— Роби те, що звелено!..

Огнищанин, невдоволено бурмочучи щось, скорився, заходився вишукувати стріли, які прилетіли з-за мурів. Виявилось, що їх чималенько накидали печеніги: стриміли в колодах бійниць, стінах осель і навіть у стовбурах дерев. Спочатку здивувався силі, з якою їх було послано з-за меж града, а потім здогадався, що це стріляли вже ті, хто видерся по драбинах нагору. І відразу, нагадуючи про небезпеку, свиснула повз вухо стріла. Росько пригнув голову і закляк. Глянув уздовж вулиці і побачив дідів. А над ними Перуна, краплі роси набрякли на його товстих губах.

Усі вони дивилися на нього. Росько від сорому спаленів. Оце-то він — відчайдух! Що ж вони подумають про його рід? Але ж і свист цих печенізьких стріл моторошний. Голова сама у плечі втягується. Підвівся, перекинув оберемок стріл на плече і неквапом, виказуючи цілковиту зневагу до небезпеки, подався туди, де кипів бій.

Та розважливості йому вистачило ненадовго. Тільки вибіг східцями до бійниці, кинув біля Деєвих ковалів стріли, як із-за зрубу вихопився печеніг. Росько, замість того, щоб шмигнути до бійниці, під захист ковалів, розгубився, бо захищатися було нічим, лише одна стріла якимсь побитом залишилась у руці. Але без лука вона ні до чого, хіба що мух відгонити. Тут уже йому було не до роздумів про сором. Шабля у печеніга в руках так висвистувала, здавалась такою довгою, що огнищанин, не розбираючи дороги, сахаючись своїх і чужих, гайнув навтіки. Ординець, вишкіривши зуби і щось погрозливе вигукуючи, побіг слідом.

Серед гуку битви, серед зойків і волання Росько виразно чув його тупіт і хрипкий голос. Те, що сталося потім, огнищанин запам’ятав добре. Печеніг, захопившись погонею, віддалився од своїх. Коли ж опам’ятався, то було вже пізно, бо опинився перед гуртом людей, сивобородих і мовчазних. Тріпотів під вітром пломінь вогню, висвітлюючи в темряві грізне обличчя бога русичів.

Тепер уже ординець затремтів від страху, зрозумівши, що вскочив у пастку. Зупинився, розгублено озираючись на всі боки. Усе було чуже, незвичне: високі стіни осель, вузькі вулички, які поглинала темрява, навіть зірок не видно. А скільки їх у степу над головою! Затримав погляд на вежах і зовсім занепав духом, бо русичі перемагали. Звідси, знизу, у відблисках вогнищ вони здавалися велетнями. Поодинокі постаті нападників металися між ними і падали за мури. Затихло гупання біля брами. Пригасли на вежах вогнища.

Печенізький воїн вагався, не знав, куди податись. Побігти назад, але ж там тільки дружинники. Чи зуміє пробитися крізь їхні довгі мечі? Спробувати врятуватись у отих кривулястих вуличках? Лише від однієї думки про це йому стало моторошно, бо ворожість прозирала тут з кожної шпарини. Відчай охопив його, таке вже було і не раз. Уже ладен був кинути зброю і покірливо впасти на коліна, благаючи пощади.

Та в цей час знову угледів того молодого воїна, за яким гнався. Той тримав у руках зброю. Росько й справді вимахував мечем, якого він, пролетівши вихором повз дідів, ухопив біля Перуна. Його, мабуть, хтось із воїнів приніс у жертву грізному богові, випрохуючи собі удачу в бою. Тепер меч прислужився огнищанинові, який сміливо рушив назустріч оторопілому печенігу. Тільки досвідченість та вправність, здобуті в багатьох походах, допомогли йому відбити шалений напад огнищанина. Росько, хоч і поступався йому в силі та вмінні, був спритніший. Заходив то з одного боку, то з другого, намагався заскочити зненацька, але близько підходити остерігався.

В його вимахуванні мечем більше було погрози, ніж справжньої небезпеки. Та помалу завзяття двобою розпалювало його, і він заходився кресати мечем по чім утрапить.

Діди, почувши брязкіт зброї, заворушились, посунули ближче. Росько, зачувши їхнє човгання, так напосів на ординця, що в того злетіла бараняча шапка. Покотилася аж до Роська. Він примірився ногою, підчепив і пожбурив до Перунового вогнища, тільки іскри сипонули.

Діди зупинилися, простежили, куди впала шапка, схвально закивали, загомоніли.

— Отак йому, поганцю!

