А поки що приглядався до ординців, котрі покотом лежали навколо ближнього вогнища. Більшість із них, мабуть, спала, бо тільки кожухи стовбурчились, напнуті на голови. Одного залишили пильнувати вогонь. У накинутому наопашки кожусі і збитій на потилицю шапці він вигупував худими руками в бубон. Безтямний погляд втупив перед собою, рясний піт котився з-під кудлатої шапки, а долоні легко й часто падали на напнуту шкіру. Не було в ньому ні загрозливості, ні виклику, ні вдоволення переможця, лише далекий спомин. А про що може степовик згадувати, куди прагне його душа? Тільки в степи…

Тож і цей, біля вогнища, теж блукає думкою в них, вдивляється у небокрай, звідки мчать табуни коней, вибиваючи з твердої землі звуки, миліших за які ординець ніколи не чув…

Прикинув Росько відстань до річки, але погляд наштовхнувся на туман.

І огнищанин підвівся, щільніше закутався в кожуха, насунув шапку. Дерева легко випустили його з темної схованки. А світло печенізького вогнища уже вгледіло його згорблену постать й побігло-назустріч. Ішов повагом, перевальцем. Усім своїм виглядом удавав заклопотану людину. Зупиниться на хвильку, озирнеться на всі боки, розведе руками, ще й вуздечкою брязне, мов камінчики пересипле з долоні в долоню, а то й угору, на побляклі зірки гляне, ніби загублене ним могло сховатися й там.

Такого невдаху й зупинити нікому не спаде на думку. Хіба для того, щоб покепкувати з його одяганки, що теліпається аж до п’ят. Спочатку намірився звернути трохи праворуч, де туман купчився на березі. Але там вогнище бурхало високим полум’ям, і товписько печенігів галасувало навколо нього. Одні з них умостилися біля самого вогню, інші скрадалися один за одним, вимахували шаблями і вигейкували войовничо, погрозливо. А деякі никали віддалік, недовірливо й насторожено вдивляючись у темряву. Цих Росько мусив остерігатись особливо, завбачливо обходити. «Ні, туди й близько не треба потикатись. Краще пройти тут, де всі сплять, тільки один гупав в бубон. Може, не примітить…» — Мимоволі прискорив ходу, передчуваючи близькість річки. Тільки б не наскочити біля річки на кінну сторожу, бо ті можуть уплав за ним кинутись. На конях не побояться води. Десь тут мала бути та піщана мілина, про яку говорив тисяцький. Якщо потрапити на неї, то можна мало не до середини річки дійти…

А ніч розповзалась, закипала чистими сполохами, ніби це зірки розсипалися над землею і зникали без сліду.

Над берегом у сірій імлі вирізнялися вежі града. Росько озирнувся на них і здалося йому, що вгледів постать Перегуді, а поруч з ним жінку в білому одязі…

Махнути б їм рукою, щоб упевнилися, що виконує їхню волю і не побоїться пройти серед ординців. Звуки бубона котилися заспокійливо, немов обплітаючи огнищанина невидимою сіттю, крізь яку можна було пройти, нічого не остерігаючись. Та раптом вони умовкли, і сіть лунко тріснула.

Краї її зачепили хлопця і обкрутилися навколо грудей, аж подих забило.

І він зупинився, занімів. Руки й ноги заклякли, хоч подумки підганяв себе: «Переступай!.. Не стовбич!.. Брязкай вуздечкою!..» Кинув сторожкий погляд на вогнище — печеніг прямував до нього, бубоном вимахував, а поглядом обмацував огнищанина.

— Гей, ти! Чого бродиш серед ночі? З якого ти улусу? — підходив ближче, і в очах підозра.

Його голос вивів Роська з заціпеніння, він зігнувся, насунув шапку ще нижче на очі й відповів якомога байдуже:

— Коня шукаю… Ось вуздечка, хіба не бачиш? — тицьнув її ординцю мало не в обличчя. — Чого перепиняєш? Якщо бачив коня, то скажи… Я тобі віддячу…

Почувши останні слова, печеніг запитав уже доброзичливіше:

— Багато тут коней бігає… ти скажи, який він, може, де й бачив.

— Біла грива в нього… біла грива, — відказав Росько, а сам боком, одвертаючись, обійшов ординця. Відчуваючи на собі пильний погляд ординця, майже підтюпцем подався до річки.

— Егей, ти куди? Там немає твого коня!.. Чи, може, ти гадаєш, що він у воді бродить, викупується?

Та хлопець уже не дослухався до його слів, ноги плутались у довгих полах кожуха, шапка зсувалася на очі, а вуздечка подзвонювала, виказуючи його поспіх. Тоді жбурнув її на землю, мотнув головою, і шапка теж злетіла, стріпнув русявим чубом.

А позаду вже галасував печеніг:

— Переймайте його! Це вивідник русів! Не пускайте до річки!..

Звідусюди збігалися на його галас печеніги і кинулися за втікачем гуртом. Сторожовий воїн біг попереду, і бубон у його руках люто бухкав. Огнищанові здавалося, що це духи грому наздоганяють його, ось-ось ударять гострими вістрями списів, тому біг щодуху, не вибираючи дороги…

Опам’ятався вже у воді. Упав на неї всім тілом, тільки ляснуло і бризки шугонули навсібіч. Хоч іще було мілко, та він, загрібаючи руками пісок і вибиваючи ногами, уже плив. Вітер нагнав туман і вкрив втікача…

Печеніги погаласували, поцьвохали стрілами у воду і втихли.

Туман розвіявся над водою, сонце освітило береги, ліс і град, оточений ворогами, коли дружинники Претича виловили його з річки. Привели молодого огнищанина до воєводи. Той, теж молодий, рвучкий, з тонким вусом, схвально дивився на нього, здивовано ламав чорні брови:

— З самого града пробився? Дяка богам, вони на тебе свій знак поклали! А ми чуємо, галас там зчинився, а не видно нічогісінько. Гадали, що печеніги якусь купецьку лодію перехопили. А це ти був!.. Кажи швидше, що у граді?

Коли ж вислухав волю Ольги, засмутився, похилив голову:

— Малими силами стоїмо тут, не подужати нам орди самим…

Тоді Росько знову:

— Тисяцький Перегудя раду таку велів передати, щоб у бубони щосили били, в усі сопелі й дуди свистіли, в щити гупали. А ще лодії всі по воді пустили, і вітрила на них великі накинули, щоб вороги сили вашої не виміряли… А кияни, як почують вас, теж вийдуть з града, нападуть на орду…

Вислухав його молодий воєвода і звернувся до своїх воїнів, які лавою стояли під високими соснами:

— Вірна дружино моя! Що діяти будемо? Люта сила стоїть на тому боці, впаде під нею стольний град, загинуть мати князя Ольга, діти його, усі кияни… Ганьба впаде на наші голови! Що скажемо князю, коли повернеться з походу? Скаже він: «Як ви могли стояти і дивитись, коли гинув мій рід? Нехай і ваші роди тепер згинуть!» І вигубить усіх нас… Краще підемо на той бік і або поляжемо з честю, або поженемо ворогів!

— Краще підемо на той бік! — гукнула його дружина. — Веди нас, Претичу, за землю Руську на ворогів!

І великий страх напав на печенігів, коли почули вони гуркіт на тому березі. Здалося їм, що то пороги піднялися навпроти Києва з дна річкового і вода розколює скелі. А коли вгледіли безліч лодій, вітрила яких укрили всю річку, коли їхні очі впіймали блиск мечів, а вуха почули бойовий гук руських воїнів, то відступили від града.

Вийшла дружина воєводи Претича на берег і стала навпроти печенізької орди. Виїхав наперед хан Куря, дивуючись такій силі й грізній рішучості руських воїнів, запитав:

— Хто ви такі? Чого супроти мене стали?

Росько переказав ці слова Претичу. А воєвода, дарма що молодий, хитрістю бувалому воїнові не поступиться. Звелів:

— Відповідай! Ми — передовий загін дружини князя Святослава. Скоро і він тут з’явиться. А сила в його велика. Не здолати ханові нас ніколи…

А тут іще в граді вдарили в щити, відчинилась брама, і тисяцький вивів київських воїнів. Зійшлися з дружиною Претича. І побачили печеніги, що руські півнеба підперли довгими списами, увесь берег затулили широкими щитами, стріла між ними не пролетить.

Хан Куря лютує, бачить, що не здолати йому таку силу. Ніде розігнатися його кінноті, круті схили нависають над берегом, земля рівчаками та вибоїнами вкрилась, дерева під ноги коней накидала.

— Проклятуща земля русів, — цідить він крізь зуби. — Тут усе стає мені на заваді,— гукнув гучніше: — Не з руки нам тут битися! Ходімо в степ, там силою поміряємось!..

Вийшов наперед Перегудя, узявся руками в боки:

— Хіба воїн відає, де йому випаде битись? Якщо тобі тут мулько вести січу, то звели своїм ординцям навезти сіна… Під боки собі попідмощуйте!..