— Я не буду їсти, — Люба підвелася і босими ногами стала на підлогу.

— Але ж ти й не вечеряла.

— Ну і що? — засміялася та. — Не бачиш — фігуру бережу. Давай краще допоможи затягнутися, — взяла зі спинки ліжка вчорашню хустку й кинула Оленці. — Дужче, — сердилася, коли подруга легенько затягла хустку, — коліном притискай — не бійся.

— Ти ж його так задавиш, — відступила знічено Оленка.

— Задавиш його. — Люба сама заново почала затягуватися. — Якби я могла, я б його так перетягла, щоб і не кавкнуло. Тільки воно, падлюче, ані зривається, ані отруюється. Знаєш, скільки я гидоти всякої перепила? Наче й замре — думаю: ну, все, а воно потім знову ворушиться. Що йому іще зробити? Ну, що? — втупилася в Оленку безтямними очима.

— Уже нічого не зробиш, — як могла, розважливо промовила та. — Собі тільки наробиш лиха!..

— Зроблю! — перебила її Люба.

— Ось побачиш.

— Збожеволіла, — Оленка відступила до дверей. — Ти збожеволіла.

— А ти?! — Люба хотіла сказати щось іще, але тільки звузила очі, у яких була сама ненависть. — Менше гавкай. Тобі добре, а мені як? Що мені з ним робити — з’явитися у село, щоб мати убила? — впала на подушку і вибухнула плачем.

Оленка щільніше зачинила двері, підійшла до подруги.

— Не плач, Любо. Може, й справді можна щось придумати — поки не їхати у село.

— Я придумаю, — Люба відірвала від подушки заплакане лице, — я вичавлю його зі свого життя, — щосили здавила обома руками живіт, мовби зараз хотіла роздавити дитину.

Коли вона пішла на роботу, Оленці захотілося поблукати містом. Перед невеличким дзеркалом розчесалася й нараз відчула, як страшенно хочеться зібрати речі й піти на вокзал. Навіть пошукала очима свою велику сумку. Потім посміхнулася невесело і пішла у нервовий міський ранок.

Трохи більше, ніж за тиждень, поїхала додому. Ще звечора Люба наказувала:

— До нас не заходь. Мати прибіжить, скажеш — не можу приїхати й не скоро зможу. Фабрика — це їй не колгосп, нехай не думає. І дивись мені, не ляпни чогось. Комусь проговоришся — я знаю, що із собою робити.

Додому Оленка приїхала пізно. Біля хвіртки трохи постояла — боялася, що до хати зайде й розплачеться ще біля порогу. Батько з матір’ю вже повечеряли: мати щось робила коло печі, а батько читав за столом свіжу газету.

— От і поміч приїхала, — зрадів уголос, — а ти журилася.

Наступного дня із самого ранку Оленка вийшла на город. Мати умовляла ще поспати, бо ж он яка змарніла, та донька не послухалася. Взяла у повітці корзину й заступ, глянула на сусідський двір і пішла працювати у найдальший кінець. Але Дуня вгледіла її відразу, не встигла вона накопати й корзину картоплі.

— А моя де? — гукнула прямо з двору.

Оленка почула, та не розігнулася, тільки ще дужче почала налягати на заступ.

— Ти що, оглухла? — підійшла Дуня до неї.

— Та ні, ось виберу, — Оленка ховала очі, щоб не дивитися на тітку.

— Чого Люба не приїхала? — спитала сердито, мовби саме Оленка була в цьому винна.

— Вона, тітко, не може, — дівчина дивилася не на сусідку, а на заступ, — вона на роботі сьогодні, — і відчула, що червоніє.

— На роботі? — перепитала Дуня. — А-а. Тоді на тому тижні нехай приїде. Скажеш їй, що і вдома роботи багато.

Оленка старалася, працювала, не розгинаючись, навіть обідати не входила до хати. Вже під вечір, коли добре натомилася, сіла на картоплиння, задивилася кудись поперед себе. Надвечір’я було лагідне — ні вітру, ні хмар. Тільки сонечко, що, здавалося, теж натомилося за день, поволі котилося за Махонькин ліс. Оленка підставила долоню до чола, щоб подивитися на захід, і побачила, як разом із жінками йшла з поля мати. Донька вгадала її відразу не тільки по знайомому одягу, а й по ході. Ступала мати м’яко, немов задумливо, і завжди дивилася на землю, ніби боялася спіткнутися. Невисокого зросту, в білій хустині, світлій блузці, ще й досі струнка, Наталка здалеку була схожа на дівчину.

