Не встиг фургон подолати першу сотню метрів своєї дороги в майбутнє, як за ним знялася така величезна хмара вохристо-сірої, їдкої куряви, що люди вже тільки чули ліліпутові покрики на коней, а тоді мусили затулятися руками від піщаних вихорів. Здавалось, увесь пісок із цього узбережжя посунув на залізне місто, щоб не дати йому востаннє кинути погляд на кіношника й побачити, як фургон помалу меншає, меншає, зникає з очей, а разом з ним зникає й надія потішитися Кипарисовими історіями та картинами.

Вчорашні ліліпутові глядачі рушили назад до міста, мов в’язні виправного табору, що оце саме провели за ворота помилуваного. Боязкіші й забобонні потрушували цибулинням та заплетеним у вінки й висушеним меландрієм свіжі сліди крові, що їх позалишав олень,— так вони прагнули відвернути провіщене крамаркою лихо й загнати його в землю, якщо воно, приваблене цією кров’ю, спробує вилитися з глибин на поверхню.

Цього дня Котта й собі вийшов з юрбою роззяв аж за місто, потім, коли люди почали відставати від фургона, рушив поперед усіх, а згодом, коли за Кипарисом зімкнулася хмара куряви, не повернув назад, як решта, а попростував далі. Мружачись від ядучої пилюки, Котта йшов і йшов у піщаному вихорі за невидимим уже фургоном і спершу розгледів лише тонку, ніби безлику, постать, що простувала назустріч. Це була Ехо. Не затуляючи обличчя, так наче курява була їй зовсім не страшна, жінка йшла в його бік, і Котта скоріше відчув, ніж побачив своїми сльозавими очима, що вона дивиться на нього. І що ближче підходила Ехо, то виразніше він відчував на собі її погляд — такий важкий, що зрештою Котта розгублено ступив ногою наче в провалля — насправді то була досить мілка баюра,— похитнувся й упав би, якби Ехо не простягла йому руку.

До Ехо було ще кроків два чи три і Котта однаково не дістав би її руки, але вже цей її порух, її готовність допомогти повернула йому впевненість у собі. Він опанував себе й випростався. Тепер вони стояли в хмарі куряви самі. Зненацька запала така тиша, яка буває тільки в самісінькому центрі циклону. Нарешті в очах у Котти помалу посвітлішало, він заспокоївся, подививсь у бездоганно чисте, трохи бліде обличчя Ехо й узяв її руку.

Попелясто-сірі, мов пасажири автобуса, які щойно повернулися з подорожі до Ліміри, римлянин і линварева служниця вийшли цього полудня з хмари куряви, що повільно осідала, надаючи жмутикам полину край дороги такого вигляду, наче вони були кам’яні. Тим часом Кипарисові глядачі вже розійшлися в міських вуличках, і коли Феме, перше ніж знову ступити в сутінки крамниці, ще раз позирнула в той бік, де зник ліліпут, то побачила в далині лише римлянина та Ехо — досить підозрілу пару, що, здавалося, нікуди не поспішала.

Простуючи до міста, Ехо з Коттою неквапно говорили про те про се, часто надовго замовкали, проте обоє так уміло приховували одне від одного своє збентеження, що складалося враження, ніби ці двоє закурених подорожніх пройшли вкупі вже досить довгий шлях. Позбивані линва-реві ноги, Кипарисові фільми чи несподіваний ліліпутів від’їзд — хоч би про що вони заводили розмову, вона мало чим відрізнялася від звичайних, байдужих балачок, які можна почути десь на розі вулиць чи біля полиць та діжок із патокою в крамниці Феме. Та й із жодної відповіді Ехо Котта не довідався нічого нового: про залізне місто вона йому розповідала його ж таки словами. І все ж у всіх цих повтореннях, у цих нічого не вартих фразах Котта відчував мимовільний обмін бентежних почуттів, німу загадкову згоду. Щойно він знов упізнав в Ехо ту розгублену, сполохану служницю, яку побачив був коло Лікаонових ніг на підлозі линварні, а йому вже здавалося, ніби розмова з цією жінкою — це перше його спілкування із людською істотою, відколи він виїхав з Рима.

Потім Ехо звернула на стежку, обрамлену порослими зеленню мурами, до свого притулку, і Котта під якимсь приводом рушив услід за нею, намагаючись усе новими й новими запитаннями бодай трохи затримати її. Та поки він марно силкувався розтягти хвилини цього пообіддя, пустився дощ — спершу впали поодинокі краплі, згодом вони залопотіли рясніше, і нарешті зашуміла важка, тепла весняна злива, що знов прибила до землі куряву, а сходами та стічними рівчаками залізного міста ринули жовті, як глей, потоки. Обоє, перестрибуючи через струмки та калюжі, кинулися бігти під тим водоспадом і, поки дісталися захекані до руїни, були вже мокрі як хлющ. Потім вони, сховавшись від водяної завіси під виступом скелі, що немовби зрослася в рештками мурів, стояли, важко дихали й мовчки дивились одне на одного.

