- Ми можемо йти?

- Так. – До самого ресторану ми мовчали. Я бо якось була засмучена своїми почуттями. А Соломатін і так не дуже говірливий.

- Ганна Василівна все нормально? – Все ж стиха запитав Соломатін. Що в перекладі означало давай зберись і працюй, ми тут по роботі. І я видала посмішку.

- Дмитро Олексійович, все важливе вже було зроблене. Не хвилюйтесь.

- Я й не хвилювався. – Процідив він крізь зуби. А далі слідували радісні посмішки при вигляді Яніни і її гостя. Розмова текла невимушено і в розрізі гостинності , обміну досвіду. Нічого більше не гріє серце людині, як поговорити про себе і я цим користувалась. Почувала себе поганеньким маніпулятором, але всі були задоволені. Один Соломатін на мене косився, а так вечеря здається вдалася.

Та не всі мрії збуваються. Це начебто ясно. І так іноді буває. Тому після повернення зі Львова я шипіла стиха, але ще тижні два змушена була бути на роботі, тільки тоді зірочка засяяла і для мене. Я з посиланням на особисті справи взяла чотири дні вихідних. Я була на кухні, готувала форель, обмежилась банальним посолити, кинути приправу і в духовку. Запах риби, що смажиться повільно виповзав з кухні і тягнувся вже по всьому домові. Дзвінок в двері, мене відірвав від салату.

- А казала, що буде пізно. – Перекривила я Ярославу і широко відкрила двері. На порозі стояв Дмитро Олексійович з паперами в руках. Його погляд опустився на фартух.

- Ви вмієте готувати? – Це було перше,що він сказав.

- Досконалості немає меж. – Знизала я плечима.

- Привіт! Я хотів би дещо переглянути. Це важливо. – Зауважив він. Я посторонилась запрошуючи його зайти. Він з цікавістю розглядав мій дім.

- Ніяк не можу зрозуміти стиль.

- Стиль називається мені так зручно і подобається.

- Своєрідно, але цікаво. – Я зняла фартух.

- Чай будете?

- Краще те, що так смачно пахне. Ви чекаєте гостей?

- Так.

- Чоловіка?

- Подругу. – Я дістала рибу на блюдо, хліб, салат, гарнір.

- А вина у вас часом немає? – Сама невинність в очах. Дістала й бокали і вино.

- Ганна Василівна, а ви смачно готуєте.

- Дякую. – Я налила йому вина. Він з задоволенням випив пів бокала одним ковтком , а я в ньому запідозрила прихованого алкоголіка. Він я явною насолодою уплітав рибу, навіть присунув до себе салат з хлібом. Ще встиг похвалити хліб, гарнір, і салат.

- Де ви навчилися так смачно готувати?

- Плуталась під ногами у шеф-кухаря. Моя подружка полюбляє смачні страви, та готувати їй ніколи, і готує вона так собі. Я її люблю, і то ж доводиться радувати людину. Ще до мене часто любить приїздити в гості моя сім’я, і їх теж доводиться годувати.

- А у вас велика сім’я?

- Двоє братів, мама, тато, дідусь , бабуся, тітонька і двоюрідні брати. А у вас?

- А я був один у батьків і дуже заздрив тим, у кого буди брати і сестри.

- А батьки?

- Мої батьки померли. – Плоско і безвиразно сказав він.

- О, пробачте.

- Мені було 15 років, спочатку померла мама, а через два роки батько.

- А з ким ви жили?

- Сам.

- А інші родичі?

- Мій батько був з дитячого будинку, а мама одна в сім’ї.

- Пробачте, я навіть не уявляю, як вам. Довкола мене завжди багато рідні.

- Так. – Погодився він.

- Чай? Є смачні булочки. – Він дивно глянув і кивнув.

- Я вас пригощу трав’яним. Баба Явдоха запевняє, що від нього стає легко жити.

- Я хотів поговорити. – Тяжко зітхнув Дмитро Олексійович.

- Так, я пам’ятаю, переглянути документи.

- Ні. Не тільки. – Він глибоко вдихнув, як перед стрибком з висоти. – Я хочу знати, що відбувається? Я вас чимось образив?

- Ні. – Похитала я головою

- Зі Львова ви уникаєте мене. Ще трохи і почнете шарахатись і хреститись як та ваша Баба Явдоха. – Він скривився. – То що?

- Я попросила у вас чотири дні вихідних.