«А вона у мене й справді молода, — захоплено подумала донька. — Тільки вироблена дуже». Зітхнула, підвелась і знову взялася копати.

— Стомилася? — Наталка не заходила до хати, а відразу пішла на город із корзиною і заступом.

— Чого це ви, мамо, прийшли? Ідіть хоч поїжте та відпочиньте трохи, — запротестувала Оленка. — І так за день наробилися.

— А ти хіба гуляла? — посміхнулася мати. — Он скільки викопала! А вдвох воно іще швидше. Прийде корова з паші, тоді вже обидві підемо.

Розпитувала про лікарню, про хазяйку квартири, а сама думала про те, як донька схудла й ніби щось змінилося у ній. Що — не могла збагнути й докоряла собі, що так легко відпустила її з дому.

З часом Оленка втягувалася у роботу, вже не так стомлювалася від біганини, лікарняної метушні і сприймала своє нинішнє становище як данину майбутньому. Але у цьому чималому місті їй було самотньо. Люба з кожним днем робилася мовчазнішою, озивалася на розмову нехотя і то роздратовано. Ще й тітка Дуня напосідала на Оленку: чого Люба не їде? Переказувала дочці, що сама явиться у місто, як не діждеться додому. Люба сердилася на Оленку:

— Годі тобі пертися у село, на очі. Їздиш і їздиш, наче знарочне, щоб мою матір дратувати. Посидь місяць без сидора — нічого з тобою не трапиться.

— Хіба я тільки за сидором їду? — виправдовувалася Оленка. — Я ж за батьками скучаю.

— А я, думаєш, не скучаю? — спалахнула гнівом Люба. — За батьками. Знаємо, за якими батьками ти скучаєш. До того сухомозкого Андрія мотаєшся. Ще вона когось і обдурити хоче.

— А от і ні, — почервоніла Оленка. — Я не мотаюсь. Я…

Люба голосно засміялася:

— А що — може, він сюди їздить?

Оленка деякий час мовчки дивилася на подругу, потім промовила:

— А що мені тут робити? Сиджу днями у цьому закапелку, наче монахиня, — ні друзів, ні знайомих. Краще б я була на ферму пішла.

— Іще встигнеш, — посміхнулася Люба, але так, мовби скривилася. — Ферма від тебе ніде не дінеться, як і твій отой… Тільки він, Лєнко, не любить дівчаток із кісками, маминих донечок — він тобі цього не казав?

— Чого ти до мене причепилася? — розсердилася Оленка. — Яке тобі діло до нас із Андрієм? Знаєш, Любо, мені інколи здається, що ти ненавидиш мене. А от за що — не можу зрозуміти. Чим я перед тобою завинила?

— Зави-и-ни-и-ла, — немов луна, повторила за нею Люба, вслухаючись у слово. Замовкла і різко відвернулася до стіни.

Останні два тижні на роботу не ходила — написала заяву на звільнення і днями лежала на ліжку. Хазяйці квартири сказала, що хвора, і та зовсім не заходила у дівочу кімнату. Годинами Люба лежала без сну. Оленка чула, як вона притишено стогнала серед ночі. Раділа, коли йшла на роботу на цілу добу, і кожного разу поверталася додому з тривогою. У село не їздила, хоча й знала, як хвилюються батьки, писала листи, виправдовуючись і обіцяючи скоро приїхати. У маленькій кімнатці разом із Любою і сама почувалася приречено, чекаючи того, про що обидві уникали говорити.

Перейми почалися у неділю вранці. Люба голосно зойкнула і злякано сіла на ліжку.

— Чого ти? — Оленка розплющила у темряві очі. — Що таке?

— Не знаю. Здається, почалося. Хоча іще рано, а може, й ні-і-і…

Оленка підвелася, увімкнула світло. Обличчя Люби, й без того бліде, дужче зблідло, в очах розпач.

— Що мені робити? — прошепотіла до Оленки. — Страшно, ой, страшно, — підборіддя тремтіло, а лице кривилося від болю.

Оленка підійшла, присіла на краєчок ліжка:

— Не бійся — усі народжують. Будемо збиратися в лікарню.

— Я не того, — в очах Люби стояли сльози. — Я боюся, що буде потім зі мною, куди я дінуся? Ти поки нікому не кажи, добре? Хто питатиме — я додому поїхала.

На вулиці випав сніг, тільки-тільки прикрив сіру буденність асфальту. Мляво горіло світло у вітринах магазинів. Порожні тролейбуси шурхотіли містом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один із таких тролейбусів із промерзлими вікнами і зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогін, до крові кусаючи губи. Біля дверей пологового будинку взяла Оленку за руку: