З дня на день Іван чекав відпустки. Нестерпно хотілося додому. Зайти отак у хату, зненацька, щоб мати щось робила, підкрастися… Посміхнувся подумки, уявляючи, як вона зойкне, кинеться до нього. Серце солодко завмирало від тієї материнської любові, від майбутньої радості зустрічі з домівкою. Думав, що його купити на ті солдатські копійки, які вдалося зекономити. «Куплю квітів, — нарешті вирішив. — Бо хто їй іще купить? А Марійці?» На подарунок сестрі грошей не вистачало, і він сумно зітхав.

Одного разу, під час розводу, командир роти сказав йому, щоб ішов на КПП, бо приїхала мати. Іван нерозуміюче дивився на командира, потім перепитав:

— Моя мати приїхала?

— Твоя. Що тобі не ясно? Іди, вона чекає.

Іван приклав руку до шапки, промовив: «Єсть» — і пішов. Потім побіг, задихаючись від того, як шалено билося від хвилювання серце. Добіг до КПП, на ходу поправив шапку, шинелю, зайшов. Біля дверей стояла жінка у розкішній шубі. Він озирнувся, виглянув за двері — Олени ніде не було. Іван розчаровано повернувся, щоб іти назад, але незнайома жінка, що надто уважно придивлялася до нього, несміливо обізвалася, коли він узявся за ручку дверей:

— Іван?

Він зупинився, здивовано глянув на незнайомку:

— Так.

Люба якийсь час мовчки дивилася на сина. По-солдатському підтягнутий, з відкритим обличчям, на якому різко виділялися карі очі, в цю хвилину схвильовані. Високий, широкоплечий. Вона уявляла його таким і не таким… дорослим. Треба було говорити, і Люба шукала слова.

— Це я до тебе приїхала, — посміхнулася, але несміливо.

— А-а, — розчаровано відповів Іван, — а я думав, мати.

— Думав, мати? — Люба, яка і без того стояла бліда, ще більше зблідла. — Я і є твоя мати.

Іван тільки здивовано подивився на неї і взявся за ручку дверей:

— Вам, мабуть, не до мене. Я зараз піду, скажу…

— Не треба, — зупинила його Люба. — Ти ж Іван Самойлюк?

— Самойлюк, та моя мати…

— Олена Миколаївна — так?

— Так. — Іван відчув, як тривожно ворухнулося біля серця. Слова незнайомої жінки ще не дійшли до свідомості, але серце, що ніяк не хотіло пізнавати у ній матір, защеміло почуттям втрати, такої болючої, що аж важко дихати.

— Ні, не так, — уже впевненіше промовила Люба. — Твій командир сказав, що дасть тобі звільнення на цілий день. Піди, візьми. Не будемо ж ми отут стояти.

— Я щось не зрозумів — де моя мати? — голос хлопця прозвучав уже сердито. — Мені сказали, що приїхала моя мати.

— Іване, — Люба ступила до сина, хотіла торкнутися його руки, та він заховав руку в довгий рукав шинелі. — Це не можна пояснити двома словами. Повертайся швидше, ми поїдемо з тобою в місто, і я тобі все розповім.

— Сідай сюди, — запобігливо відчинила перед ним темно-сині дверцята автомобіля, коли він вийшов із військової частини. — Поїдемо до якогось ресторану і там про все поговоримо.

— Нам не можна заходити до ресторану, — Іван сів на м’яке переднє сидіння, провів очима по приладах. — Класна машинка.

— У мене таких дві, — невідомо чому зраділа Люба. — Одна стоїть іще зовсім новенька, приїдемо, я тобі подарую. А в ресторан ми поїдемо, може, комусь і не можна, тільки не нам.

У ресторані вони сиділи в окремій кабіні, Люба замовила розкішний обід і сухе вино. Поки чекали офіціанта з їжею, обоє мовчали. Тільки коли випили по бокалу вина й Іван почав їсти, Люба розламала в руках шматочок хліба і промовила:

— Ми з твоєю… — замовкла, глянула на хлопця, що перестав жувати й підвів на неї очі, — ти їж, їж. Я хотіла сказати, що ми з Оленою — подруги. Були колись, коли ще разом до школи ходили. Тітку Дуню знаєш, що її хата по сусідству з батьками Олени?

— Що живе коло діда й баби? — перепитав здивовано Іван.

— Так, — сумно посміхнулася жінка. — Я — її дочка Люба, може, чув?

Іван перестав їсти, хитнув головою:

— Чув.