- Ви хочете покинути мене? Я хочу знати? Я маю право знати, на що мені розраховувати? Чому ви ігноруєте мене, а потім з якоїсь міфічної причини заявляєте, що вам треба вихідні? Що відбувається? – Його погляд ні на мить не відпускав мене і в ньому була злість. Я збентежилась під виявом його почутті

- Ганно Василівно, я хочу знати, ми будемо працювати разом? Я можу на вас розраховувати? Чому ви мовчите? – Він смикнув рукою і змахнув кружку з чаєм зі столу. Кружка тут же розбилась і по полу розтеклась калюжа з чаєм. Ми обоє в унісон подивились на неї, а потім Дмитро Олексійович перевів погляд на мене.

- Я не хотів. Це випадково вийшло. – Вся його злість вщухла , і він виглядав засмучено і винувато. Піднявся і почав збирати друзки з кружки.

- Я знаю. – Зітхнула я. – Нічого страшного . Це лише чашка. – На мить наші пальці зустрілись біля одної друзки і я зрозуміла, що у нього руки тремтять. Я витерла підлогу.

- Давайте я ще одну чашку чаю зроблю і ми поговоримо?

- Ні. Тобто я не хочу чаю.

- Дмитро Олексійович, мені шкода, що ви прийшли до таких висновків з моєї поведінки. Я справді вас уникала останнім часом, але це мої особисті проблеми і до нашої роботи вони відношення не мають. З понеділка я вже буду на роботі.

- Я можу якось допомогти вирішити ваші проблеми? – Від такої пропозиції я не втрималась і хмикнула, на що він здається стрепенувся, як собака, що почула чужого в дворі.

- Я сама розберусь. – Навіть злегка нервово відповіла я.

- І часто у вас виникають такі проблеми?

- Перший раз в житті. – Абсолютно щиро відповіла я. Соломатін тільки по його відомій шкалі оцінював кожне моє слово і здається був незадоволеним подібним ходом розмови.

- То у нас все гаразд? – Його пильний погляд і турботливий тон, якось вибили мене з колії. І страшенно захотілось погладити його по голові, і зняте те напруження в якому він перебуває.

- Так, Дмитро Олексійович, я думаю у нас все гаразд. А ви як вважаєте?

- Я не знаю. Спочатку я думав, що все добре. А потім я не розумію, чому ви змінили своє відношення? Яка причина, що ви мене уникаєте. – Я мимо волі посміхнулась.

- Вибачте. Я вважала, що досить коректно себе веду.

- А потім всі почали говорити, що ви боїтесь мене і покинули роботу. – Я відчутно скрипнула зубами.

- І ще раз вибачте. Я навіть не підозрювала, що своєю поведінкою викличу такі пересуди.

- Ви боїтесь мене? – Продовжував він мене допитувати. При цьому запитанні і тієї самотності в нього в очах я геть відчула себе погано.

- Ні, Дмитро Олексійович я вас не боюсь. Я поважаю вас. Мені імпонує ваш розум, ділова хватка, рішучість, наполегливість в досягненні цілей, ваша цікавість. Я в захваті від вашої креативності і готовності до дій. Поряд з вами я переживає просто гаму почуттів, була злість після першої зустрічі, довелось навіть з’їхати на обочину, аж в скронях ломило. Я на вас несамовито сердилась за те, що змушуєте мене вийти за межі мого такого чудово об лаштованого життя. І переживання, що щось не вийде і піде не так. І страх за вас. І веселощі. Та вас я ніколи не боялась. – Він слухав уважно, крива посмішка вже давно збігла з його лиця і залишилась дика зацікавленість моїми словами.

- Не знав, що ви були сердити, «аж до ломоти в скронях». А тепер ви також сердитесь?

- Це не дуже продуктивна емоція. А жити я все ж таки звикла весело. Тому, ні я просто отримую задоволення і долю безцінного досвіду в спілкуванні з неординарною людиною.

- Це ви так стібетесь з мене? – Я розсміялась з слова, яке він підібрав і сумніву, який явно проступав на його лиці.

- Стібалась я з ветеринара , який мені залишив кота Ваську. Який потім привів мені цілий виводок кошенят і виявився Василиною.

- Я не можу зрозуміти, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно. – Пожалівся він.

- Дмитро Олексійович, я з вами з усіх сил стримую своє дурне виховання і погане почуття гумору. – На його лице знову набіг похмурий вираз обличчя.

- Я не хочу, щоб ви щось приховували від мене. Я хочу, щоб ми довіряли один одному. - На що я аж моргнула.