Шрек спохмурнів. Згадка про хлопчика навіяла йому спогади про власного сина.

— Шреку, ти це облиш. Опануй себе, — мовив худорлявий санітар, скидаючи халат коло вішака.

Суперечці між товаришами завадив один із напарників, який, заступаючи на денну зміну, вирішив розпитати про нічний стан справ у лікарні.

Адам відрізнявся від усього персоналу абсолютно поголеною головою й надмірною цікавістю до порнофільмів. Найдивніше, він цього не приховував, і кожен у лікарні знав, що саме він робить у нічну зміну. Тому здебільшого його чергування припадали на денний час доби, аби під наглядом начальства він бодай трішки виконував свою роботу. Утім, навіть на такі зміни Адам з’являвся з ноутбуком, набитим фільмами для дорослих, і за вільну хвилину переглядав завантажений напередодні ролик. Оскільки Шрек і Чахлий мали «ексклюзивні» обов’язки й таку саму платню, ніхто з них не заперечував проти тих змін. У темні справи шпиталю Адама ніхто не втаємничував, тому такий стан речей влаштовував його ще більше.

Основною ж турботою голомозого був карцер — окрема палата в підвальних приміщеннях «Аляски», куди час від часу вкидали інакодумців, порушників розпорядку чи взагалі пацієнтів, охочих до протестних настроїв. В обов’язки Адама входив догляд спеціалізованої палати, нагляд і годування бранця і, звісно, загальна допомога напарнику по лікарні.

Як завжди, Адам прийшов на роботу з ноутбуком і кинувся до розетки — заряджати ґаджет.

— Привіт, світлячки. Як зміна? — привітався з колегами Адам, упихаючи виделку в мережу.

— Нормально. Новенького з тринадцятої палати до Павловича відведи, — відгукнувся Чахлий.

— Уже? — перепитав Адам.

— Просив уже, — відказав Чахлий, проводжаючи поглядом Шрека, який зібрався піти.

— Мені час. До зв’язку.

Велетень попрощався й вийшов з кабінету, залишивши своїм колегам привід для пліток.

— Шрек зовсім здає. Ніяк не оговтається після трагедії.

Адам вислухав бідкання Чахлого, що складалися зі стислих оповідок про нічне чергування, нарікання на тещу й загалом на людство, і полегшено спровадив його за двері, за які згодом вискочив і сам — виконувати доручення шефа.

Темний коридор «Аляски» проковтнув дві людські постаті, що майже навпомацки діставалися хвіртки. Голос Адама зупинив пацієнта, і коридором розляглася луна від металевого брязкання. Відчинивши сталеві двері, санітар впустив Антона у світле приміщення головного корпусу лікарні. Протягом кількох хвилин чоловіки мовчки йшли довжелезним холом, аж поки не дісталися кабінету головного лікаря.

Адам розчахнув двері та штовхнув несміливого пацієнта всередину. Санітар витратив хвилину на привітання з шефом і коротку доповідь про ранковий стан справ у лікарні, а відтак залишив Антона на поталу начальникові.

У просякнутому димом повітрі зависла пауза. Павлович зациклився на підпалюванні цигарки й перших затяжках, які завжди дарували насолоду після короткочасної перерви. Палити він почав уже на роботі при новій посаді, яка поступово виїдала йому нерви. За короткий час нікотин настільки подружився з тілом, що жодного дня Павлович не мислив без цигарки.

Антон стояв мовчки. Нічні витівки санітарів не виходили з голови, і виклик на килим до головного скидався радше на продовження тортур, аніж на дружню бесіду. Зрештою, він тут гість, і право ініціативи належить господареві кабінету.

Можливо, у цій диво-лікарні, де вправляли людям мізки, тютюновий дим набував властивостей провідника людських думок, адже Павлович озирнувся й, розвіявши перед собою хмари диму, запросив Антона облаштуватися:

— Сідай.

Той почалапав до столу й сів на єдиний стілець.

— Мене звати Веніамін Павлович, — звернувся до Антона лікар. — Я буду тебе лікувати. Як пройшла ніч?

Антон підвів очі й глянув на психіатра. Середнього зросту широкоплечий чоловік із грубими пальцями, у яких застрягла запалена цигарка, пильно вивчав свого нового пацієнта колючим поглядом. Назвати позирк ескулапа доброзичливим язик не повертався. Навпаки, він проникав усередину, зазирав за грудну клітку прямісінько в душу, обмацуючи пацієнта прискіпливим оком на предмет адекватності.

— На що жалієшся? — урешті спитав лікар.

Питання психіатра стосувалося здоров’я співрозмовника, але неочікувано той поскаржився на інше:

— На санітарів, — коротко відповів Антон.

Павлович затягнувся сигаретою, виношуючи в голові потрібну відповідь на агресивний випад новоспеченого пацієнта. Зрештою лікар вирішив не церемонитися.

— На них усі скаржаться.

— Вони відібрали мій костюм.

— Цього вимагають правила, — пояснив Павлович.

— Це робочий гідрокостюм. Я хочу, щоб мені його повернули.

Нарікання Антона викликали в Павловича подив.