— Лупи його, уноте!

— Не давай йому дух перевести!

Підхочування надало сили Роськові, в нього мимоволі вихопилось по-печенізьки:

— Бач, яка поміч іде! Зараз ми з тебе і кожуха знімемо…

Ординець, зачувши рідну мову, на мить закляк, переводив збентежений погляд з хлопця на дідів. Опам’ятався, коли з брязкотом упала на бруківку шабля, вибита з його рук. Росько стояв навпроти, не наважуючись ударити беззбройну людину, хоч жалості до чужинця у серці не мав.

Волів кинути ворога на землю в рівному двобої. Хотів, щоб той боронився, щоб вкласти в, останній удар усю силу свого болю і розпуки за погублений огнищанський рід. При згадці про своїх родовичів відчув, як вогонь помсти підпалив в грудях серце, і Росько ступив уперед, виважуючи в руці меч.

Та печеніг не став чекати, крутнувся з-під удару і, відмахуючись руками, заволав:

— Візьміть кожуха! Візьміть кожуха!.. Я сам скину…

Вмить вивільнився з своєї вдяганки, мабуть, відчув полегшення, бо зірвався і побіг до веж. Хлопець кинувся навздогінці, ледь не сідаючи йому на плечі. Ніхто не встиг перепинити ординцеві шлях, він вихопився на вежу і, не вагаючись, стрибнув униз…

Росько перехилився і глянув туди. З темряви стриміли тільки поламані драбини. Кілька разів хряснув зопалу по них мечем:

— Більше не полізете!.. Знатимете, що вас тут гострі мечі чекають! Ось вам! Тріски з вас летітимуть…

Ще довго б отак нахвалявся та виказував свою зневагу до нападників, якби не зупинив його голос тисяцького:

— Хто це тут драбини січе? Прибережи свій запал, воїне! — упізнав і аж зрадів: — То це ти, огнищанине, нагониш страху на ординців? Не можу зрозуміти, де ти на свого печеніга натрапив? Усі вони з цього боку насідали, а ти його з града вигнав. Звідки він узявся? Може, котрийсь із купців разом з товаром завіз? — підсміювався Перегудя, і очі його весело зблискували.

Дружинники перезирались, бо тисяцький поводився незвично. Чимало літ водив їх у похід, але ніколи не помічали за ним схильності до жартів чи отакої уваги до молодого воїна, та ще й прибульця, роду-племені невідомого. Ніхто такого не пригадує! Куди й поділася в його голосі суворість, спала з обличчя похмурість. Усі бачили, що їхній тисяцький, хоч і в літах, але чоловік при силі й здоров’ї. Та ще більше здивувалися вони, коли Перегудя поплескав рукою по плечі огнищанина:

— І оце ти під стріли печенізькі підставляєш груди, навіть щита не маєш? Нікуди не годиться… Треба буде тобі знайти шолом, кольчугу. Та навіщо відкладати? Ходімо, огнищанине! Тим паче, я тебе шукав, щось хотів запитати…

Росько, збентежений піклуванням про себе суворого тисяцького, ледве витиснув:

— Я слухаю тебе, тисяцький… Що звелиш?

— Що звелю? Чекай, пригадаю… Ось що, хлопче… — помітив зацікавлені погляди дружинників, знову грізно нахмурився, гримнув:

— Гей, ви, досить байдикувати! Візьміться краще за бійниці, обгорілі колоди замініть! Де взяти міцніші? А де око нагледить, хоч і в княжому дворі… Та паліть вогнища. Нехай сторожа пильно дослухається. Хоч і не віриться, що хан Куря знову полізе на вежі града, та краще бути напоготові.

Вуличками града снували люди, ніби ніч і не ткала своє чорне полотно. Перегукувались, сходилися, про щось розпитували одне одного. Голоси лунали збуджено, виразно. Якась жінка з двома дітьми перепиняла воїнів і розпитувала про свого чоловіка; бився він біля самої брами, а там так гупало, так люто галасували ординці.

Росько теж придивлявся, і серце в грудях щораз завмирало, коли помічав дівочу постать. «Літана?» — мало не зривалося з вуст. Але в темряві годі було роздивитись, і він тільки зітхав. Чомусь був упевнений, що вона теж бродить вуличками, кидається назустріч кожному воїнові, як ота жінка, вишукуючи його. Гнав думку про те, що Літана не відає про його прихід до Києва. «Знайшов би, знайшов би… — повторював. — Якби тільки не тисяцький. Походив би між людьми, розпитав би. Тут же Дей з ковалями…»