні краї зрубів. Стоять незворушно, ніби й не чують, як гатять оббиті залізом колоди, розбивають дубову браму. Удари зливаються в майже суцільний гуркіт, який чути у всьому граді і від якого нікуди було сховатись. А ще це безнастанне пронизливе галайкання під мурами, в якому не можна розрізнити жодного слова. Тому й здавалося, що то не люди обсіли їх з усіх боків, а якісь небачені істоти, дикі й несамовиті, які не знають, що таке смерть, а тому й не підвладні страхові. Тоді як від них боронитися? Чи й візьме їх меч? Де тисяцький, інші бояри та воєводи? Чому не видно варягів, хвацьких та запопадливих тоді, коли треба привести до покори якийсь рід русичів?