— Мої хлопці виловили тебе в морі?

Антон і незчувся, як досвід лікаря взяв гору над його безглуздою впертістю. В обізнаності Павловича щодо шляху потрапляння до лікарні не було сумнівів, натомість Антон поставав у геть негативному світлі правди, яку судилося розповісти своїми ж вустами. Покараний власною необачністю Антон набрав у груди повітря, як завжди робив у важливі моменти, і відповів:

— Ні, у церкві.

Гірка правда схилила шальки терезів, якими Павлович визначав міру адекватності співрозмовників у бік божевілля. Лікар занепокоївся, слова пацієнта вимагали додаткових обстежень. Щось виправляти було запізно, інформація втрапила до пащеки хижака, і той вправно перемелював її щелепами.

— Тобто ти вважаєш за нормальне відвідувати храм у водолазному костюмі? — лікар унаочнив Антонове безумство.

— Не вважаю. Так склались обставини, — спробував вирівняти ситуацію пацієнт.

— Ну гаразд, повернімося до першого запитання: на що жалієшся в плані здоров’я?

Повернення розмови в професійне річище дало пацієнту надію на кваліфіковану консультацію, але застереження Міхаеля не виходили Антонові з голови. Пам’ятаючи настанови сусіда, Антон стисло відповів:

— На галюцинацію.

— Яку саме? — не вгавав Павлович.

Чисті легені професійного рятівника вщент заполонив дим.

Отрута розпирала стінки дихальних шляхів, закупорювала пори й урешті-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньої відповіді, яка, з огляду на психологічний стан пацієнта, обмаль відрізнялася від правди:

— Мене переслідує привид, — крізь задушливі спазми в горлі промовив Антон. — Можна вікно відчинити?

— Слушно, зорова галюцинація називається привидом. А як саме матеріалізується галюцинація?

Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацієнта, прекрасно усвідомлюючи, що димова завіса не дозволяє відвідувачам кабінету зосередитися на власних думках. Він послуговувався цим прийомом відтоді, як опинився на посаді головного лікаря психушки в невеличкому містечку на березі моря. Це була його маленька помста всім тамтешнім пацієнтам за колись зламану кар’єру, хоча, мабуть, їхня абсолютна більшість із величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби він швидше покинув цей шпиталь. Психіатр дочекався, поки Антон відкашляється, і спитав:

— А який саме вигляд має привид? Як переслідує? Відколи?

Навала запитань у купі з їдким димом загальмували реакцію Антона. Хлопця гнітили спогади, які змушували переживати побачені жахіття.

Після коротких вагань він таки насмілився розповісти частину правди.

— Це дідуган. Старий і потворний дід з довгим білим волоссям, як у жінки, і порожнім беззубим ротом, з якого тхне смертю.

Павлович замислено дивився вниз. Почута інформація і справді його зацікавила. Серед сотень пісних історій, озвучених у цьому кабінеті, балачки про привида набували смаку вишуканого делікатесу. Лікар навіть підігнав оповідача:

— А що він робить?

— Зводить мене з розуму, — щиро відповів Антон.

— Розберемося, — запевнив лікар і на підтвердження поцікавився. — Можеш згадати вашу першу зустріч? Коли він тобі явився?

Уперше проблемою Антона перейнялася чужа людина. Пам’ять про нічні події провалювалась у вакуум, що наповнився нікотиновим туманом. Просто зараз чоловік у білому халаті простягав руку допомоги скаліченій психіці пацієнта, який щосили намагався розібратися з жахливими видіннями, що переслідували його вже кілька тижнів поспіль і загнали аж до психушки. Накопичені враження від першого побачення з Привидом несподівано постали перед Антоновими очима.

— Це було в нічну зміну. Я повечеряв і крутився біля плитки з чайником. Цієї миті по стіні ковзнула людська тінь…

Круговерть спогадів затягувала Антона в минуле. Його погляд тьмянів. Фігура Павловича поступово розмивалася, зникаючи з поля зору, натомість матеріалізувалися спогади. Звуки й меблі кабінету заступало кухонне начиння рятувальної станції. За невеличким ілюмінатором, умонтованим у вхідні двері, шумів морський прибій.

— Я різко обернувся, але за склом нікого не було.

Реконструюючи нічні події, Антон подумки перенісся до маленької хатинки на березі моря.

Інтер’єром невиразна кімнатка скидалася на каюту: невеличкий квадрат, заставлений обшарпаними меблями радянського взірця, холодильником й імпровізованою кухнею, що містила електроплитку та мініатюрний рукомийник. Замість вікон — корабельні ілюмінатори різних розмірів; замість картин — весла і риб’ячі голови: трофеї численних працівників рятувальної станції, які через плинність кадрів звіювалися, залишаючи по собі висушені реквізити.

Порання Антона біля плити з коробкою чаю раптово перервала людська тінь, яка пробігла стіною. Звуки телевізора, що працював, заглушили присутність чужинця на дерев’яному причалі, але власним очам рятівник довіряв. Узявши гасову лампу, Антон обережно вийшов із хатинки, яка одним боком бовваніла над водою, стоячи на бетонних палях.