— На заочне, — посміхнулася Оленка, — ще ж Івана ростити треба.

А Іван ріс, як з води.

— Бабо, дай, — випрошував у Наталки годинника, що цокав на стіні.

— Не можна, онучку, — то не цяцька, — намагалася пояснити Наталка. — То дід буде сваритися.

— Бабо, дай, — стояв на своєму малюк і показував пальцем на годинник.

— Я тобі дам лозиною, як ти баби не хочеш слухатися.

— Баба — кака, — сердився хлопчик і дивився по хаті цікавими оченятами, вишукуючи ще щось.

— Ось я тобі дам — кака. Грамотний який! — сварилася Наталка, але Іван прудко заліз на стілець, потім — на стіл, вхопив ніж.

— Ой, лишенько! Віддай ножик, бо вава буде. Чи тобі іграшок немає? На косю, сідай, — витягла на середину кімнати великого дерев’яного коня на колесах.

Малюк якийсь час дивився на нього, навіть пробував сісти, та потім закопилив губу і пішов шукати іншу забавку.

Вступні екзамени до Київської сільськогосподарської академії Оленка склала легко. Хоча й не дуже раділа, та відчувала, що отримала невеличку перемогу над безпросвітком сірої буденності. А Наталка з Миколою раділи відверто.

— За одного вченого десять невчених дають, — говорила мати. — І ніхто не бере.

Одного разу Іван, радісно підстрибуючи, торсав дідового велосипеда. У новій літній курточці, блакитному беретику він був схожий на гарненького хлопчика з малюнка у книжці.

— Ти, брат, у мене герой. — Микола підхопив онука на руки й посадив на велосипеда попереду себе.

Малюк усю дорогу щось весело щебетав до діда, намагаючись вцілити ногою межи спиці у колесі. Побачив у дитсадку інших дітей і пішов до них з охотою. Перед вихователькою насупився, але дозволив їй взяти себе на руки.

Другого дня тільки під’їхали до дитсадка, як хлопчик рвонувся, мало не злетів з велосипеда, обхопив Миколу за шию і закричав на весь двір:

— Нє!

Микола поїхав на роботу спантеличений, а увечері обізвався до дружини:

— І як його возити, як він не хоче йти у чужі руки?

Перший рік навчання був складним і нецікавим. Оленка надсилу писала конспекти, готувалася до сесії. Часто відкладала книгу, подовгу сиділа, вдивляючись кудись поперед себе. Інколи їй здавалося, що іде чужою дорогою по життю, а не власною. Але починала любити оті літні ранки над селом, коли небо ще тільки сіріє на сході. Оцього малого хлопчика, який радісно гукав їй: «Мамо!» Вдивлялася у світ заново, та неусвідомлена туга підступала до серця, тоді вона ставала мовчазною і задумливою, а мати тривожилася.

— Може, тебе хто зурочив? — питала не раз. — Давай, я Настю Етину гукну, вона ж людям помагає.

— Ні, мамо, ніхто не зурочив, — Оленка сумними очима дивилася на матір. — Я не знаю, що таке зі мною робиться, мовби душі тісно у грудях, а у світі душно…

— Заміж тобі треба, — перебила її мати. — Онде ж находиться людина…

Оленка ніяковіла:

— Мамо, не треба. Ви мене зовсім не розумієте.

— А що там розуміти? — сердилася Наталка. — Не дай, Боже, вдасися у свого діда Івана — тому теж душно було у світі, очі викладе у небо й дивиться годинами. Все б кудись із дому йшов з тим малюванням, наче дурень зі ступою. А що з того толку? Підійдеш, було, тихенько, щоб не чув, а він сидить на призьбі — це коли ще в старій хаті жили — і все щось сам у себе допитується, немов божевільний. Добрі люди про хліб дбали та про сім’ю, а він усе життя в собі колупався. Якби не твоя баба Мотрона, то діти б із голоду повмирали. А від Сергія ти даремно відмахуєшся, — переводила розмову на інше. — Хороший хлопець, і сім’я у них хороша.

Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.

— Олени ж немає? — озирнулася по хаті.

— Ще не прийшла, — Наталка подала гості стільця.

— То й добре. — Дядичка важко сіла на стілець. — А я, Наталко, до тебе у такій справі, — подивилася на неї, витерла хусточкою спітніле від хвилювання обличчя. — Мій Сергій — хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи — техніка у нього в руках. І Олена у тебе — слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? — запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою.

— Поговори з дочкою, та й благословим.

Наталка розгубилася, чомусь заплакала.

— Я щось не так сказала? — Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.

— Ні, Ходоро, — Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. — То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.

Тепер ось напосідалася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:

— Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.

— І що з твоєї любові? Он, — кивнула на онука, — вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася — хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.

— Відчепіться, мамо, — в Оленки на очах виступили сльози. — Чого ви мене мучите?

На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.

— Я ж не подужаю, — опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. — Хто мене буде слухатися?

— Не святі горшки ліплять, — Данило Павлович сердито дивився на Олену. — Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.

Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.

— Краще б ти не йшла з ферми, — жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: — Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.

— Як воно — навчання? — запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.

А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.

— Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.

— Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, — переводив голова розмову на жарт.

— Ага, — сумно посміхалася Оленка, — скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом…

— Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, — перебив її Данило Павлович.

— Вона мені й не треба, — огризнулася дівчина. — Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви — ячмінь, наче на зло.

— Це вже я з Тита спитаю.

Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці — просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.

Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».

— А якщо мотоцикла? — обернувся біля дверцят машини.

— Що — мотоцикла? — не зрозуміла Олена.

— У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?

Оленка посміхнулася:

— Незручно наче.

— Буде зручно, коли для діла, — голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. — Ну, Тит, ну…

Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени: