Тепер Котта чув тільки, як котиться й сиплеться з-під Лікаонових ніг каміння та кричать сполохані галки. Цієї хвилини в спогадах Котти постав той день, коли він прибув до залізного міста, його перші години в домі линваря. Лікаон зажадав тоді, щоб Котта сплатив за кімнату на місяць наперед — досить незначну суму як для людини, що приїхала з Рима,— а тоді байдуже кинув гроші у чавунну, всю в широких іржавих смугах шафу під стіною в майстерні. Куті важкими сталевими штабами дверцята тієї шафи линвар ледве відчинив, а коли підійшов римлянин, поквапився їх причинити. Але Котті досить було одного короткого погляду, щоб помітити, який дивний гармидер панує в тій шафі без полиць. Там валялися згорнене клубками реміння, почорнілі срібні ложки й виделки, зіжмакані паперові гроші й конверти, розсипані дрібняки і навіть військовий пістолет. А на самому споді лежала груба, побита міллю шкура; линвар зберігав її, певно, на згадку про полювання з хортами десятки років тому,— трофей пам’ятної пригоди, від якої не зосталося нічого, крім цієї шкури, разка нафталінових кульок та прохолодного, маслянистого запаху зброї в кобурі. Ця шкура — тепер, на залитому місячним сяйвом гребені гори вона мінилася на Лікаонових плечах тим самим тьмяним лиском, що й тоді в шафі — була вовча; Котта здогадався про це ще в день свого приїзду. Він утер рукавами пальта піт на скронях — так поквапно, ніби його щойно забризкав гарячою слиною хижак,— і кинувся бігти.

Не добираючи дороги, Котта стрибками біг крутим схилом униз до моря, а довкола з шурхотом текли цілі потоки ріні та піску. Аж коли він майже добіг уже до берега, то збагнув, що втікав, власне, тією самою стежкою, якою щойно дерся вгору Лікаон,— вовчою стежкою.

Нарешті під ногами зарипіли мушлі. Кісточки на ногах у Котти були побиті до крові й пекли вогнем; важко сапаючи, він стояв край води. Море було спокійне. З гір більше не долинав жоден звук. На калюжах, що позалишалися вздовж берега після припливу, блищала помережана чаїними лапами крига. Місяць уже зайшов. Але залізне місто, що наближалося до знесиленого Котти все повільніше, ніби вагаючись, і зрештою, здавалося, почало навіть віддалятися, спокою не обіцяло. В Томах яскраво горіли ліхтарі. Невдовзі до Котти знов долинула та сама духова музика, яку він чув минулими ночами, горлання, литаври й бубонці; десь гупали у віконниці й ворота п’яні. На вуличках Томів ще тривало гуляння — люди святкували завершення двох сніжних років; залізне місто захмеліло від полегкості й грубих утіх, які на цьому узбережжі полишали по собі більші спустошення, ніж зимові бурі, крига й каменепади. Напередодні масниці в Томах була карнавальна ніч. Мерехтливі разки та іскри, що здалеку здавалися вогнями людського затишку, тепер виявилися звичайними багаттями та смолоскипами в безтямному, крикливому глухому закутні.

Вимитим водою рівчаком Котта підійшов ближче до молу, що вже не витримував ударів прибою й давно обернувся в цій бухті залізного міста на звичайнісіньку купу руїн, такий собі хвилеріз, і почув, як десь поряд на камінні лопотять босі ноги. Він роззирнувся, сподіваючись побачити Лікаонову вовчу шкуру, але на здоровенній брилі молу вздрів дві майже голі постаті. На обмерзлому камені, серед поспіхом скиненої одежі качалося двоє людей; вони хапались, немовби тонучи, одне за одного, щось шепотіли й стогнали від насолоди, і пара від їхніх розпашілих тіл здавалася на холоді блідим веселковим ореолом. Це була Прокна, гладка й хвороблива різничиха, а в обіймах її білих рук щось без угаву белькотів худий чоловічок — Діт, цілитель із Німеччини. Тут, на молу, на постаменті величезної кам’яної брили Тереєва дружина і змучений тугою за фрісландськими лісами Прозерпінин наречений являли собою немовби пам’ятник тому, що в цю весняну пору творилося ночами у занедбаних вуличках та на спадистих майданах залізного міста. Там з усіх будинків вибігали виряджені в карнавальні костюми люди, щоб, поки не настав світанок, до знемоги натішитися свободою веселої ночі. Кожне оберталося на свою протилежність. Ливарі ставали панами, а рибалки — китайськими воїнами; кто цілий рік щовечора горлав у винаревому погрібку непристойні пісні, той тепер п’яно мовчав, ніби язика проковтнув; хто доти здебільшого мовчав, той без угаву репетував; а хто цілий рік зі страху перед побоями гнув спину та ховав голову в плечі, той тепер бив сам, у горілчаному чаду безкарно лупцював батогом чи палицею всіх, хто не встигав утекти. Кожне ставало тим, ким цілий рік мріяло стати, бодай на часинку. Це була одна з останніх таких годин свободи в році, година, коли Діт-германець пестив на холодному камені гладке різничишине тіло й звивався між її грудей та складок жиру, так ніби прагнув дістати, навіть визволити з цього схрону ніжне єство, що сховалося від жорстокого світу й Тереєвої ненависті глибоко у власний жир. Кому ж іще, як не цьому меланхолійному чоловікові, якого пощадила війна, могла віддатися Прокна такої чарівної ночі, кого ж іще могла обійняти, як не змученого тугою самітника, що поховає таїну їхнього раювання у своїх ступках на мазь і в пам’яті так само надійно, як вона у своєму жирі та в страху перед Тереєвим гнівом? Отож ці двоє і притискались одне до одного, і Діт шепотів коханій нечувані, непристойні слова на вухо й у коси, що пахли ще тими ніжними парфумами, які він добував із крихітних квіточок пурпурового моху та з власних солоних сліз. Під портовим муром Котта спіткнувся, і тоненький Прокнин крик, у якому вона нарешті дала волю своїй насолоді, раптово урвався. Германець також ураз став наче камінь, що його обоє зігрівали своїми гарячими тілами. Прокна з Дітом застигли, нагадуючи тепер скульптуру насолоди й жаху, а засоромлений Котта обережно, тримаючись ближче до муру, непомічений рушив далі, аж до освітленого смолоскипами майдану перед портовою управою.

І тут він попався в руки ватаги п’яних гуляк, прибраних у шкури з бичачими рогами; личини обступили його зусібіч, і, коли Котта спробував чкурнути в яскраво освітлену круту вуличку, вони з галасом затягли його знов у свою гущу, викрикували якісь заклинання й про щось питали в нього мовою, якої він не розумів. А потім чиясь рука, справжня лапа, схопила Котту за чуба, друга хутко піймала його за шию, а ще дві стисли, мов лещатами, йому голову, силоміць розвели зуби й під вигуки та регіт ватаги влили з баклаги до рота горілку — холодну як лід, пекучу горілку, від якої римлянинові аж дух забило. Марно намагався Котта ухилитись від лютих ударів та штурханів, що сипалися на нього з усіх боків; він хапав ротом повітря, кашляв, ковтав горілку, відчуваючи між зубами холодну бляшану шийку баклаги, й бачив, як над рогатими головами мучителів пливе всіяне зорями небо. Потім лапи розтислись, і Котта впав у калюжу якогось мазуту, а чужі чоботи й важенні черевики загримотіли не знати куди. Томи, залізне місто, де він ось уже стільки днів розшукував Назона, де марно