— Іване, не одна я винувата перед тобою. Думаєш, я тебе кинула назовсім? Ні. Я тільки хотіла влаштувати своє життя, а вона… Хто її просив? — взяла пляшку з вином, налила собі й Івану. — Пий, синок, — при цих словах хтось ніби штовхнув у груди юнака, він втупився у Любу, мов тільки зараз почав розуміти, хто сидить перед ним. — Я приїжджала, а вона ховала тебе від мене, потім зовсім з’їхала — я ледь знайшла тебе.

— Ви — моя мати? — запитав здивовано і глянув на Любу.

— Рідна, — зраділа Люба. — Я — твоя рідна мати.

— Моя мати? — промовив юнак сам до себе. — А мати?

— Олена? Вона зовсім тобі ніхто. — Люба впевнено взяла бокал і стала поволі пити вино. — Погралася у благородство, і досить. Я, синок, за тобою. Ось, — витягла з сумочки й поклала на стіл пачку доларів, — заплачу, і кінець твоїй службі. Через пару днів поїдемо додому.

— Додому? — тихо перепитав Іван.

— Ну, ні, — посміхнулася Люба. — Звісно ж, не у ту задрипану Вербівку. У мене в Томську своя фірма, квартира у європейському стилі. У мене є все. Я недаром прожила на світі. Мені є що тобі дати. Ти їж, їж. В армії вас так не годують, бач, який худющий.

— А батько — він де?

Іван більше нічого не їв і не доторкнувся до вина. Люба почервоніла, мовчки зробила кілька ковтків і поставила на стіл бокал. Мовчала, немов думала — казати чи ні, потім глянула на сина й промовила:

— У селі, де твоя баба Дуня живе.

— Моя баба Дуня? — чомусь перепитав Іван.

— Ми заїдемо до неї по дорозі, якщо захочеш. А твій батько, Іване, не вартий того, щоб про нього говорити.

— Він знав про мене? Хто він? — в очах юнака промайнув давній сум, та Люба не помітила цього.

— А, так, тракторист один, — махнула зневажливо рукою. — Колись був хлопець, як хлопець, поки не спився. Ні, він про тебе нічого не знав. Тепер знає. Тепер усі знають. Ти — мій син, моя рідна кров, а не її, — останнє промовила з легким роздратуванням у голосі.

— Усі? Ви й діду з бабою сказали? — До горла хлопця несподівано підкотився важкий клубок. Він намагався проковтнути його і не міг. Взяв бокал і випив до дна, немов його мучила спрага.

— Мені ж треба було тебе знайти, довелося поспитати. А тебе це хвилює? — глянула в обличчя сина. — Невже ти ніколи не відчував, що вони тобі чужі?

— Ні, не відчував. Я цього ніколи не відчував, розумієте ви?.. І зараз не відчуваю, — Іван дивився Любі прямо в очі. Щось знайоме було у тому погляді. Так і Олена дивилася на неї кілька днів тому.

— Ти куриш? — несподівано запитала Люба.

— Ні, — хитнув головою у відповідь.

— А я закурю. Офіціанте! — гукнула зверхньо.

Ще звільнення не закінчилося, а Іван сказав, що йому потрібно повертатися у частину. В тому ж автомобілі вони під’їхали до КПП. Він вийшов, за ним вийшла Люба, провела до дверей.

— До завтра, синок, — хотіла поцілувати в щоку, та хлопець відхилився, швидко повернувся й пішов.

Після відбою довго лежав із розплющеними очима. Відчував, як нестерпно хочеться вдарити себе. Бити й бити… Щоб до крові, нехай потече з нього її рідна кров. «Мамо! — гукнув подумки. — Чи простиш ти мені за те?.. Мамо, мамо, мамо», — шепотів ще і ще, ніби хотів переконатися, що у цьому слові нічого не змінилося.

На другий день до нього знову підійшов командир роти, старший лейтенант Слєпцов, зміряв трохи зневажливим поглядом, кивнув головою в бік КПП.

— Там знову твоя мати. Я й не знав, що ти такий крутий, думав — нормальний хлопець. Грошовита, мабуть, у тебе матуся, — сказав насмішкувато. — Іди, наказано тебе знову відпустити.

— То не моя мати, — Іван подивився в обличчя лейтенанту. — Я не вийду до неї. Будь ласка, скажіть їй, нехай їде.

— Не зрозумів, — лейтенант здивовано обернувся у бік КІШ. — Від такої мамусі відмовляєшся? — Слово «мамуся» прозвучало з відвертим глузуванням. — Такі сьогодні намагаються підім’яти під себе весь світ. То що сказати?

— Товаришу старший лейтенанте, — промовив Іван, як належить за статутом. — У мене є інша мати, справжня. Дозвольте іти?