Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.

— Ти чого? — Микола з силою смикнув дружину за рукав. — У нас хтось помер? — крикнув у скривлене плакати обличчя. — Хтось на лавці лежить?

— Лежить, хіба не бачиш? — Наталка вказала на двері, де спала дитина.

— Дурепа! Сядь краще! — Микола штовхнув її на диван. — То ж — дитя. Унук твій, чи, — глянув на дочку, — унучка?

— Хлопчик, тату, Іван, — подивилася батькові в очі, — Іван Миколайович, — і дві крупні сльози покотилися по дівочому обличчю.

— Ти чула?! — гримнув Микола на дружину. — Іван! — І високо підняв руку, наче вимірював висоту почутого імені.

— Чого ти розверещався? — Наталка потроху отямлювалася. — Краще спитай у неї, — кивнула на дочку, — сватів ждати у цій хаті й… батька дитяти?

Оленка мовчала, тільки низько опустила голову.

— А йди ти під дурного хату зі своїми сватами, — замість неї відповів батько, — дай дитині спокійно поїсти.

Уночі хлопчик плакав. Оленка по черзі перебирала пляшечки, що приготувала ще у місті. Взяла одну, збовтала, наділа соску. Почула, як мати підвелася з ліжка й мовчки зайшла до кімнати.

— Чого ти цицьку не даєш? — запитала неголосно.

Оленка обернулася до матері й побачила наплакані очі.

— Чого з пляшечки, а не годуєш груддю? — допитувалася та.

Донька на ці материні слова зніяковіла.

— Молока немає чи чого? — не вгавала Наталка.

— Немає, — відповіла, не підводячи погляду.

— А-а, — протягла мати. — А я думала — не хочеш, бо тепер узяли моду.

— Ви, мамо, йдіть, — попросила її донька. — Ідіть, лягайте.

— Аби ж лягти та вже й не встать, — важко зітхнула Наталка. — А мені ж завтра між люди.

Із самого ранку Микола заходився щось тесати за хатою. Вимучена безсонною ніччю дружина ішла до корови з дійницею.

— Що це ти робиш? — запитала, озирнувшись на сусідський двір.

— Колиску Івану, — відповів чоловік, не відриваючись від роботи.

— Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, — сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.

— То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, — Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.

— Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, — зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.

Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.

— Як же це ти зуміла? — запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.

— Що? — Оленка теж цілий ранок намагалася щось робити.

— Скрить од усіх. Я б вік не подумала. Зовсім нічого ж не було видно.

Донька здвигнула плечима:

— Перев’язувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?

— Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам. Признайся ж хоч, хто батько?

Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.

— Наш чи чужий? — допитувалася Наталка. — Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? — кричала уже крізь сльози.

— Лаєтеся чи що? — двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.

Наталка розгубилася:

— Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.

— Та я, кахи, — Дуня зацікавлено провела очима по хаті, — це ось хлібинка і коржики як положено, — підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. — Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре.

Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.

— Казала, своїми очима бачила вчора, — продовжувала Дуня, — то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй — де б воно узялося, а вона хреститься, божиться.

Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.

— Ідіть, тітко, — сказала так тихо, що й мати ледве почула. — Ідіть, — промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.

Та злякано позадкувала до дверей:

— А я хіба що — люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? — У цей час у кімнаті запручалася дитина. — О, бач, — посміхнулася радісно Дуня, — хе, а вона на людей кидається, — відступила до дверей.

— Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.

— Не принесла, бо… — зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть — це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом — про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?

— Ну, чого ти кричиш? — нахилилася до маленького личка, підсунула руку під голівку. — Хіба я винна, що твоя мати — сучка? — промовила і злякано озирнулася на двері.

Наталка повернулася з роботи першою. До Оленки не обізвалася, а мовчки почала поратися. Донька бачила, як вона боляче переживає ганьбу, що увійшла у їхній дім разом із дитиною. Їй і самій боляче, але не від сорому перед людьми, а від образи, що мусять вона і її рідні переносити той сором. Мовчала винувато, не обізвалася й до батька, коли, трохи заточуючись, той зайшов до хати.

— Де це ти набрався? — Наталка навіть зраділа, що буде на кому зігнати злість.

— Із хлопцями унука замочили, Івана, — посміхнувся широко, — щоб ріс здоровий.

— Чи у тебе всі вдома? Тут плакати треба, а він — замо-о-чили, — перекривила чоловіка.

— Що ти все — плакати та плакати? Як тобі хочеться, то реви, а я не буду, — надів шапку, взяв порожні відра і вийшов із хати. — Дурна гуска, — промовив у сінях неголосно, але Наталка почула і спересердя кинула у куток рогача, що аж крейда посипалася з комина.

На вихідні молодь з’їжджається у село — хто навчається, хто працює по містах, але у суботу невеличкий сільський клуб завжди переповнений хлопцями й дівчатами, які повертаються не тільки провідати рідних і взяти харчі, а ще й побути у світі своєї неповторної батьківщини, у який хочеться повертатися не тільки з відстані багатьох кілометрів, а й з відстані цілого життя, коли вже і повертатися немає до кого. Оленка з болем думала, що у клубі зараз усі тільки й говорять про неї. Забігали подруги, та більше з цікавості, роблено дивувалися дитині й намагалися випитати подробиці її несподіваної появи. Не допитавшись, починали переповідати останні новини, не забували обмовитися, як із Андрія тепер сміються хлопці. Краще б не заходили. Після їхніх відвідин Оленка годинами тамувала сльози розпачу й образи. З надією і страхом думала про зустріч із Андрієм, і, коли він прийшов, серце забилося так, ніби хотіло першим вискочити з грудей і кинутися на вулицю, де чекав на неї коханий.

Пальці тремтіли, й Оленка ледве застібнула ґудзики на пальті, потім надягнула білу шапочку, яка пасувала їй. Ще раз глянула у дзеркало і вийшла на подвір’я. Андрій стояв біля хвіртки й далі не проходив. У темряві побачила знайомий силует і ще більше захвилювалася.

— Здрастуй, Андрію, — промовила першою.

— Привіт, незаймана, — відповів той глузливо і надто голосно, мовби хотів, щоб його почув іще хтось, а не тільки сама дівчина. Оленку ніби хто в груди штовхнув.

— Ти за цим прийшов? — голос у дівчини затремтів, вона з усієї сили намагалася не заплакати.

— Я ж думав — ти справді… А ти… — Нотки болю юнак ховав за грубістю слова. — Шльондра, від мене пручалася, а сама з іншими… — Ступив до Оленки, схопив її рукою за плече і боляче стиснув. — Мене за ніс водила — з мене ж сміються тепер усі…