намагався заговорити з небалакучими, замкненими людьми,— це місто нарешті таки взялося за нього. Минуло кілька хвилин, і Котта — серце в нього ледве не вискакувало з грудей, — важко дихаючи, підвівся. Він був п’яний. Хитаючись, рушив через майдан і вже не обминав гурти блазнів, одні з яких кидалися смолоскипами чи порожніми пляшками, а інші дибцяли, як він, куди очі світять. Брудний, захмелілий, в одежі, від якої зосталося саме дрантя, тепер Котта теж став одним із блазнів. У завулку, що вів поміж облуплених фасадів та почорнілих садиб до линваревого будинку, Котта потрапив у найбільшу карнавальну процесію цієї ночі. У довгій вервечці тут ішли гноми, живі камені, люди-птахи, на віслюках їхали верхівці, розмахували зброєю вояки, яких супроводжував духовий оркестр; він уже геть збився з такту й гримів без усякого ладу. У кінці стрімкого звивистого шляху через місто багато хто з переодягнених п’яних людей тепер уже ледве плентав, і коли хтось із них спотикався, падав і вже не міг підвестись, оркестр із гріхом пополам грав туш. Надходив світанок. Котта потерпав, що процесія знов потягне його на берег, і він, хоч і захмелілий, з усіх сил намагався проштовхатися крізь ці руки, плечі та ноги й вибратись на волю. Але підступитися хоч трохи ближче до линваревого будинку йому ніяк не щастило, він просто тупцяв на місці. А повз нього все йшли і йшли личини. Генерал із широкими, викроєними із свинячих вух еполетами тримав у панцерних кулаках кінці двох мотузків, і коли смикав за них, крильця на його шоломі тріпотіли й подзенькували. Здоровенна, оббризкана червоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи раз по раз підкидала високо вгору тоненькими ручками, що росли в неї з подолу, картонну голову і з несамовитим вереском ловила її. Єпископ безнастанно благословляв себе самого. . Чоловічий статевий член штовхав поперед себе два надуті пузирі, так наче то були сім’яні яєчка. За ним ішов чоловік, згинаючись під вагою почепленого на живіт лотка, на якому стояв електричний агрегат — укритий селітрою акумулятор; до нього була підключена гірлянда електричних лампочок, обвита навколо шиї чоловіка. Далі бруківкою гуркотів пофарбований у біле волячий віз, і в передку ледве тримався, вимахуючи підпаленим батогом, візник. То був Терей. Атож, у цьому візникові, прикрашеному клаптиками сухозлітки та хромованими скалками, Котта впізнав міського різника. На голові в Терея стояла, прив’язана ремінцями, пташина клітка, і крізь її ґратки висівались білі сніжинки. У наповненій дрібним пухом клітці сиділи два пацюки; від люті й страху перед підпаленим батогом вони просто шаленіли, раз у раз наскакували на ґратки й розсипали навколо різникової голови пух. І ось тої миті, коли хтось упав і музики саме зібралися вдарити йому туш, коли широкий віз примусив Котту притиснутися до стіни будинку і було чути лише цьвохкання батога, шарудіння та тоненький писк пацюків, які боролися не на життя, а на смерть, він почав усвідомлювати, що саме мала символізувати ця процесія розпусних персонажів в останню годину карнавальної ночі. Терей у своєму карикатурному костюмі нагадував понівечені часом барельєфи на фасадах римських храмів, міністерств та палаців зображення бога сонця на вогняній колісниці... Різник хотів бути Фебом. Пастухи з гірських долин, ливарі й рудокопи залізного міста в цю годину мавпували розкоші римського неба. Перший з-поміж богів ніс міськими вуличками на лотку акумулятора; світіння вольфрамових ниток у вакуумі електричних лампочок втілювало Юпітерову велич і його блискавиці. Генерал, що, мов причинний, усе смикав за мотузки,— то був безсмертний бог війни, а червона жінка — забризкана кров’ю Медея, що зарізала рідного меншого брата, четвертувала трупика, а відтятою головою, отим закривавленим чубатим м’ячем, пожбурила в узбережні стрімчаки. Атож, це була Медея, заголовна постать Назонової трагедії, яку в усіх театрах імперії приймали з оваціями й тріумфом і яка принесла своєму творцеві славу; Медея, закривавлене, набите ганчір’ям і соломою опудало, що плентало, похитуючись, у процесії блазнів.