Котта не сподівався вже почути відповідь, і все ж таки, аби лиш іще раз, востаннє відкласти хвилину прощання, перевів дух і вирішив поставити крізь шум дощу кілька звичайних Запитань про Назона. Дорогою сюди він не важився ставити їх, щоб не підштовхнути цю жінку до тієї самої стіни мовчання, на яку вже не раз наштовхувався після таких своїх розпитувань у залізному місті. Отож Котта поцікавився в Ехо про поета з Рима, про отого вигнанця, а також про його схибнутого :лугу, і коли Ехо мимоволі, неначе йшлося про щось само собою зрозуміле, ствердно кивнула головою,— мовляв, ну звісно, адже про бідолашного Назона знають усі аж до Ліміри чи й далі,— в лопотінні дощу йому вчувся шум крислатих сосон на п’яцца дель Моро.

Пасмо за пасмом дощ змив Котті чуба на чоло; скапуючи водою, римлянин стояв тепер нерухомо на сухому піску під виступом скелі й слухав Ехо, так ніби досить було одного-однісінького слова, самої лише згадки про Назона, щоб її короткі відповіді перетворилися на цілу історію. Отож у ту пору року, коли не було снігу, розповідала Ехо, Назон щомісяця спускався зі своїм слугою з гір на узбережжя; приходив він уже й до неї в цю печеру, приносив дикий мед та горобину з трахілських ущелин.

Помер? Таж Назон і доти, бувало, не з’являвся в Томах місяцями, але ніхто тоді й гадки не припускав, що він помер.

Отут, на цій піщаній долівці, Назон розпалював багаття — одне в численних своїх багать, які горіли повсюди, де він сідав і починав розказувати. Навіть на столах у винаря він розпалював у тарілках та в горнятах невеличкі ватерки із трісочок та вовни.

Річ у тім, що бідолашний Назон запевняв, нібито вміє читати з полум’я, приску і навіть з уже білого, але ще теплого попелу; він казав, що в тих вогнях йому проступають слова, речення, а то й цілі історії з книжки, яка колись, одного чорного дня в його житті, мовляв, згоріла.

Того римлянина сприймали в місті спершу за такого собі палія, вела далі Ехо, затоптували його багаття, гасили вогні і взагалі обходилися з ним так зле, що він кінець кінцем мусив шукати собі притулку в горах, у Трахілі.

Та помалу й тут, у залізному місті, люди збагнули, що цей вигнанець нікому не чинить шкоди; згодом почали залюбки підсідати до його багать, коли він сходив по найнеобхідніше до моря, і слухали, як він читає з полум’я.

— А згоріла колись у того бідолахи,— додала Ехо,— либонь, якась книжка про каміння — каталог рідкісних мінералів абощо. Принаймні тут, під виступом оцієї скелі, він завжди бачив у вогні лише корали, всілякі скам’яніння та рінь. І в приску йому ввижалося щоразу те саме — каміння й каміння.

Рік видався спекотний, засушливий, як ніколи. Цілими днями в небі над Томами не пропливала й хмарина. Повітря було наче скляне, обрій мерехтів і розпливався, прибій завмирав, наставав мертвий штиль. Але шум не стихав — то дзюркотіли зеленкуваті гірські потічки, що їх сотнями щедро живили талі води з льодовиків на узбережних верхах; потічки стрімко спадали зворами й улоговинами вниз і часом, так і не діставшись до бухти чи в долину, . розтікалися й усихали.

Чорне море лежало під крутими берегами мерехке й спокійне, мов озеро. Лагуни та бірюзові мілини прогрівалися так, що звиклі до крижаної води алебардові риби панічно втікали від теплих хвиль, вискакували на суходіл, викачувалися, б’ючи хвостами, в пісок та мушлі й у тому панцирі задихалися. Мешканці залізного міста вже згребли й закопали на березі дев’ять табунів цієї очманілої риби, бо не так голодно жили, щоб усю її поїсти, і не мали досить рук, щоб усю її пов’ялити. Навіть у свіжій прохолоді після заходу сонця на узбережжі стояв сморід тухлої риби; з настанням сутінків він підіймався кам’янистими схилами в гори й приваблював до моря шакалів. Щовечора, коли сонце осявало червонястим світлом уже тільки гірські верхи й хребти, з пустель ген по той бік лісів прилітали зграї стерв’ятників. Навіть Феме й найстаріші мешканці Томів не пригадували другої такої весни й тлумачили це дивне потепління як ознаку того, що настають згубні часи.