Здалеку здавалося, що собака просто спить. Лише наблизившись, можна було помітити, як важко підіймалися й опускалися його широкі груди, і почути його хрипке та сповнене свисту дихання. Тільки зблизька можна було розгледіти, де його знудило. Пес обригав усе навколо себе. Його блювотиння було густе, маслянисте і темне. З кров’ю. Й отрутою.

Я досі пам’ятаю той запах і великі карі очі Мерфі, коли ми обоє опустилися біля нього навколішки. Пес дивився на нас мовби спантеличено, але водночас із вдячністю. Ніби ми зараз його врятуємо. Але ми не могли нічого вдіяти. Уже вдруге за той день я збагнув, що є речі, яким ти вже геть нічим не можеш зарадити.

Ми спробували підняти його і нести. Гоппо знав, що в місті є ветеринар. Але Мерфі був важкий, а мокре сплутане хутро зробило його ще важчим. Ми навіть не донесли його до виходу з парку, як він знову почав кашляти та блювати. Ми поклали його на мокру траву.

— Може, я побіжу і приведу ветеринара? — запропонував я.

Гоппо лише похитав головою і відказав хрипким здушеним голосом:

— Ні. Надто пізно.

Він заховав обличчя в густій мокрій шерсті Мерфі й щосили притис до себе пса, ніби хотів його втримати на цьому світі.

А втім, ніхто, навіть людина, яка любить тебе понад усе на світі, не спроможна зупинити смерть. Ми могли хіба що заспокоїти собаку, тихенько нашіптуючи у висячі вуха, і молитися, щоб йому не було боляче. Врешті-решт, ми зробили все, що могли, і невдовзі Мерфі востаннє хрипко втягнув повітря й затих.

Гоппо плакав, притулившись до його обм’яклого тіла. Я пробував стримати сльози, та вони котилися двома струмками по моїх щоках. Пізніше я навіть подумав, що того дня ми більше оплакували мертвого собаку, аніж брата Міккі. І це теж нам іще відгукнеться.

Нарешті ми зібралися з силами й понесли пса до будинку Гоппо. Тоді я вперше в житті торкався когось мертвого. Він був іще важчим, ніж доти, подумав я. Мертва вага. Ми несли собаку майже півгодини, а дорогою кілька людей навіть зупинялися, спостерігаючи за нами, але ніхто не запропонував своєї допомоги.

Ми поклали Мерфі на його кубельце в кухні.

— Що ти з ним робитимеш? — спитав я.

— Поховаю, — відказав Гоппо так, ніби це було очевидно.

— Сам?

— Мерфі був моїм псом.

Я не знав, що ще сказати, тому змовчав.

— Ти краще вертайся, — додав Гоппо. — На поминки.

Якась часточка мене відчувала, що варто було б залишитись і допомогти йому, але значно більше мені кортіло вшитися звідти.

— Добре.

Я розвернувся.

— Едді!

— Що?

— Коли я знайду того, хто це зробив, я його вб’ю.

Ніколи не забуду очей Гоппо, коли він це казав. Може, тому я не розповів йому про крейдяного чоловічка з собакою. Або про те, що Міккі так і не повернувся після того, як вибіг із церкви.